Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
– Увага, не ворушіться!..
Так воно й мало статися. Я стояв перед оком фотокамери круглим ідіотом з неприродним завмерлим обличчям, з очима, які конче перетворяться на фотопапері на гудзики; що відчуватиме мій син, подумав я. коли дивитиметься на це моє подобенство? Чи не посміється зневажливо, чи не відчує своєї зверхності, яку відчувають молоді до старих, хоч мене старим ніхто ще не назве, – мені лише вісімнадцять. Та й мого батька ніхто старим не назве – йому тридцять дев'ять. Ми й прийшли сюди для того, щоб зафіксувати цей рідкісний момент: я вже дорослий, а він не старий – момент, коли між нами зароджується приязнь двох дорослих чоловіків.
– Все, – сказав фотограф. – Заскочите якось, перевіримо, що вийшло.
– Це він заскочить, бо я йду на ремонт, – усміхнувся батько.
– Да–м, ремонт! – згадав Борис. – Коли повернешся, завітай до нас в ансамбль. У нас там цікаво стає.
– Гаразд, – мовив батько й усміхнувся сумно.
І мені здалося, що у це приміщення без вікон, просякнуте специфічними фотозапахами, пробився крізь стіну сухий стукіт стривоженого вересневим вітром листя. Листя, якому подано звістку, що йому прийшла пора жовкнути, а кому це приємна звістка?
– А з тією фотокарткою заходь. Хочеш копію чи портрета?
– Портрета, – відказав батько.
– Ну, то я тобі такого відшабашу, як живий буде!
– Я так і хочу, – сказав батько, – щоб як живий був.
Ми вийшли і нас обкрапали краплі дощу. Доки фотографувалися, хмари пригнало сюди; батько поспішно сховав фотокартку у внутрішню кишеню піджака.
– Побіжимо, – запропонував він.
Ми побігли через вулицю, але на тому боці батько раптом зупинився, обличчя його зблідло.
– Ні, не можу я бігти, – сказав задихано.
– Тоді гайда в гастроном, – сказав я.
Ми пішли, і нас обцвяховували великі й холодні краплі.
Гастроном був забитий людьми, котрі гули, як розтривожений вулик, – щось давали. Ми стояли біля входу і стежили, як асфальт покривається чорними плескатими зірочками.
– Все‑таки він пішов, цей клятий дощ! – сказав батько.
– А яка в нас була програма? – спитав я.
– Програму можна змінити, – відповів батько. – Як ти на те, щоб піти в кіно?
– Чудово, – згодився я. – Аби тільки на сеанс утрапити.
– Втрапимо, – мовив батько, зиркнувши на годинника. – Не може ж нам двічі не щастити.
– Тоді не гаймо часу, – мовив я.
– Атож, – відказав батько. Інакше нам доведеться займати тут чергу.
– До біса всі черги! – сказав я.
– Правильно, – відгукнувся батько. – Ми пішли гуляти, а не стовбичити в чергах. Рушили?
Ми знову вирвалися на дощ, хоч обом нам варто було дощу остерігатися. Холодні краплі били нас по головах і плечах, проїдали тканину одежі; нарешті вскочили в під’їзд кінотеатру імені Франка. Але добігти до кас не встигли, дощ перетворивсь у зливу – перед нами з обох боків під'їзду стало по водяній стіні.
– Влипли, – сказав батько, витягуючи цигарку. Припалив і спрагло затягся. На обличчі в нього тремтіли прозорі краплини, і чи від цих краплин, чи від пожадного затягування, обличчя його помолоділо, а на вустах з'явилася не смутна, а лукава усмішка.
