Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
їм, як і Семенові, важко було вирішити, що, власне, ліпше. Але вагання тривало недовго. Старі височанці, що звикли наступати та воювати, завжди без страху дивилися в вічі смерті.
– Хоч лащуки кровожерливі, як вовки, але й ми не вівці,-першим різко озвався Хаячок, вдаривши рукою по шаблі.— Не таких вже бачили.
– Для того ми, вашмосць головний полковник, і повстали, щоб воювати з панами, а не ховатися від них,— приєднався до Хаячка Яремко-Попович.— Видно, така божа воля, що під Вітківцями наші дороги зійшлися.
– Ховатися не будемо! – рішуче заявили й собі сотники та десятники.— Боягузи дома на печах залишились.
В очах Семена засвітилась радість. Він гаряче прагнув битви, але боявся, що старшини не захочуть іти на непевність, наражати військо на жертви, без яких не обійдеться.
– Хочу почути ще й вашу думку,— звернувся до рядових повстанців, ніби ставлячи під сумнів їхню відвагу та завзяття.
– Добре робиш, полковнику, що й нашої думки питаєш,— загомоніли схвально повстанці.— Нашої крові потече найбільше. Але ми не з боязких. Козаки – це також колишні кріпаки, люд посполитий, такий, як і ми. А громлять же воєвод і гетьманів. Б’ють панів козаки, не осоромимось і ми, височанці. Але ти – наш головний полковник і як накажеш, так і буде.
– Воля ваша,— вклонився побратимам Семен.— Поміряємось зі шляхтою силою та відвагою. Я складу з полковниками план битви, а ви повертайтесь у свої сотні і готуйтесь до бою. Як переможемо панів, то слави ніхто нам не відбере. Як загинемо, то народ добрим словом згадає.
Семен чекав донесення розвідки, вдруге посланої у ворожий стан.
Вітківці лежали далеко від головних шляхів, ще й притаїлися у великій балці, але Семен здогадувався, що привело шляхту аж сюди. При головних шляхах давно вже пограбовано всі села, і голод загнав пилявецьких недобитків
та панцирних Лаща аж сюди. Певна, що тут уже не загрожує їй жодна небезпека, шляхта могла у Вітківцях досхочу наїстися, напитися й відпочити.
Закривши виходи з балки, можна було стріляти застуканих зненацька панів, як зайців. Але при тому загинуло б чимало втікачів, та й ціле село пішло б з димом.
Залишався ліс, попри який бігла польова дорога, що вела до Галицького шляху. Вона підходила на віддаль мушкетного пострілу до узлісся зарослого гущавиною кущів, за якими і причаїлися повстанці.
Але обране для засідки місце мало і свої вади. Ліворуч від дороги стелилися поля і бігли за річку, ген аж до гір. Обстріляна з лісу шляхта могла не тільки рятуватися втечею, але й, охолонувши з переляку, відкрити з гармат та фальконетів вогонь по узліссі, закрити дорогу в Отинію. І все ж зручнішого місця для засідки поблизу не було, і хоч-не-хоч – довелось зупинитись на ньому.
Зосередивши в центрі піхоту й зміцнивши її кінною сотнею Сяноцького, розташувавши по боках вершників, Семен став чекати на шляху.
Так минуло кілька годин. І ось, нарешті, прибули розвідники. Вони доповіли, що лащівці і пилявецькі недобитки вирушили з Вітковець.
Наближався вирішальний час.
Семен наказав ударити на шляхту аж тоді, як вона минатиме сховану на узліссі піхоту. Атаковане відразу в різних місцях шляхетське військо, не знаючи, від кого оборонятися, розгубиться, і тоді повстанці скажуть своє слово.
Скоро на дорозі з’явилися пперші ворожі авангарди, а за ними – шляхетське військо. Над полями та лісом стояла тиша. Певні, що ніяка небезпека їм не загрожує, хоругви почували себе безпечно, самовпевнено.
