Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан

Навпаки, він хотів налагодити добросусідські взаємини між Кримським ханством і Військом Запорізьким Низовим. У договорі, якого вони підписали, обумовлено бу-ло, що, коли козакам знадобиться допомога, татари допома-гатимуть їм. Але й козаки, в свою чергу, "повсякчас, як тра-питься татарам пригода", повинні приходити на допомогу орді.

Навряд чи Жмайло вірив у те, що вони з татарами ста-нуть військовими союзниками, проте, знаючи про воєнні приготування Польщі, волів заручитися бодай такою угодою з ханом. Тим паче, що польський король сам звернувся до татар з проханням не втручатися у "домові", тобто внутрі-шні, справи Речі Посполитої. До того ж, на морі козакам протистояв турецький, а не татарський флот, і нападати Жмайло теж мав намір на турецькі, а не татарські, міські гар-нізони; але про це у договорі не мовилося ні слова. Тобто ру-ки у козаків залишалися розв'язаними, тим паче що в цей час взаємини між Кримом і Туреччиною теж залишалися напру-женими.

Навесні, спорядивши флотилію з "чайок", Жмайло здійснив рейд в гирло Дунаю, в район Кілії. Загалом напад виявився успішним, але коли козаки знову повернулися в мо-ре, на них чатувала турецька ескадра з сорока п'яти галер та великих, добре озброєних гарматами галеонів. Збройна пере-вага була на боці турецьких моряків, проте в битві, що відбу-лася в районі острова Зміїного, атаман Жмайло зумів викори-стати всі переваги невеличких, маневрених "чайок" та мор-ський досвід своїх "чорноморців".

Битва виявилася запеклою, але врешті-решт козаки зуміли десять галер потопити, і навіть підпалили штабний галеон, на якому перебував турецький адмірал. Змусивши турецький флот утікати в бік Стамбула, отаман Жмайло зно-ву відвів козаків у гирло Дунаю, де вони зуміли відпочити, підлікувати рани та полагодити човни. Під час цього походу козаки втратили близько трьохсот своїх товаришів, одначе повернулися на Січ у славі переможців і з військовими тро-феями.

Дійшли до наших днів і відомості про весняний похід 1625 року, в якому, під своїм бунчуком, Жмайло зібрав понад двісті чайок. Поблизу Тендрівської коси їх намагалася зупи-нити турецька морська залога, проте козаки частково пото-пили, а частково розвіяли її попід узбережжям, і подалися до турецьких міст — Синопа, а потім і Трапезунда. Винищивши більшу частину кораблів та спустошивши обидва порти і фо-ртечні передмістя, козаки звільнили кілька сотень невільни-ків і, посадивши їх на завантажені трофеями турецькі галери, подалися до дніпровського гирла.

3

Про те, наскільки болючим для Османської імперії вияви-вся цех похід, свідчить хоча б той факт, що султан почав по-грожувати Польщі війною, якщо вона не приборкає своїх ко-заків; і королю ледве-ледве вдалося владнати цей конфлікт дипломатичним шляхом. Самі ж поляки під час повстання, яке спалахнуло того ж року, почали вимагати, щоб повстанці видали їм керівника та інших організаторів морського нашес-тя на турецький берег. І ця реакція одвічних ворогів козацтва теж спрацьовувала на підвищення авторитету отамана Марка Жмайла як українського флотоводця.

Коли він повернувся на Січ, на підвладних Польщі украї-нських землях уже визрівало нове велике повстання. Але це відбувалося "на волості". Що ж стосується власне запорізь-кого козацтва, то в ньому знову проявився розкол. Частина козаків вважала, що зараз не час повставати, навпаки, спільно з поляками треба йти на турків і татар, аби раз і назавжди убезпечити свою землю від мусульманських орд.

Цю, відносно невелику, частину козацтва, яку очолював полковник реєстру Михайло Дорошенко, повстанці називали "угодовською". Протистояла ж їй основна маса козацтва, ко-тра прагла війни з поляками, і котра вважала своїм вождем полковника нереєстрових козаків Марка Жмайла. Характер-но, що свого часу обидва ці полковники були наближеними до Сагайдачного, обидва командували полками під час Хо-тинської битви, проте зараз вони виявилися по різні, скажемо там, боки булави.

Аналізуючи цю ситуацію, Голобуцький цілком справед-ливо зазначав: " У ході боротьби гору брала то одна то друга сторона, що проявлялося, зокрема, в частій зміні гетьманів. Спочатку гетьманом було обрано Дорошенка, пізніше, в той час, коли з'явилися коронні війська, ним став Жмайло. Всьо-го козаків на Запоріжжі, після об'єднання тут реєстровців із запорожцями, нараховувалося близько шести тисяч. Запоро-жці покликали собі на допомогу донських козаків. В разі по-разки в цій війні з панами, вони мали намір перейти до Ро-сії". До речі, про ці наміри стало відомо з донесення севських воєвод, складеного зі слів біженців з України.

Тим часом повстанці, через польських комісарів, пере-дали королю та польському уряду свої вимоги, котрі, по суті, повторювали ті ж пункти, які висував ще гетьман Сагайдач-ний. Та, оскільки король і сенат уже відмовилися їх викону-вати, і повідомили про це козацьке командування, то нову петицію король сприйняв як дипломатично замаскований ультиматум. І реакція його була передбачуваною: Сигізмунд III Ваза наказав недавно призначеному головнокомандувачеві польськими військами Станіславу Конецпольському вогнем і мечем пройтися по українських землях, аби приму-сити козаків підкорятися польським законам.

