Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

З–під ковдри, складеної рубчиком, випливало мереживо простирадла, було воно не біле, а сіре. Стіни давно не білилися, а зі стелі звисали тоненькі пластівці білої глини. Стіл стояв вузенький, але на фігурних ніжках, лак стільниці було витерто до білого, а ніжки ще грали палітурою.

– Чого цим людям тра? – знову каркнула стара.

– Це родичі! – закричав їй дід, і вона схвально закивала головою.

– Визнає тільки родичів, – буркнув дід і поліз у шафу. Шафа тут була цікава: з придибашками й округлостями, темно–брунатна й міцна; очевидно, ще з початку століття.

Я хвилювався. Відбувалося щось особливе. Батько мій також сидів, закусивши губу, адже не часто буває, що згублене обличчя одного з найрідніших раптом знаходиться, не часто буває, що отак просто, порившись у шафі, знаходять те, що вважалося за безнадійно втрачене.

Фотокартка була стара, наклеєна на картон, з витісненим ім'ям фотографа, якогось Іогансона. На ній сиділи двоє, а ззаду стояли також двоє солдатів у формі армії царської Росії. Троє мали погони, а четвертий ні. Один бородатий, і в ньому я відразу ж пізнав нашого господаря, а троє голені. Один із тих, котрий стояв ззаду, виструнчився і непомірно витягнув шию, а той, що стояв біля нього, дивився іронічно: тільки це міг бути мій дід. Батько мій був на нього схожий, але не безсумнівно, в дідові було щось інше, те, про що я й думати не міг, – в його обличчі виразно проступалися мої риси. Так, це було якесь химерне з'єднання рис моїх і батькових, так ніби ми з батьком розклалися на дві його подоби; зрештою, так воно й було.

– Упізнали? – спитав дід, а баба в кутку задивилася на нас блискучими оченятами.

– Чого вони дивляться наші фотокартки? – спитала вона.

– Бо це родичі, – крикнув дід. – Біда мені з цією бабою! – повернувся він до нас.

На слово "родичі" стара радісно замахала головою, ніби механічна лялька.

– Оце він і є, сину, – сказав батько й показав на того, кого я й так добре уже розглянув. – Уявляєте, дядько Миколо, не бачив я цього обличчя двадцять літ! Скажіть, дуже дорога вам ця фотокартка?

– Авжеж, дорога, – сказав дід і зморено сів на стільця, той під ним хитнувся на розхитаних ніжках.

– А що, коли б я її у вас купив? – спитав батько.

– Нє! – скривився дід. – У мене більше такої нема. А де ваша?

– У нас такої й не було, – сказав батько, все ще невідривно дивлячись на світлину. – А що, коли я її у вас позичу? Оце ми йдемо у фотографію, то я спитаю, чи не можна перефотографувати?

– Підеш, і ні тебе не буде, ні фотографії, – хитро заскалив око старий.

– Я, дядьку Миколо, вам заставу залишу, – сказав батько. – Скільки?

– Ну, коли заставу, – очі в діда раптом хижо блиснули. – Сто рублів покладеш?

Батько мовчки вийняв портмоне і витяг звідти велику паперину на сто карбованців. Дід узяв її в руки, перевірив на світло водяний знак, а тоді повільно почав складати вдвоє і вчетверо.

– Що це ти продав? – каркнула стара.

Але дід і не подумав відповідати. Розстебнув кишеню гімнастерки на грудях і поклав туди складену вчетверо банкноту.

– Тепер я спокійний, навіть коли фотокартки не принесеш, – сказав дід. – А принесеш, віддам тобі гроші. Тільки хай там фотографи моєї карточки не мацькають і не малюють, бо он сусіду перефотографовували, то так помалювали, що не пізнати.

– А загорнути у вас є у що? – спитав батько.

– Чого ж, знайдеться, – дід знову поліз у шафу і витяг шмат аж жовтої газети. Батько загорнув фотокартку, і ми вийшли.

