т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

«Що таке?» - подивився він на себе, навкруги й на ліжко. І згадав.

«Господи! Який сором, який сором! - схопив він себе з одчаєм за голову.- Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли... Сміялись... «Малорос, українець»… Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята... Вона не плюне тепер у мою гидку, п’яну пику?»

Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.

«Тікати, тікати додому! - вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили.- Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!»…

«Ні! - раптом зупинився він.- Побачать з їдальні й покличуть... Що ж робити? Що ж робити?»

Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декілька голосів умить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:

- Так разбудіть єго, что ж там!

У Миколи страшенно завмерло серце.

Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.

- Вот пустякі! Разбудіть і баста!

«Мене!» - з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовно.

Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.

- Ніколай Стєпановіч!.. Ніколай Стєпановіч! - заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, й раптово затряс його за рукав.- Вставайтє!..

- «Встану, краще встану! - тим часом думав Микола.- Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!»

- Ніколай Стєпановіч! Вставайтє!..

- Ммм… - замурчав Микола й підвів трохи голову.- Что такоє?.. Я спать хочу...

- Вставайте, Ніколай Степановіч, нєльзя, вас всє просят на ужін...

- Всє? - здивувався Микола й повернувся до нього.- Чего раді?

- Так... нужно… - зам’явся Фомушка, якось таємничо всміхаючись.

- Но для чего? - похмуро спитав Микола.- Єщо смєяться?

- Что ви! - злякався Фомушка.- Да развє... Господі! Да нікто про ето і помислу нє імєл... Да развє я пошел би звать вас на такоє? Друга?!

- Да для чего я вам?.. Я красний, заспаний, п’яний.

- Вовсє нєт! Напротів!

- Ех, что ви мнє говорітє!

- Ей! Фома Лукіч! - почулося з їдальні.

Микола перелякався. «Прийдуть, потягнуть... Треба йти!»

- Ну, Ніколай Стєпановіч, ідьомтє: зовут! - благав Фомушка.- Всє ожідают вас.

- Ідьомтє,- рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір’ячко з подушки,- він зняв його, глянув на пом’яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.

- «Пропадать, так пропадать! - понуро рішив він.- Але чого всі хотять бачити мене?» - вмить вискочило звідкись питання.

- Да в чом дєло, скажітє мнє! - нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче не дочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.

«Щось непевне!» - подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковости.

Вони вступали до їдальні.

- А! Как чувствуєтє? - добродушно крикнув Сухобрієв,- Садітєсь, за вамі остановка!

- Сюда, сюда, Ніколай Степановіч! - потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від лямп, сили тарілок, шклянок, якихось голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками й грушами посередині столу.

Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому «йолопському п’яному рилі» погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобрієва - «за вамі остановка».

- Вот здєсь! - торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.

- «Галя!» - аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.

«Господи! Невже?..- несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка.- Ні-ні, не може бути!..»

- Ну-с, тєпєр друг Фоми Лукіча уж єсть... Господа! - почав був голосно «принципал», але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки:

- Ну, тєпєріча можно? А то єще что вам...

- Нєт, нєт, тєпєрь можно! - радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.

«Але ж не може бути! - думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю.- Вона й не дивиться на мене. Ні-ні!.. Але ж»...

- В таком разє, господа! - знов гукнув Сухобрієв.- Позвольтє вам... То-єсть спервоначалу надо сказать, что ето будєт для вас большой, виходіт, супріз... а потому уж нє больно рти раззєвайтє! Д-да!

Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м’яти серветку.

- Послє, значіт, пєрваго об’явленія женіха і нєвєсти... у нас... то-єсть, будєт сєйчас і второє.

Всі справді здивувались.

Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в ньому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.

«Але це ж - свинство, це ж страшенне свинство! - літало у нього в голові.- Який же я жених?.. Хоч би ж упередив... «Нє будєтє сердіться, что би я ні сдєлала?» - згадалось йому вмить.- Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?»

Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м’яла серветку, злегка тремтіла.

- Да-да! - тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на нього.

- Дд-а! - почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка.- Позвольтє вам, честниє господа, предложіть... паздравіть... е... другую парочку, которая... е... в той же... в том же святом храмє е... е... прімьот обрученіє...

Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.

«Значить, вставать?» - ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю й навкруги. Всі дивилися в його бік, здивовано й ласкаво - йому здавалось - усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами.