Григорій Сковорода - Пільгук Іван
поділяв з нею дозвілля, життєві будні і свята. Думка поета сягала просторами:
Оставь, о дух мой, вскорѣ всѣ земныи мѣста! Взойди, дух мой, на горы, гдѣ правда живет свята, Гд-Ь покой, тишина от вѣчных царствует лѣт, Гдѣ блещит та страна, в коей неприступный свѣт.
Поділяв свої настрої поет з природою, гостро відчуваючи зміни в ній. Він славить весняне пробудження, як вияв оновлення в житті людини:
Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла! Уже сады расцвѣли и соловьев навелч. Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел, БѢжи себ-Ь п болота, в подземный ворота!
Поет дбав, щоб слово звучало мелодійно, як його гра на флейті. Кожен рядок вірша він підпорядковував за конам внутрішнього музичного звучання. Поет тонко відчуває гармонію душі й природи. Його веде муза па роздолля стенів, як водить вона народних співців.
І шелест ковили переяславських степів, і тихий шепіт Альти, і гомін роздоріжних могил сприймала душа поета, братаючись з музою. Немарно минали роки у цьому краї
121 прозорого неба, задушевних пісень і дивних легенд. Поєднав з ними поет своє звучне и мисливе слово, щоб доповнити келих слави переяславського краю віршами циклу "Сад божественных пѣсней", що став художнім літописом його роздумів і діянь.
Слава про дивного поета і мислителя розносилась по Переяславщині та далеко за її межами. То звучав голос рідної землі, голос самого народу...
ПРОЩАЙ, ПЕРЕЯСЛАВЩИНО!
Роки перебування Сковороди на Переяславщині позначені великою діяльністю. Свої педагогічні погляди він перевіряв у навчанні та вихованні Василя Томари, розвинувши його запитливий розум, інтерес до науки й літератури. Так виріс юнак, якого вже не могли задовольнити умови провінційного хутірського життя. Вихованець залишився на довгі роки другом свого учителя.
Та й інших друзів придбав поет на Переяславщині, де багато шляхів і доріжок були сходжепі ним. його всюди радо зустрічали. Старі люди любили Григорія Савича за мудрість, ввічливість, юнаки поважали за гру на флейті та скрипці, за дотепний гумор, жінки прихильні були за скромність і чемність, навіть діти вітали його, бо обдаровував їх казками та притчами.
Приносив дивний мандрівник хворим зілля, а часом бідній удові допомагав на жнивах або щирим словом вітав нужденних. Ширилась слава про Григорія Савича як провісника добра й щастя. Розповідали, що в домі, де побуває він, вселяється спокій та доброчесність, припиняються сварки, шириться повага до старших. Складені ним псалми та пісні переходили з уст в уста, передавались від села до села, від оселі до оселі.
Вважалося великим щастям для сім'ї, куди завітає він гостем у клечальну неділю. Туди сходились сусіди, вели розмови про завершення весняних робіт у полі, в саду та городі, слухали поради бувалого гостя. Не один пасічник готував першого щільника, щоб почастувати гостя, коли навістить він пасіку. Здавалося, що з його приходом навіть бджоли дружніше роїлися.
Добрі звички, повагу та дружбу ширив у народі мандрівник. Своєю діяльністю він множив древню славу Переяславщини.
Але прийшов час розпрощатися з нею. Ширші обрії подорожей вабили Сковороду... Нові шляхи віщувала його "ПѢснь отходная", яку присвятив поет "...отцу Гер-васію Якубовичу, отходящему из Переяслава в Бєлгород на архимандритській и судейський чин в 1758-м годѣ":
Едеш, хочешь нас оставить?
4дь же весел, цѣлый. здравый,
Будь тебі вѣтры поюдны,
Тихи, жарки, ни холодны;
Щаслив тебѣ путь вездѣ отсель будь!..
Радуйся, страна щастлива! Пріймеш мужа добротлива...
Незабаром Григорій Савич одержав запрошення при-бути в Белгород. Вагався, важко було поривати з дорогою Переяславщиною. Тут побратався з музами, чимало років свого життя віддав цьому краю. Тривожні почуття виливав у віршах. Хотів у біблійних епізодах приходу предтечі Іоанна знайти пристановище своїм нестямним думам:
Вонмн небо и земля, ныиѣ ужаснися! Море, безднами всѣми согласно двигнися! И ты, быстротекущій, возвратися, Іордане...
Завершував навчання Васі Томари. Хвилювала учня дивна поведінка Сковороди за останній час. Мабуть, нелегко було йому розпрощатися з Переяславщиною, де залишив багато душевної тривоги. А тепер мав залишати друзів...
Похмура осінь приносила довгі ночі, холодні ранки, набридливу хвищу. Часом відшукає свого вчителя Вася десь під ожередом сіна або соломи. Щось там пише, роздумуючи, зважуючи. Обирав таке кубельце, де неподалік рясніли червоні кетяги калини. Сюди прилітали пташки калину дзьобати, наче приносили вісті з навколишнього світу.
Заздалегідь готував себе до подорожі. Адже людина живе для того, щоб иайширше оглянути світ, щораз пізнаючи нові явища. Відчував, що його помисли набули такої сили, коли стає тісно сидіти на одному місці,— життя кличе до нових дій. Думками ставав владарем просторів. Здавалося, що він породичався з ними від свого народження, прийшовши в світ не повзти по землі, а ширяти крилами в грозових далях. Чи виросли, зміцніли ті крила, чи вистачить снаги переборювати буревії у леті? Тут, на Переяславщині, перевіряв силу свого гарту. Не на сповідь ішов, готуючись до великих мандрівок, а на лоні природи вершив не догматичне, а визначене всім єством людини таїнство. Пізнавав не біблійно-канонічного святого духа, а всюдисущого бога в усьому живому й діючому, в рухові зірок і шелесті трав. Щодень перевіряв значимість своїх переконань, як перевіряє гостроту клинка вершник перед неминучою січею.
