Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Стіл з усіх боків ще ближче обступила темрява. Вогонь заблимав злякано, затріскотів і почав поволі гаснути...
Уже в пітьмі Сковорода дістав із шухляди нову воскову свічку, і, запаливши, поставив її на теплий, незатверділии віск. Узяв папір, чорнило. Вмочив перо, й воно пішло, пішло, то Аіотикаючись, а то бігцем по білім полі аркуша:
"Найдорожчий Михаиле, здрастуй!
Я бачу твою щиру любов до мене, коли ти вважаєш за краще терпіти заздрощі і ненависть, ніж припинити наші зустрічі і наші бесіди. Тому, хоч я і знаю, що найлютіший звір звичайно завжди слідує за благородними вчинками, як дим слідіуе за вогнем, мені, однак, жаль тебе, бо ти заслужив того, щоб тобі відповідали потрійною любов'ю. А втім, надалі доведеться утриматися від писання тобі листів. Я вирішив поступитися перед юрбою, аби якось по необережності не зашкодити тому, до чого можна віднести слова: вірний друг пізнається у нещасті.
Ти також припини писати мені свої чарівні листи, поки не заспокоїться це збентеження і не затихне полум я ненависті. Будемо, отже, мовчки вести розмову, як відсутній з відсутнім, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди посилає грозу. Будь мужнім!
Твій Григорій Савич Сковорода".
Поставив крапку, оглянув сумно келію і, погасивши свічку, пішов до бурси шукати Яшу — свого Меркурія.
СІТЬ СЬОМА
Спливло два роки, як снігова вода. Не затихала злоба. Тріумфував її найбільший демон: умер Іосаф Миткевіч, і на чолі єпархії настановили Крайського. Це приго омшило усіх, хто знав Порфирія. Пішли чутки, що сатана блукає світом у довгій чорній скуфії, що десь вродилася дитина З ратицями й що біля Бєлгорода у слободській цер совці під час вечерні заплакала стара ікона божої матері.
Багато справ було в нового преосвященства в Бєлгороді, але отець Порфирій очима друзів-однодумців недремне стежив за побратимством Сковороди та Ковалинського і, зловтішаючись, повідомляв про кожну їхню зустріч отця Петра або в Ольшанку — батькові. Ті потерпали, гнівалися, шукали, як зарадити такій напасті.
Й знайшли, нарешті. Власне, подав цю думку Михайло сам, а родичі лише вхопилися за неї, як потопаючий за соломинку.
Мандрівка в Київ! Град Володимирів, церкви, руїни, книги. Щоліта в Києві бувають тисячі, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть і їдуть. Святі місця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, — хоча б на місяць позбавити Михайла дружби Сковороди, його листів, його химерних суджень про світ і церкву.
Таки в Ольшанці був найнятий легкий візок до Києва. В неділю рано, благословившись, виїхали.
А після полудня їх перестрів прочанин, який також ішов у Київ. Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий візниця, пообіцяв накинути ще золотого.
...Біля Борисполя віз обламався, й учитель з учнем, не захотівши ждати, пішли своїми.
На маковія вранці, як тільки вийшли з лісу побіля Дарниці, спинились, вражені величним градом храмів, що височів на горах, залитий щедрим сонцем, огорнутий блакиттю річки й неба. Врочисто, весело дзвонили сотні дзвонів...
— Яка краса! — розвів Михайло руки. Він аж пашів од захоплення. — Воістину, святі місця, обитель господа!
— Бої не в церквах, Михаиле, а в нас самих, у наших дунгах, — охолодив його Григорій.
— Але ж бо гарно, гарно!
— На красі ти розумієшся. Це справді гарно. Я сам щоразу німію тут від подиву...
— Ходімо швидше, бо не побачимо, як мак святитимуть! Юнак зірвався з місця й побіг піщаним пагорбом вниз, у долинув якою йшла дорога до наплавного мосту через Дніпро. 0бганяючи вози, берлини, мажі, він біг до річки й махав роками, аби Григорій не відставав.
Сковорода втішався хлопцем, радів з його захоплення і був безмевкно вдячний йому за мужність, за винахідливість, З якою той покликав свого учителя у цю приємну подорож. Аж десять літ не був Григорій у Києві! Як-то зустрінуть його колишні друзі та кондисципули, з якими він ділив і хліб, і сіль, і воду? Мо', й не признаються... Великі, знатні люди. Он Самуїл Миславський — достойний ректор Академії! Він не забув, напевне. Вони з оцим Самусем змагалися завжди, хто більше й краще знатиме. Як він, бідаха, Злився, коли хвалили Григорія, а не його!..
— Ой, що там діється! — прибіг Михайло. — Що там воЗів, людей, солдатів!
Біля мосту й справді було стовпотворіння. Всі поспішали в Київ — на храм, на прощу, в справах. Ще ждали черги ті, що не змогли перехопитися на той бік ізвечора, а прибували нові й нові підводи. Ревли воли, іржали коні, кричали люди, лаючись. Уже де-не-де зривалась пісня — не дочекавшись маку та переправи, мандрівний люд перехилив по чарці на честь святого мученика. Грав бандурист. Догоряючи, понад Дніпром диміли вогнища...
Хто був без воза й коней, тих пропускали швидше. Михайло встиг узнати таку приємність і потягнув іригорія через увесь цей вавілон до мосту.
— Стой! Документы! — спинили їх за сажнів п'ять від берега. — Воз ваш?
— . Наш зламався, — сказав Михайло, подаючи свої папери унтеру. Той глянув швидко, узяв Григорієві.
— Ты кто, учитель?
— Так, ваше благородіє.
Служивий зміряв його уважним поглядом, знизив плечима й махнув рукою.
