Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан

Жмайло віз із собою з Запоріжжя артилерію. У селі Таборище, в милі від Крилова, козаки заклали табір. Всього тут зібралося близько двадцяти тисяч повстанців".

Щойно Конецпольський наблизився до Крилова, він негайно направив до козаків свої парламентарів. Але склада-ється враження, що коронний гетьман навмисне висунув такі умови, які козаки просто не здатні прийняти. Так, вони вима-гали скоротити чисельність реєстру до п'яти тисяч шабель, видати на покарання організаторів морських походів; у при-сутності польських комісарів спалити всі "чайки", які були на Запоріжжі. Гетьман Жмайло зібрав козацьку раду, вислу-хав думку поважних козаків, а потім оголосив, що краще за-гинути в бою, ніж пристати на умови поляків і поступитися козацькою вольницею.

Саме з такою відповіддю і прибули на переговори з коронним гетьманом тринадцять обраних радою старшин. Природно, що Конецпольський був ображений відповіддю гетьмана і затримав усе посольство у своєму таборі, нібито для продовження переговорів. Насправді ж він навмисне за-тягував з відповіддю, щоб приспати пильність повстанців і на світанку напасти на його табір. Саме так він і вчинив.

4

Відтворюючи, за "Мемуарами, що стосуються історії Південної Русі", перебіг битви, Голобуцький пише: "На сві-танку 25 жовтня Конецпольський кинув свої сили на козаць-кий табір. Широкий степ, розповідає сучасник, весь вкрився військом. У середині рухалося коронне військо з Конецполь-ським, і загони посполитого рушення під начальством Збара-зьких. Правим крилом командував київський воєвода Фома Замойський, лівим – галицький каштелян Мартин Казановсь-кий. Наблизившись до козацького табору, польське військо накинулося на нього всіма своїми силами. Артилерія відкри-ла шалений вогонь по козаках. Проте козаки не лише витри-мали натиск ворога, але й нанесли удар у відповідь. Великих втрат завдала панам козацька кіннота, схована в яру. Розгор-нувшись у лаву, вона несподівано атакувала правий фланг противника. Битва продовжувалася увесь день. Впродовж усього наступного дня поляки готувалися до нового штурму. Вночі до козаків перебіг один польський жовнір, який повід-омив їм про цю підготовку. Тієї ж ночі козацьке військо не-помітно залишило табір біля Крилова, націлившись на схід, до озера Росоховатого.

Переправившись у двох місцях через це довге й вузьке озеро, вони зупинилися коло наступного – Курукового озера. Біля першої переправи, для прикриття, козаки залишили пів-тори, а біля другої –дві тисячі осіб кінноти і піхоти. Розташу-вавши свої вози на березі Курукового озера у вигляді півмі-сяця, вони стали шукати місце для табору. Найбільш придат-ним видався простір між озером та залишками старого горо-дища. До цього місця прилягало вкрите густою травою боло-то; воно могло служити пасткою для ворога".

Так, справді, досвідчений гетьман Жмайло одразу по-бачив, що місце, обране козаками на березі Цибульника, — невдале, отже треба було терміново закладати новий табір. Відбивши перші атаки поляків, Жмайло залишив у старому таборі лише полк козаків із кількома гарматами поблизу села Крюкового, на правому березі Дніпра, навпроти сучасного Кременчука, а основні сили відвів уночі до Корукового (Ку-рукового) озера. Полк прикриття виявив справжню доблесть і мужність. Не шкодуючи життя, він стримував поляків, щоб дати змогу Жмайлові закріпитися на нових позиціях. І відомо, що полякам так і не вдалося остаточно подолати цю залогу. Частині її пощастило пробитися крізь оточення і приєднатись до основних козацьких сил.

Завваживши новий табір козаків, Конецпольський чо-мусь вирішив, що він не такий уже й надійний, і мало не на марші, не закладаючи власного табору, кинув військо в на-ступ. Саме такого рішення козаки й чекали. Перші лави поляків вони просто поклали трупом чи порозганяли по навколишніх полях влучним гарматно-рушничним вогнем, а далі вдарили із засідок, про існування яких вороги навіть не здогадувалися.

Побачивши, що "бліцкріг" не вдався, Конецпольський розпочав тривалу облогу. Та в цей час прибули гінці короля, який вимагав швидше закінчувати війну з козаками, оскільки потребують негайного з'ясування стосунки зі шведами. До того ж, у цьому з'ясовуванні, ой, як знадобляться козацькі шаблі! То чи ж варто мати їх за ворогів у власній державі? Зрештою, коронний гетьман і сам розумів, що затягувати війну з українцями нема рації. Тим більше, що діється все на Дніпрі, поблизу Січі, а звідти до Жмайла не сьогодні-завтра може прибути підмога – великий козацький загін от-от повернеться з морського походу на Дунай.

А як у цій ситуації поводився гетьман Жмайло? Він бачив, що військо його зазнало неабияких втрат. Продоволь-ства, як кажуть, на денці. А коли саме надійде підмога з Січі, та чи зуміє вона пробитися до його табору або відтіснити від нього поляків, — хто міг про це знати?