Попереду на конях – в гартованих кольчугах, блискучих нараменниках та півианцирах – хизувалися хоругви Лаща. Вони складалися з багатої шляхти, так званих "панцирних товаришів". Серед них було чимало православних, у яких, як говорили, "руські кістки обросли польським м’ясом".
Весь час утікаючи й уникаючи битв, панцирні їхали при зброї, і в кожного "товариша" був невеличкий залізний щит, шабля, пістолі та мушкет.
За панцирними котилися гармати та фальконети, їхали вози з ядрами та порохом.
Похід замикала гусарія, що врятувалася од пилявецького погрому. На спинах панцирів гусари звичайно мали високі, втикані білим пір’ям, залізні крила, що підіймались над шоломами, від чого її називали "архангельським військом". Вітер, шугаючи у крилах, шелестів пір’ям, і над гусарією завжди стояв тривожний шум, що мав лякати противника. Гусари зневажали мушкети і були озброєні тільки шаблями та списами. Але зараз гусарія мала сумний і жалюгідний вигляд. З обламаних крил повипадало пір’я, панцирні були порубані, подірявлені кулями, і чимало вояків їхало з обмотаними ганчір’ям головами.
Гусари були понурі, пригнічені пилявецьким розгромом, який, мабуть, весь час стояв у них перед очима, і навіть вітківецька оковита їх не розвеселила.
Ззаду за військом тягнулися карети, брички і навіть селянські вози з утікаючою шляхтою, а за ними пахолки гнали відібрану у вітковецьких селян худобу.
Перша панцирна хоругва під’їхала до узлісся, і коні, занюхавши в лісі "свояків", радісно заіржали. Але ліс мовчав, і іржання залишилось без відповіді. Повстанці, заздалегідь передбачаючи таку можливість, пообмотували морди своїх коней ганчір’ям.
Виждавши, аж поки панцирні під’їхали до засідки, в якій притаїлася повстанська піхота, Семен сягнув за мушкетом. Не кваплячись, він зосереджено націлився у вусатого хорунжого, який їхав на чолі хоругви, і натиснув язичок мушкета. Блиснула викресана іскра, спалахнув на ложечці порох, гримнув постріл, і вусатий, махнувши руками, звалився з коня.
Постріл Семена сповістив побратимів, що битва почалася.
Не встигла шляхта отямитись від несподіванки, як на узліссі блиснуло безліч спалахів, і сотні мушкетних пострілів, що злилися в один оглушливий гул, покотилися над землею.
Вигукуючи: "Бий клятих!" – по центру і по тилах шляхетського війська вдарила повстанська кіннота. Окутана чорним густим димом, що стелився над дорогою і узліссям, вона була схожа на апокаліптичних вершників.
Дзенькнуло залізо, закричали поранені, дико захрипіли коні. З криком: "Козаки! Козаки!" – панцирні і гусари, охоплені панікою, кинулись навтіки.Як вітер розвіяв мушкетний дим, перед піхотою, що стріляла з узлісся, відкрилося страшне видовище. На дорозі та полі лишилося близько сотні поранених та вбитих панцирних і гусарів, б’ючись об землю, конали коні.
Полями, переслідуване повстанцями, безладними юрмами втікало шляхетське військо.
Охоплені смертельним жахом, забули про "гонор" посесіонати та вельможі, які їхали за військом. Кидаючи напризволяще жінок та дітей і рятуючи власну шкуру, вони вистрибували з карет та бричок, втікаючи, куди несуть ноги.
Семен збуджено стежив з узлісся за битвою, раз у раз посилаючи гінців з наказами до сотників і полковників. Раптом його увагу привернув до себе здоровенний повстанець, який, ламаючи наказ, кинувся до залишених шляхтою карет і почав у них ритися. За здорованем бігло ще кілька повстанців, засліплених жадобою легкої наживи.
В очах полковника спалахнули блискавки. Торкнувши коня, він під’їхав до гурту.
– Хто дозволив тобі під час бою покидати своє місце, своїх товаришів і займатися грабунком? – з глухим гнівом звернувся до здорованя. Інші, побачивши, що пахне смаленим, повернули до лісу.