— Платите по две деньги. Петров, возьми вот с этих. тетеревов! Куда ты прешься? Стой, стой! — заверещав він раптом і схопив коня за храпи. — Табак, шерсть, воск, овечьи шкуры есть?
— Ні, паночку. Чого нема, того нема, — озвалась злякано сільська красуня з воза.
— Ишь ты! — пригладив вуса унтер. — Плати алтын и проезжай. Назад поедешь, пущу без денег вовсе, коль будешь умницей!
Скрип, регіт, співи...
На тому боці Григорій взяв праворуч, понад Дніпром, і стежкою попрямував до міста, лишивши зліва заставу й шлях, забитий возами, кіньми й людом. Ішли між Дніпром та кручами, порослими кущами глоду, дичками та дерезою.
— Савичу, а де ж це Лавра? — спитав юнак стривожено. Напевно, він не до кінця повірив, що та краса, яка постала перед його очима ще на узліссі неподалік від Дарниці, не є маною, маревом.
— За кручею. Ще кроків двісті — і буде видно знову, — заспокоїв Сковорода.
— Печери теж?
— Вони за мурами, та й у землі.
— А гам ще й досі живуть пустельники, які харчуються лише акридами?
— Живуть. Про людське око, вдень. А на ніч ідуть у келії і розговляються, як на різдво.
— Святі пустельники? — перепитав Михайло вражено.
— Святих немає, е лицеміри.
— І не було?
— Колись, можливо... Скажімо, великомучениця Варвара, яка загинула десь тут, у Києві, ще за поганства... Святі, Михаиле, лише тоді бувають, коли страждають, борються, торують людям шляхи до сонця істини. А подолавши брехню і темряву, самі бояться світла, як кажани чи сови. Така людська натура, таке життя.
— А як же бог? Хіба господь не бачить, що не карає таких відступників, не розверзає під ними землю?
— Душе моя, їх розвелося стільки, що вся земля була б у тріщинах! — всміхнувся криво Сковорода. — Коли б наш бог був милосердним, добрим, таким, яким ми називаємо його в своїх молитвах, то не дозволив би одним убивати інших лише за те, що моляться вони на південь, а не на схід, не посилав би на рід людський потопу, воєн, мору. Наш бог жорстокий, мстивий. Ми ж бо самі його створили, і він схожий на нас в усьому. Бог плаче, лютує, спить, розкаюється. "Помислив бог... і розмислив яко сотворити чоловіка", — говорить біблія. Створив бог сонце, землю і все живе, що є на ній, і "спочив від усіх справ своїх". Стомився, отже. А щоб не це, то неодмінно у нас тепер були б безхвості леви, крилаті коні та черепахи, зайці з хвостами, як у собак, й усякі інші тварі, які лишилися в божій безодні!
— Он Лавра, — сказав Михайло хмуро. Сковорода замовк. От же скажений — навіщо було псувати настрій хлопцеві...
— А знаєш ти, що їй уже сім сотень літ? — спитав небавом. — Що півтораста років у ній друкують книги, які розходяться по всій Русі і навіть далі?
— 1 зараз теж друкують? — знов загорілися в Михайла очі.
— Передруковують, — зітхнув Григорій.
— І можна глянути на все те диво?
— Можна. Там же Устин, мій родич, друкарем.
— Ходімо швидше!
— Не гарячкуй, — спинив його Григорій. — Провідаємо спочатку альма-матер. Тим паче храм сьогодні, і на Подолі будуть великі гульбощі.
Нараз ударили вгорі у Лаврі дзвони, до них озвалися з усіх церков — квітки та мак освячено. Тепер держіться, чоботи, прийшла й на вас пора!..
І тут Григорія заполонили спогади. Перед очима постали роки, друзі. Він бачив їх, і себе між ними, то хлопчаками, що тільки-но приїхали з далеких сіл та хуторів, то вже спудеями, що розмовляють так латиною, мов народились римлянами й всмоктали цю стару співучу мову ще з материнським молоком. Шкільні убогі будні раптово змінювалися святами, диспутами, піснями хору, що був найкращий і найчисленніший не тільки в Києві, а й у всій державі. Оркестр грав Баха, Генделя, Скарлатті й своїх творців, чи композиторів, як кажуть нині. Багато хлопців писали канти, псалми, концерти й музику до драм вертепних та інтермедій.
Йдучи під кручею, Григорій чув канелію, оркестр, окремих братчиків, що легко брали найвищі ноти в найважчих партіях партесних співів. І чув свій голос, юначий, дужий, гарний.
Здавалося, ось тільки ввійде в тісні подільські вулички, одразу скине років п'ятнадцять-двадцять і стане знову Грицьком-студентом, що не читав — ковтав книжки, співав у хорі і грав в оркестрі на всьому, що потрапляло в руки... Куди й поділася дорожня звична втома, хода стала легка та пружна.
— Ох ви ж і йдете!.. — стогнав Михайло ззаду. Він притомився добре. — Мов летите.
— Лечу, лечу, Михаиле, — озвався весело Сковорода. — В минуле, в молодість! — І заспівав стару вертепну пісню:
Та немає лучче,
Та немає краще,
Як у нас да на Україні!..
На майдані біля казкового "Феліціала" ще здалеку Сковорода побачив академічний хор. Оточена святково вбраним людом, капелія стояла в квітах, у маківках, як на городі, і готувалася почати свято своїм прекрасним співом.
Григорій притримав хлопця і попросив, аби мовчав. Як вітерець, майданом перебігав легенький гомін... І раптом стихло. Худий високий регент став на підвищення й підніс, мов крила, руки. Мить — і знялася пісня! Сковорода йе чув такої. Вона ширяла над занімілим натовпом, стискала душу смутком, здіймала груди радістю. Про що в ній мовилося, Григорій не міг уловити.