– У цьому під'їзді колись я застав твою матір, – сказав батько, і в його очах спалахнули знайомі сиві вогники. – Був такий же дощ, як оце, і приблизно така ж пора…
Він заскочив у під'їзд, веселий і молодий; тоді ще не боявся дощів, тоді ще йому було байдуже, що було вчора, а що буде завтра; молодеча кров грала в ньому, а дощ раптом став по обидва боки під'їзду непробивним муром, зеленим і прозорим, і замурував у ньому його з незнайомою дівчиною, котра зирнула на нього трохи перестрашено, а трохи й цікаво. І він не втримався, щоб не заговорити до тієї дівчини, адже був збуджений, напоєний зеленим соком дня й дощу, адже в ту пору дощі в нього тільки радість викликали. Отак і почалася історія мого існування, думав я, крайока позираючи на батька, бо зачався від них із першими словами, якими вони себе навзаєм пов'язали. Здається, шлюб моєї матері з батьком не назвеш до решти щасливим, але то
була необхідність, щоб ми мали змогу знову сюди заскочити й пережити ту ж таки ситуацію, ми – двоє мандрівників у спокій. Але спокою поки що не знайшли; спокій іще десь ховався; чувся тільки льопіт і плеск; була задумлива батькова усмішка і моє тихе здивування від того, що так випадково бува і так принагідно з'являємося ми часом у світ.
Кощава батькова рука раптом лягла мені на плечі й притягла до себе, я почув запах його зволожілої одежі, і вперше мені стало невимовно сумно, адже обійняв він мене не з радості, а через смуток – ніхто з нас не знав, що йому принесе завтрашній і подальші дні.
– Дивний сьогодні день, правда? – спитав батько.
– Надзвичайний, – відказав самими вустами я, і мені ще жалкіше зробилося; я вперше раптом відчув ненадійність цієї хвилини, адже вона може зламатися, як скло; натисни необережно пальцями – і бризнуть скалки та кров.
– Яке там кіно, не помітив? – спитав батько.
– "Ночі Кабірії", – відповів я. – Рушимо?
– Рушимо, – сказав батько, і ми рвонули зі свого ненадійного прихистку, адже тут нас вже й продувати починало. Але основна причина нашої втечі була не та. Там, у під'їзді, замуровані дощем, ми раптом відчули якусь порожнечу, відчули, що в нас зникли слова, а розмова перестала клеїтися – і не батькові спогади тут причиною. Причиною швидше отой смуток, який невідь–чому тут нас пойняв.
Фільм був італійський, неореалістичний і напрочуд під наш настрій підійшов. А найбільше, що мене вразило, – ота Кабірія чи акторка, котра її грала, чимось була схожа на нашу матір. Ні, не була наша мати малого зросту, ні, не зовнішніми рисами вона на неї подобала – щось було між ними спільне в очах. У тому смутку, який із тих очей витікав, хоч моя мати не завжди бувала сумна.
Я раптом зрозумів, чому останнім часом вона почала шукати товариства сусідок, – цілий вік була самотня. З нею я не міг вирушити в таку мандрівку, як вирушив оце з батьком, – не мали б ми з нею оцих маленьких пригод, які переживаємо зараз, ні почуття оцієї душевної спільності. Але вона нас любила. Ми легко покинули її там, у домі нашому, однодушно визнавши, що вона нам таки завадить, і це справді виявилося б так, але вона була з нами по–особливому присутня. Наш зв'язок із нею, може, й справді принагідний, але коли б того зв'язку не існувало, якими б бідними й самотніми виявилися б ми у нашому світі і в усіх цих маленьких пригодах.
І мені раптом стало шкода не тільки батька, але й її, бо жіноча самотність – це щось і справді варте жалю. Ось вона йде, Кабірія, з очима, залитими слізьми, і на вустах її усмішка, і та усмішка робить раптом лихим, непотрібним і малим наш егоїзм, бо вона йде, ота жінка, до нас і у нас, бо навіть мій душевний зв'язок із батьком – це вона, адже без зв'язуючого жіночого начала ми виявляємося й порожні і нікчемні, а ми не такі, кого б те задовольняло…
Того фільму ми з батьком не обговорювали. Дощ закінчився, ми мовчки ступали по лискучому асфальту, в якому відбивалися наші кострубаті відбитки. Щось нас наповнювало велике, тихе і святе, і ми мовчали – мовчання те було як золото. Над головою знову цвіло небо і купчасті срібні хмари з темними животами світилися, а омите листя з першими жовтяками лискотіло й мінилося, його перебирав прохолодними пальцями сумний вересневий вітерець.