– Чого це ті родичі так мало були? – крикнула нам у спини стара…

– Це дивовижно! – мовив батько збуджено, коли ми вийшли на стежку, що спускалася з гори. – Ніколи б не подумав, що все отак просто: поривсь у шафі і витяг. Тепер я її берегтиму, і ти після мене бережи, бо це таки єдине його зображення.

– А ти фотокартки не віддаси? – обережно спитав я.

– Ну, звичайно, він же мені її продав. Це такий дід, що з рідного дядька злупив би. Матері, правда, скажемо – п’ятьорку дали!

Він засміявся весело, я давно не чув од нього такого сміху. Закинув голову й зирнув у небо, а воно на небокраї громадилось у темні кучми і спускало на землю дощові пасмуги.

– Уже наш дід – не тіні забутих предків, – мовив я.

– Як ти сказав? – повернувся до мене батько.

– Є така повість у Коцюбинського, – повторив я. – "Тіні забутих предків".

– Знаю, – сказав батько. – Але він не був тінню забутих предків. По–перше, він не забутий, а по–друге, хіба не помітив?

– Що?

– А те, що ти в мене його подоба, – якось гордо й радісно сказав батько.

Я спалахнув, і в мені раптом щось особливе розвиднілося. Зрозумів, навіщо був потрібний батькові у цій сьогоднішній мандрівці, адже я і той не відомий мені дід, як звук і луна; свого часу він був звуком, а я далекою його луною, а тепер наші ролі змінилися, звук я, а луна – він. Батько ж мій повертав собі минуле – ось чому так довго сиділи ми й дивилися на обійстя, яке топтав він дитиною. Ось чому розповів оту історію про смерть того, котрий став луною мене; при цьому він не помітив основного: його батько не тільки був луною мене, а нас обох. Він все‑таки на тій фотокартці чоловік ставний, а не малий, і зовсім не мавпоподібний. Я збагнув другу істину: ось справжня причина мого впливу на батька, ось чому він завжди мене слухався, коли я приходив забирати його додому, – слухався луни голосу свого батька. Третю істину я зрозумів, поки ми йшли Театральною, – прямували на Бердичівську, де й була ота фотографія, куди ми хотіли завітати. Мій батько любив мене через те, що я лишався ходячою подобизною його батька – очевидно, дід справляв на тата враження незабутнє, зовсім так само, як величезне враження справляв на мене й він. Такі речі, подумав я, не могли бути припадкові, бо все в цьому світі дивовижно поміж собою зв'язане, все лучиться у не зовсім збагненній, безмежній сітці, де кожна лунка – жива душа.

– У нас, Віталію, – сокровенно казав батько, завертаючи на Бердичівську, – по–особливому щасливий сьогодні день. У бога я, здається, не вірю, але вчора попросив у нього, щоб не пішов дощ і щоб ми могли цю мандрівку відбути. Хтозна, може, колись цей день буде для тебе чимось таким, що варто згадати…

На його вустах знову зацвіла сумна усмішка, а в кінці вулиці, десь там, де лежала Замкова гора, знову сколотилися хмари, засяяли блискучо–білими вершинами, а з тих животів звісилися сірі пасмуги, ніби ноги, якими торкалися хмари землі. Звідтіля, від тих дивних істот на дощових ногах, повіяло свіжим холодним подихом, і листя невеличких дерев, висаджених уздовж вулиці, яка була розрита й асфальтувалася, раптом залопотіло, ніби хотіло сказати щось украй необхідне. І ми раптом зупинилися, сторожно прислухаючись до того лепоту, бо що це нам хоче провістити осінь? Що це вона каже, про що попереджує, чому зупинила нас, адже ми й без того знаємо всі її можливі викази. Через це ми й прийшли сюди, бо в нас обох, незважаючи на дивовижну знахідку нашу, живе ще, крім радості, й сум, адже сьогодні не тільки той день, коли знаходять, але й той, коли тратять. І ми дійшли до дверей фотографії, керуючись саме отим, останнім почуттям, адже, навіть знайшовши, не забуваємо про можливість утрати. Ось звідки наш смуток і ось чому так позавмирали ми, коли вітер, посланий од істот на дощових ногах, про можливість нашої згуби нам нагадує…

