т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
«Хіба ще одну випити та шинки з’їсти?» - подумав Микола, одкидаючись назад.
- Что ж ви, Ніколай Стєпановіч? - хитнув на закуски Фомушка.- Вєтчінкі?
- Нєт, спасібо, довольно...
- Что?! - злякався той.- Довольно? Більше і не вип’єтє?
- Нє могу...
- Да нє может бить?! Єщо одну, Ніколай Стєпановіч!
- Єщо одну!? - вагаючись, перепитав Микола і подививсь на шинку.- Хм... Ну, давайтє єщо по одной!
«Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип’ю... Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити,- заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора цівка горілки лилась у чарки.- Не вставати ж голодному!»
- Вот і... вєліколєпно! - радісно говорив Фомушка,- а то «нє могу». Я уже іспугался... За ваше здоров’є!
- Мнє так пріятно с вамі… - глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він.- Ви такіє всєгда... как би вам сказать... скромниє... Ви не обіжайтєсь, что я так говорю... Я, знаєтє, просто говорю, нєобразованно...
Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.
- В гімназії... что ж я там? - со второго класа вигналі... Нєобразований.
- Пустякі! - муркнув, плямкаючи, Микола.
- Что?.. Ізвінітє, я нє разслишал.
Микола ковтнув і промовив:
- Я говорю, что і без образованія єсть люді честниє і порядочниє.
- Нуда,- згодився Фомушка.- Но, знаєтє, образований человєк... всьо такі... как то...
- Нуда, конєчно...
Розмову їм перебив якийсь студент, який хутко вийшов із спальні, підійшов до столу й налив собі чарку. Випивши, він схопив шматок шинки, вщипнув хліба і, прожовуючи, звернувся до них, як до знайомих:
- Ліхо прідумано сіє: после каждого проіграного рубля хоть випіть можно... Д-да...
- Много проігралі? - спитався Фомушка.
- Єщо одін і будєт дєсятка.
- Ого!
- Д-д-да!.. Хм... Ну, нужно ідті!
- Ето самий лучшій ігрок на біліардє. Здорово іграєт! - промовив Фомушка.
- Ви знакоми с нім?
- Нєт! Відал, да і піл когда то с нім «у Гаврюшкі».
Микола хотів спитати, що це за «Гаврюшка», але підійшов якраз сам «принципал», потираючи вуса й готуючись, видимо, до «вонзенія». Микола наготовився відповідати.
- Ну? Как дєла? - звернувся Сухобрієв.- Випівахом?
- Да,- відповів Микола.- А ви уже окончілі ігру?
- Нєт... Анука-сь, налєй-ка мнє, Фомушка... Робєрок только окончілі... А ви что ж, нє боїтесь уже? Хе-хе-хе... Полнєй, полнєй лєй... Нагвозді-ка мнє грібка... Ну, а сєбє і Ніколаю Стєпановічу? Ех, ти!
- Нєт, я уже довольно,- почав був Микола, але «принципал» зробив таку ображену і здивовану фізіономію, що Микола аж злякався своїх слів.
- Со мной нє хотітє? - нарешті промовив Сухобрієв.- То-єсть, просто нє хотітє? Очень даже ето мнє пріятно!
- Господі! - скрикнув Микола,- да я с удовольствієм, я только хотєл сказать, что я уже і так випіл...
- В таком разє, Фомушка, подносі! - звелів «принципал». Фомушка з великою охотою підніс Миколі й сам узяв чарку в руки.
- Єсть! - витягнувсь він по-матроськи.
- Ну-с,- підняв злегка чарку Єремей Афанасієвич і моргнув. Всі, наче по команді, задерли голови, опустили руки, крякнули й кинулись до закусок.
- А тепер і до свіданія! - втерся «принципал» Миколиною серветкою,- партньори уже сердятся...
Миколі зробилось легше, як він пішов. І легше, і якось тепло, і навіть якесь приємне почуття стало розливатись по всьому його тілі.
«А їй-богу, добре!» - подумав він і, одкинувшись на спинку стільця, подивився на Фомушку. А Фомушка аж сяв.
- Хорошо! - промовив Микола.
- В самом дєлє? - підхопив радісно Фомушка.- А я, знаєте, думал что вам со мною скучно будєт... Ви такіє сєрйозниє всєгда... Думаю, скучно будєт... А, может, півца вип’єм? - закінчив він з радощів.
- Півца? - протягнув Микола і почув, що й «півца» не погано б випити.- А єсть?
- Ого! Как можно, чтоб нє било? Єсть... Вот! - нахилився Фомушка і витягнув з-під столу пляшку.- Калінкінскоє!
- Давайтє єго сюда!
Пиво запінилось в довгеньких шклянках - і наче засміялось до Миколи.
«А їй-богу, добре,- знов подумав він, почуваючи, як настрій його робиться все кращим і кращим.- Що добре, то добре!»
Випили.
- Мнє Анна Івановна говоріт,- почав Фомушка: - «Ніколай Степановіч хотят випіть і просят вас к сєбє за компанію». Думаю: удівлєніє просто! Почему так? Почему я, а нє другой кто?
- Да ви мнє нравітєсь, вот і всьо,- пояснив йому Микола. Фомушка аж засміявся від задоволення і, трохи навіть засоромившись цього сміху, поспішив налити ще по шклянці. Випили знов.
- Да… - знов почав Фомушка, бажаючи, як видно, побалакати з Семенюком по щирості.- Сказать би, пригласіл мєня какой другой студєнт, я би нічего, потому - я с студентами всєгда і ето мнє не удівітєльно. Но ви... Єслі би другой, так я прямо подумал би, что, значіт, лібо дєнєг занять хочет, лібо к пєвіцам поєхать на мой счот желаєт. Потому - какой я ім товаріш? Єслі би, скажем, у меня нє стало сразу дєнєг, разі б оні билі со мной так, как тєпєрь? Да, как раз! Оні думают, что я етого і нє віжу. Ха-ха-ха. А я віжу ето отлічно...
«Та він не такий справді й дурний»,- подумав Микола.
- Да только я такой, знаєтє, человєк, что сєрдіться нє могу. Вот хоть би, прімєром взять, я женюсь... Нєвєста моя...
- Ви женітєсь? - здивовано скрикнув Микола.
- Да,- здивувався й Фомушка.- А что такоє?
- Да нічего... Но... сколько вам лєт?
- Мнє? А вот мєсяца через два будєт двадцать. Через два года на прізов... Молодой? Да?.. Пустякі! Тут нє то. Тут... Вот я же говорю: оні думают, будто я нічего нє замєчаю. Напрімер, моя нєвєста... Ну, что тут? Вєдь я отлічно знаю, что она виходіт нє за мєня, а за мой капітал... Отлічно віжу!
- І женітєсь?
- І женюсь... А