Як у будь-кого з військових, у Конецпольського до літа 1625 року справді з'явився досить сильний "дипломатичний аргумент" – близько тридцяти тисяч солдатів. Проте козаки-"випищики" та повстале селянство теж уже сформували дос-татньо великі загони, які базувалися здебільшого в районах Канева, Корсуня та Черкас. Інша річ, що організовані вони були слабко, не маючи ні достатнього озброєння, зокрема, артилерії, ні єдиного командування, яке б координувало їхні дії. Але тоді виникає питання, де ж у цей час, тобто влітку 1625 року, перебував Жмайло? Відповісти на нього неважко — все ще на Запоріжжі, продовжуючи боротьбу з угодовцями Дорошенка та формуючи запорізькі полки.

Коли Конецпольський привів свою армію до Канева, гарнізон якого нараховував усього три тисячі козаків, місцевий полковник погодився на переговори з ним, але за умови, що поляки зачекають, поки прибуде гетьман Жмайло. Проте польський головнокомандувач гаразд відав, що в таких випадках козацькі гетьмани самі не прибувають, вони приво-дять із собою кілька тисяч козаків. Тому на прихід Жмайла чекати відмовився. А козаки не мали стільки сил, щоб стати до бою, і відступили – спочатку до Черкас, в районі яких до канівчан приєдналися інші повстанські загони, а далі – до Крилова.

Із восьмого тому збірника документів "Жерела до історії України-Руси" знаємо про існування королівської інструкції, розісланої влітку 1625 року польським урядом у місцеві сей-мики, такі собі прототипи сучасних обласних рад. Нам теж варто ознайомитися з нею, оскільки тут виразно вчувається отой крик коронованої душі Сигізмунда...

" Домашня сваволя бере гору, і так завзялася, що і самим нам тяжко, і з усіма сусідами розсварює; забувши зовсім віру і підданство, вони урядили собі удільну державу. Наступають на життя і майно невинних людей. Україна вся в послушності їм (козакам). Шляхтич у домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських уся управа, вся влада — в козаків; за-хоплюють собі юрисдикцію, закони видають. Не згадуючи інших ексцесів, того року напавши на Київ, убили війта і кількох інших невинних урядників; іншим казали звеліли платити непомірний окуп. Не один шляхетський будинок споневірений, знещещений, скривавлений власними підданими під титулом козацьким.

Рік тому зважилися вони від власного імені укладати пе-ремир'я з султаном-калгою, трактати постановляти, прийма-ти обов'язки служби супроти нього. Сього року пересилалися посольствами й дарунками з Москвою. Своєю волею вирішують згоду і війну; порушують укладені Річчю Поспо-литою перемир'я. Сього року, знехтувавши королівською забороною, три рази ходили на море, і хоч дістали значну відправу від турецького флоту, однак завдали великої шкоди в далеких сторонах Турецької держави".

Якщо зневажити природний королівський гнів, яким пронизаний кожен рядок цього документа, залишається чи-мало важливої для нас інформації, котра дозволяє оцінити і діяльність отамана Жмайла під час морських походів, і за-гальну ситуацію, що сформувалася напередодні очолюваного ним повстання.

А тим часом гетьман Жмайло збирав своє військо. Про наміри Конецпольського він дізнався ще тоді, коли коронний гетьман тільки ладнався до маршу в Україну. Але сталося так, що частина козаків вийшла в море, частина розійшлася по навколишніх степах. Крім того, Жмайло повів переговори з кримським ханом, сподіваючись на його підтримку. Проте, як свідчать хроністи, польському послові в Бахчисараї вдало-ся золотом підкупити хана, щоб той не втручавсь у "внутрішні справи Польщі". А щоб остаточно задобрити йо-го, " в серпні 1625 року, — як повідомляє В. Сергійчук, — в Кам'янці шляхта виплатила хану "упоминки" (данину) за два роки… Священник Пилип (представник митрополита київського Іова Борецького – Б. С.) розповідав з цього приво-ду в Москві, що "с турським и кримським польський король перемир'я уклав, щоб з козаками запорозькими впоратися".

Втім, хан і сам не дуже квапився вирушати на допомо-гу козакам. Досвід усіх його попередників переконував: вар-то українцям завести якісь незлагоди з Польщею, як їхні землі негайно стають легкою здобиччю орди. І потерпає від цього, передусім, Україна, бо до власне польських земель орда, як правило, не доходила. Тож Мухаммед-Гірей вирішив тихенько собі почекати, поки польсько-українські пристрасті не переростуть у справжню війну.

Скільки не скликали керівники повстання козаків та бунтівних селян, зібрати їм вдалося лише близько двадцяти тисяч, тобто на десять тисяч менше, ніж привів Конецполь-ський. До того ж, військо коронного гетьмана поповнювалося місцевими загонами польської шляхти та частиною реєстрових козаків, здебільшого заможних, яким не хотілося втрачати своїх володінь.

"В гирлі річки Цибульника, правого притоку Дніпра, в селі Таборище (нині Табурище Кіровоградської області), — повідомляє Голобуцький, — козаки зустрілися з запорожцями під орудою Жмайла, які йшли їм на допомогу.