– У Височана й без мене досить людей,— знизав байдуже той плечима, дістаючи з карети гаптовану золотом делію[39].— Не взяв би я – візьме інший,— всунув здобич у мішок.— А дозволу, що мені діяти, ні у кого не питатиму. Слава богу, не малий і свій розум маю,— додав зухвало.— Досить вже слухав різних панів та підпанків. Тепер не хочу. Як воля – то воля. Що захочу, те й робитиму. Зараз я сам над собою пан.
Семен насупився. У душі йому було жаль здорованя, але для збереження ладу у війську він мусив його покарати.
– Скажи мені, парубче, чого ти сюди прийшов? Грабувати чи воювати з ворогом нашої землі? —поставив справу ребрам.— Ми не мародери, а військо, і хто ламає наші військові закони, заслуговує на смерть,-нагадав здорованеві, яка кара його чекає.— Ти, певне, із старшин, що так мовиш?-їдко засміявся парубок, і досі не здогадуючись, хто перед ним.— А старшини всі одним миром мазані. Аби побільше собі… Делії не оддам навіть самому Височану. А кому моє не в лад, то я зі своїм назад. Нині прийшов, завтра відійду, і слід по мені застигне,— засміявся безсоромно і знову засунув руку в карету.
Обличчя Семена нервово засмикалось. Обурений мародером, він рвучко вихопив з-за пояса пістоль. Гримнув постріл, і здоровань ураз ніби обм’як, похитнувся, випустив з рук мішок із злощасною делією і глухо гупнувся на землю.
За подією біля карети пильно стежили з узлісся сотні очей. Висновки напрошувалися самі.
Тим часом панцирні та гусари, побачивши, що їх переслідують не козаки, а якесь різношерсне військо, отямились від переляку і зупинились.
На полях одночасно в кількох місцях закипів бій.
Серед вершників-повстанців було чимало таких, які вперше брали участь у бою, і захищена півпанцирями та кольчугами шляхта то тут, то там стала перемагати. Семен з тривогою і жахом спостерігав, як падають з коней порубані побратими, як насідають на них панцирні.
Власне, битва тільки починалась, і тільки частина шляхти брала в ній участь. Решта, під звуки труб і рогів, збиралась у хоругви, щоб усіма силами ударити на повстанців.
Чоло Семена зросилося потом. Повстанцям потрібна була негайна допомога, але вся кіннота вже вела бій із шляхтою. Залишилася в резерві тільки сотня вершників Сяноцького та понад дві тисячі піхотинців. Вони власними тілами зупинили б панцирних, але й самі лягли б на побоїщі. Не було іншої ради, як трубити відступ. Побратимів сховає ліс, а панцирних привітають піхотинці оловом.
Ходом битви Семен був незадоволений. Побратими знищили чимало панцирних, проте не розгромили шляхти, а тільки виявили перед нею свої сили. Тепер вона чекатиме, коли повстанське військо вийде з лісу, щоб напасти на нього.
– Ех, полковнику! Оце б вдарити зараз по панах з гармат та фальконетів,— запропонував Клим.— І ці хоругви, що готуються до наступу, розлетяться, як череп’я з
розбитого горщика. Тільки гармати слід навести так, щоб ядра летіли над полями і не шкодили нашим.
Семен повів сумними очима по кількох гарматах, що стояли в затінку лісу.
– Гармашів немає,— озвався сумно.
– Знайдуться,— підбадьорив полковника Клим.— Гей, хто гармаш, ідіть сюди! – гукнув піхотинцям.
– Полковник гармашів збирає,— покотився узліссям гомін.
За кілька хвилин понад два десятки піхотинців, оточивши Семена, гаряче запевняли його, що кращих за них гармашів він не знайде на всій Україні.
– То з богоїм, Климе!-побажав Головачеві Семен, не маючи навіть часу запитати повстанців, де вони навчились гарматного ремесла.— Він старший Гармаш над вами,-показав на Головача.
Гармаші радісно загомоніли і чимдуж поспішили до гармат.