Оформили замовлення у старої жінки, сиве волосся якої було покручене перманентом і яка була така повільна в рухах, що я помітив: батько починає нетерпеливитися. Жінка ж увіч нікуди не поспішала, а літери виводила з такою ретельністю, ніби мала здавати екзамена з каліграфії і використовує кожну нагоду, щоб потренуватися. Нарешті зайшли у півтемне, освітлене кволою лампочкою приміщення.

– Хто до мене рідко заходить, то це ти, Вадиме, – сказав фотограф, виходячи з якоїсь комірчини, де горіло червоне світло. – Як покинув ансамбль, то й не бачимо тебе.

– Як там ансамбль? – спитав батько.

– Реорганізовується, – сказав фотограф, засвічуючи гірлянду ламп на щиті. – Ти міг би прийти до мене і без квитанції.

– Ну, квитанція в мене вже є, – сказав батько. – То що ансамбль?

– З'явився тут у нас один старий, Хомичевський його прізвище. Він, правда, більш хорист, але хоче, щоб ми стали народним ансамблем. Навіть назву придумав: "Льонок".

– О, – сказав батько. – Шкода, що я для цього діла негодящий. Та й старий!

– Теж мені старий обізвався! Не можеш танцювати, пішов би в хор. У тебе горло із золота.

– Ні, я вже старий, – сказав батько, сідаючи на стільця. – В мене до тебе, Борисе, ще діло одне. Глянь на цю фотокартку.

Батько розгорнув оту жовту, як воскову, газету, й подав фотографу нашу сьогоднішню знахідку.

– Ну, що ж, непогана карточка, – сказав Борис. – Можу тобі викадрувати портрета. Котрий тут твій?

– Оцей, – показав батько.

– Цей, до речі, з усіх вийшов найгірше. Але для мене це дурничка. Хочеш, залиши.

– Ні, я до тебе з цим удруге прийду, – сказав батько, забираючи фотокартку і загортуючи її у газету. – Після лікарні…

– Хворієш? – спитав Борис.

– Підремонтуватися хочу, – відповів батько. – А зараз оце надумав із синком увіковічнитися…

– Твій синок? – подивився на мене критичним оком Борис, певне, приємного враження я у нього не викликав. – Ну що ж, відіб'ємо ваші фізіономії – луччий клас!

Батько сидів, а мене поставили обіч нього. Я зняв темні окуляри і намагався зробити більш–менш розумне лице. Але фотографу моє розумне лице не сподобалося: керував мною, як рухомою лялькою. Я змушений був піддерти підборіддя, вирячити очі; одне слово, напустити на себе той вираз, що потворив мене найбільше. Батька Борис не муштрував, очевидно, той сидів, як належить. Фотограф заліз під чорне сукно, але знову вискочив звідти і переставив мене з лівої по праву руку від батька. Знову мені треба було піддирати підборіддя, не горблячись і не мружачи очі.

– В якому він у тебе класі? – спитав фотограф, ще раз вигулькуючи з–під чорного сукна.

– Уже студент, – гордо відказав батько.

– Ну от, студент, – сказав Борис, – а в позу стати не вміє.

– Я не фотогенічний, – мовив.

Борис зробив круглі очі.

– До вашого відома, молодий чоловіче, – всі люди фотогенічні. В той чи інший бік.

"Отож, – подумав я не без злості, – я фотогенічний не в той, а в інший

бік".

– Гаразд, – мовив, ніби почувши мене, фотограф.