т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

«Боїться за сюрприз!» - ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всьому його лиці.- «Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! - доводив він собі.- У таких хвилинах торжественість повинна бути».

Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх.

...- А іменно в каком храмє, то ето в Кресто-Воздвіженском… - тягнув далі «принципал».- Надєємся, что благородниє гості посєтят в слєдующеє воскресеніє свадьбу моєй дочері Ліди Сухобрієвой і Анатолія Ламазіді і...

Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік - у Миколи серце зовсім завмерло - і скінчив:

...- Анни Лєванской і Фоми Лабазнікова!

З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:

- Я вам говоріл, что скоро! - і сховалось.

«Що? - ледве не заревів Микола не своїм голосом?!

- Фома Лабазніков?! Фомушка?!»

Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазнікова, що весело сміявся своєму «супрізові», на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до нього, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках,- і зразу якось похиливсь, зімлявів.

«Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?..- думав він, не почуваючи нічого: ні гніву, ні злости, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння.- Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазников!»...

- У-р-р-р-а-а!! - вмить загреміло у нього над вухом і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.

«Але ж навіщо все те було?.. Сьогодні навіщо?.. Любить же... «Будєш мой!»… Що же це, господи?..»

У ухах у нього шуміло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.

- Уррра! - грохотіло в їдальні.

Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.

- Уррра! - не затихало в їдальні.

Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно й накрапав дощик.

«Навіщо ж, навіщо ж?! - якось одноманітно-понуро стукало у нього в голові.- Була ж така люба... Цілувала... Кусала... А-а-а! - вмить наче все освітилось у нього і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути.- «Сашенька-Машенька, душенька-Наташенька! У мєня свой капітал... Распутная... Галя? Моя Галя? Моя чиста, свята?. Господи, що ж це? Навіщо ж усе це сьогодні?!. Як же це?»

І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками в якімсь дикім неладі приходити йому на пам’ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв’язати їх, з’ясувати собі все; вони пролітали вихорем без жодної логіки, без зв’язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варто було уваги.

Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали звожчики, іноді закликаючи - «свєзті», а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти...

- Так... У «друга дома» готувала... «Будєш мой, нє смотря ні на что. Я хочу, чтоб ти сдєлал подлость»… Он що!.. А я... Хе!.. Свята, непорочна... Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. «Дядя» книжки давав, сміялась... із Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. «Средство!»… По-українськи говорила... А я... За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?

І від цієї думки в грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він умить зупинився й пошукав очима, де б спертися на щонебудь, або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.

- Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? - підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар.- Як же жити?.. Жити як? Знов номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і... Навіки?..

А дощик сік собі дрібненько. Миготіли лихтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної, ридання.

Гликерія випила вже третю чарку густого міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, й ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніку, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така хороша, ніжна втома, у грудях дзвенить якесь м’яке, тепле, добре чуття, не хочеться ні рухатись, ні говорити,- хочеться тільки щасливо, радісно всміхатись. Те незадоволення, яке було в неї спочатку від того, що вибрали для пікніку цей лісок, тепер щезло і вона вже навіть залюбки заговорила б до Каті, якби не ця втома.

Гликерія приплющує трохи очі і їй здається, що вона тихо-тихо пливе на якихсь оксамитових теплих хвилях, які м’яко колихають її, а перед нею плавко проходить ця картина прогалини з розстеленими скатерками, повними пляшок, тарілок, всяких наїдків, напоїв, з сидячими, напівлежачими постатями знайомих мужчин і подруг. Вони щось говорять між собою, кричать, регочуться, але вона не прислухається добре,- їй доволі цих згуків негучних, мирних, гармонійних.

Сонце вже заходить десь там за деревами і рожеве світло його косих променів не б’є, не ріже в очі, а так спокійно фарбує листя, постаті, екипажі, розпряжених коней, кучерів, самовар із синім димом, рожеві, білі, темні вбрання панночок і мужчин; всі ці фарби мішаються