– Може, зайдемо щось перекусимо? – спитав батько.
– Ні, – сказав я, – не хочеться. В нашій програмі щось іще є?
Тоді батько зітхнув. Щось він хотів мені розповісти, а це так видно, коли людині хочеться щось розповісти й вона не зважується. Дивився далеко поперед себе, задерши підборіддя, а на вустах знову з'явилася ота печальна усмішка.
– Дивний це фільм, – нарешті сказав він. – Ця Кабірія… Вона нагадала мені одну жінку.
– Матір? – спитав я.
– Ні, одну жінку, – уперто повторив батько.
Я здивувався; фільм сприймали ми, виявляється, по–різному. Він бачив одне, а я інше. Що ж іще там за жінка?
– Це давня історія, – сказав батько, – і я радий, що ми побачили цей фільм. Бо я тобі цю історію рано чи пізно мав би розповісти.
У цей час з'явилося сонце і облило нас примарним світлом. Мені навіть здалося, що в місті тільки ми облиті тим світлом, я подумав: чи не хоче батько мені розказати про ту, в якої знайшов прихисток узимку три роки тому? Тоді, коли я не зміг його вистежити і коли мене вперше сильно звалила з ніг хвороба, яка мала для мене такі лихі наслідки. І мені раптом захотілося, щоб батько тієї історії мені не розказував, адже давно вона закінчилася. Відтоді не зникав він більше з дому і нас не покидав. Але його Кабірія була – не мати, і це напевне. Отже, та, в якої знайшов був якось притулок, з його думок та життя не зникали.
– Бачиш, синку, – сказав ніяково батько. – Життя людське часом так складається, що не завжди ми ним керуємо, – часом і часто воно нами.
– Хочеш, щоб ми до неї зайшли? – тихо спитав я.
– Так. – твердо сказав батько. – Але не зараз. Спершу завітаємо до Андрія Андрійовича й Олени Артамонівни. До речі, Олена Артамонівна дуже хотіла тебе побачити.
– А чому хочеш, щоб я туди заходив? – обережно спитав я.
– Бо вона – Кабірія, – твердо відказав батько. – І мені потрібно, щоб ми до неї зайшли…
Олена Артамонівна з чоловіком жили неподалік, на Гоголівській, і я радий був, що ми туди зайдемо перед тим не зовсім приємним для мене візитом. Але й відмовлятися я не міг: щось прочувалося таке в батьковому голосі, що я збагнув: це й справді йому для чогось потрібно.
Олена Артамонівна жила за Житнім базаром в одноповерховому, ще дореволюційному будинку на високому підмурівку з дерев’яним ганком, що нависав над височенними фігурними дверима, до яких вело кілька приступок. Батько посмикав кістяну ручку дзвоника, а я помітив урізану в двері поштову втулку з написом: "Для писемъ и газетъ" – раніше батько мене сюди не приводив.
Відчинила двері Олена Артамонівна.
– Нарешті вибралися, – сказала вона і аж розцвіла усмішкою: випадало, що нас тут і справді чекали. – Заходьте, заходьте, Андрій Андрійович саме про вас згадував.
– Про вовка промовка, – сказав Андрій Андрійович, виходячи нам назустріч і ручкаючись. – Я Олені Артамонівні оце й кажу: сьогодні до нас конче завітає Вадим Володимирович.
Кімната, у яку ми ввійшли, була трохи занедбана: висока стеля з ліпленням потріскалася, а в кутку випав шматок тиньку.