Знову ж таки, користуючись "Мемуарами, які стосу-ються Південної Русі", Голобуцький так відтворює перебіг останніх бойових днів: "Переправившись з військом вбрід через Росоховате, Конецпольський вирішив з ходу вдарити на козаків і не дати їм можливості зміцнити свій табір. Під прикриттям артилерії він особисто повів військо в атаку на козаків. Але поблизу самого табору піхота і кіннота потрапи-ла в трясовину. Козаки відкрили по них вбивчий вогонь. "Від козацьких самопалів, — писав П'ясецький, — полягло чимало кінноти, а особливо – іноземної піхоти". Самі польські воєначальники – Конецпольський, Замойський і Казановсь-кий – ледве видобулися з болота… Через кілька днів, 1 лис-топада, випав перший сніг. Настали холоди…"

Одне слово, самі обставини змусили польського ко-мандувача і козацького гетьмана поновити переговори. Ко-нецпольський у цій ситуації повівся хитро. Він не хотів чека-ти, поки козаки надумають слати до нього парламентарів. Але й розпочинати переговорів першим теж не бажав, адже так і гонор можна втратити… І послав до козаків представ-ника з... пропозицією, щоб козаки самі склали умови пере-мир'я і запропонували їх. Тобто, по суті, коронний гетьман провокував Жмайла розпочати переговори першим. Оскільки умови мав виставляти він, Жмайло погодився. Ось так і вийшло, що перемир'я нібито запросили самі козаки.

Інша річ, що умови січових лицарів для поляків прий-нятними не були. І почалося тривале змагання супротивників – за кожен пункт і кожне окреме слово. Зрештою, погодились на тому, що реєстр має зменшитись до шести тисяч козаків. Це дуже неприємно вразило все січове товариство, бо багато хто з нього, та й поза ним, позбавлявся козацького звання. Понад те, козакам заборонялося ходити в море й турбувати турків і татар, а свої чайки вони мали спалити в присутності польських комісарів.

Після такої угоди, 5 листопада, козаки скликали так звану "чорну", тобто без згоди гетьмана, раду, і позбавили Марка Жмайла булави, передавши її Михайлу Дорошенку. І повстанці, і, згодом, українські історики, докоряли Жмайлові за те, що він погодився на справді нестерпні умови Куруківського договору. Але прошу трішечки заспокоїтись і поглянути на ситуацію очима самого гетьмана Жмайла. Що він мав чинити за конкретних обставин? Їсти козакам нічого, коні голодні, набої для гармат і рушниць майже вичерпано, а в таборі повно поранених і хворих. Що далі? Прориватися? Поляки переб'ють у степу – їх бо набагато більше. Тримати оборону? Ну, якийсь тиждень, з великими втратами, може, й протрималися б...

А щодо звинувачень стосовно умов договору... Чи справді козаки спалили всі свої бойові чайки, як того вимага-ли поляки? Певно, що ні. Зате гетьманові пощастило зберегти понад десяток тисяч козаків – ось що головне. А коли вони живі-цілі повернулися на Січ, то який там король міг позба-вити їх козацького звання? Хто, яка сила і яка влада, спромо-глася б перепинити козацькому війську дорогу до моря? Реєстр невеликий? Але ж польський уряд і тих козаків, що були вже в ньому, не утримував. Платні здебільшого не ви-давав, про одяг та зброю не дбав. Або ж робив це час від ча-су, коли з'являлася нагальна потреба в козацькій, бойовій і часто непереможній, силі – для допомоги у війні проти Московії чи Швеції.

Отож, нічим особисто ні перед козаками, ні перед історією України, гетьман Марко Жмайло не завинив. Угоду, яка в історичній літературі набула назви "Куруківського трактату", підписував уже Михайло Дорошенко, вірніше йо-го писар Сава Бурчевський, оскільки гетьман виявився не-письменним. Ним було передбачено, що реєстр збільшується до шести тисяч шабель, що поляки не вимагатимуть видачі керівників повстання, оскільки всім оголошується амністія за минуле, а платня реєстровому війську збільшується на десять тисяч золотих.

Достеменно відомо, що після підписання цієї угоди Марко Жмайло з загоном вірних йому козаків повернувся на Запоріжжя, де спорядив флотилію чайок, з якою вийшов у море. Тож коли польські комісари прибули на Січ, щоб попа-лити бойові козацькі човни, їм підставили кілька десятків звичайних рибальських човнів, та старих, непридатних для плавання "чайок". Що ж стосується Жмайла, то, здійснивши похід в район турецьких фортець в пониззі Дунаю, він з пе-ремогою повертався до Дніпра. І хоча під час шторму козаки втратили кілька човнів, проте загального відчуття перемоги це не затьмарило.

На жаль, документально простежити подальшу долю Марка Жмайла поки що не вдається. В "Історії села Куль-чиць…" скупі згадки про кульчинця Жмайла обриваються такими інформативними рядками: "…Ставши гетьманом, М. Жмайло зібрав шеститисячний загін і вирушив назустріч польському війську. Козацькі полки його очолювали Михай-ло Дорошенко, Оліфер Голуб, Матвій Пирський. 3 жовтня 1625 року в битві біля річки Мошна 30-тисячне польське військо зазнало поразки. 11 жовтня поляки зайняли позиції південніше міста Крилова. 16 жовтя до 20-тисячного табору М. Жмайла прибули королівські комісари з вимогою видати організаторів богуславських, корсунських та інших виступів, встановити п'ятитисячний козацький реєстр, підкоритися тому, кого призначить С. Конецпольський. Козаки відхилили ці домагання.

Після жорстокого бою, який відбувся 19 жовтня, М. Жмайло відійшов 21 жовтня і зупинився табором поблизу Курукового озера.