Тривожно минала осінь, куталася хуртовинами зима. Спостерігав Вася, як учитель виходив під час хуртовини аж за хутір, наче хотів помірятися з стихією. Повертався засніжений, збуджений. Тоді, шаленіючи, грав на флейті, ніби виливав свою душу у звуках. Знав Вася, що й уроки в такі години були незвичайні. Це були захоплені розмови, в яких поставали образи великих людей. Серед них Джордано Бруно наче викладав "Вигнання торжествуючого звіра" з гострими афоризмами: "Природно, що вівці, у яких правителем вовк, караються тим, що він їх пожирає"... "Дозволено взяти під сумнів, чи завжди достатньо лише сильного голоду і пожадливості вовка, щоб зробити овець винуватими. Противно всім законам, коли за провину батька карають ягнят і матір". "Якщо князі накладають на свої голови корони з рогами, то цим показують добуту ними владу і подібність до звірів". Адже "їх навчають бути звірами і цим перемагати". "Багатство гонить істину, знищує правосуддя".
Сковорода готував себе до ширшого поля діяльності, де могли б чути його слово сотні, тисячі жадібних до істини. Здавалося, що досить загартував себе, щоб понести сміливі думки, пристрасть протесту в світ, де сови не терплять сонця, де освячується осляча тупість і козляча мораль...
Василь Томара проводжав свого учителя аж до Переяслава. Сковорода пізнавав сходжені ним шляхи та доріжки. Кожна нагадувала йому зустрічі й пригоди. Прощаючись, Вася просив не відмовити йому в порадах, коли постануть перед ним питання, погоджені життям...
На все життя зберіг Василь Томара любов і повагу до свого вчителя, а просвітительські ідеї, сприйняті від нього, поніс шляхами свого життя. Запалені іскри гуманізму не згасли в чулій душі вихованця. Він гордився іменем свого учителя і згодом, ставши другом поетів-просвітителів В. Капніста й Г. Державша. Працюючи в колегії іноземних справ, посланником у Константинополі та займаючи інші посади, Василь Томара не забував заповітів народолюбства Сковороди. Творець "Оди на рабство" В. Капніст сприймав від свого друга, як естафету, сковородинські традиції. У вірші "На смерть Василия Степановича Томары" він висловив прихильність до людини, в душі якої не згасали іскри, запалені його вихователем...
Попрощавшись у Переяславі з Василем Томарою, Сковорода попростував давно знайомою доріжкою до двору сотника, несучи тривожні думки-запитання. Кого зустріне в світлиці, уквітчаній вишиваними сотниківною рушниками? Ще віддаля почувся гомін, що долинав від подвір'я. Може, лементують школярі? Може, в будинку
сотника заведено школу? Ближче підходив — тривожніше брижилось чоло. Пізнав п'яні вигуки, гидкі пісні. В будинку сотника відкрито корчму... Переступив поріг світлиці сотниківни. Не рушниками красувалися стіни, а зіяли, як чорні баговиння, плями від горілчаних бризків та тютюнового диму. За столами куняли людиноподібні сп'янілі постаті. Стояв ніким не привітаний. Обірваною струною заскиглила в серці печаль. Поніс її на могилу сотника.
Знайшов на ній жмуток чорнобривців, догадувався, чиєю рукою покладені вони. Краялось серце поета-мисли-теля, породжуючи нові ліричні мотиви, вписані в "Сад божественных пѣсней":
Тайна странна и преславна!
Се — вертеп мѣсто небес!
Дѣва херувимов главна
И престолом вышним днесь.
Пов'язував з реальним життям мисливий поет біблійні легенди, що звеличали образ діви непорочної. Народ своєю фантазією оздоблював цей образ, як у свій час і великий Рафаель пензлем увінчав його:
О блаженны тій очи, Что на сію тайну зрят...
Вирушив у дорогу, побувавши на майдані, де понад півстоліття тому шикувалися козацькі частини, виступаючи під командуванням чернігівського полковника Лизогуба та переяславського Мировича в Азовський похід. Тоді дзвонили в усіх переяславських церквах та гриміли гарматні постріли, віщуючи козацьку звитягу.
Не чути було ні дзвонів, ні гарматних пострілів, коли з цього майдану вирушав у похід духовних звитяг мандрівний мислитель. Не тільки флейту та скрипку поніс він на Слобожанщину, а й жмуток написаних віршів та невичерпні щедроти своєї душі.
ШЛЯХАМИ СЛОБОЖАНЩИНИ
Давній Муравський шлях, що слався по межиріччю Дніпра і Дону, від Перекопа аж до Тули, привітав своїми просторами мандрівника на Слобожанщину. Віками торований, літром міряний, ордою їжджепий, січами прославлений, чумацькими возами накочений, могилами сто-ііп іпачсннй, у думах оспіваний древній Муравський шлях. Перетинаючи Самару й Орел, залишаючи на півдні ле-п їїдарну Савур-могилу, послався він до верхів'їв Сівер-ського Діппя, Осколу, Ворскли, Псла, Сейму. Тепер уже не ходила по ньому татарва, але, щоб не наражитись на небезпеку, при зброї мандрували купецькі каравани на Перекоп.
У пам'яті народній живими залишилися спогади про те.
