Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Туди ж направився і Височан з двома сотнямй піхотинців.
Повстанці випрягли коней і миттю спорудили з карет та возів загорожі, залишаючи в них тільки вузькі проходи, через які одночасно могло проїхати лише три-чотири вершники.
Тим часом битва розгорялась все сильніше. Не встигли вдарити повстанські гармати, як у бій ринули дві ворожі новосформовані панцирні хоругви.
Виконуючи Семенів наказ, полковники подали сигнал до відступу. Шляхта сприйняла його з тріумфальною радістю. Проте вона пам'ятала про той огненний шквал, що полився на неї з узлісся, знала, що там ховаються головні сили повстанців.
Панцирні на мить завагалися, не знаючи, чи переслідувати відступаючих височанців, чи задовольнитися їх відступом. І все ж, підбадьорені видимістю перемоги, засліплені люттю, вони кинулись навздогін за повстанцями. Та навіть того короткого вагання було досить, щоб височанці одірвалися від ворога, перехопилися на той бік дороги.
Затрубили труби, і, ніби залізна лавина, покотилися в наступ панцирні хоругви, а за ними рештки гусарії.
Перші гурти повстанців домчали саме до проходів між возами, як ударили гармати. Залізні ядра перелетіли з шумом та свистом над побратимами, врізались у наступаючу
ворожу гущу і, звалюючи людей та коней, проклади криваві стежки.
Слідом за гарматами скажено гавкнули фальконети.
Панцирні закричали і, намагаючись зупинити коней, натягнули повіддя. Але злякані, наполохані гуком коні не слухали вершників і далі неслися вслід за височанцями.
Останні вершники-повстанці саме встигли в’їхати в проходи, як надлетіла шляхта. Того тільки й чекали сховані за возами і каретами мушкетні. Гримнули сотні пострілів і ніби косою скосили перші шеренги панцирних та коней, що, падаючи, загородили своїми тілами проходи. Але близько сотні ворогів таки вдерлося за загорожу.
На узліссі закипів смертельний бій. Ніхто не шкодував власного життя, але й не щадив чужого.
Декілька разів намагалися панцирні прийти на допомогу своїм товаришам, що билися на узліссі, але коні зупинялися перед стіною з возів, карет та бричок, а сховані за ними повстанці щедро поливали шляхту олов’яним дощем.
Втративши більше половини війська, переслідувані гарматним і мушкетним вогнем, панцирні почали безладно відступати.
Вщух бій під лісом. Безславно загинув від сокири свого кріпака можний пан Лігенза, полягли від рук месників його "шляхетнонароджені" спільники.
Семен, оточений старшинами, виїхав на бойовисько.
На полях тут і там лежали вбиті та поранені, валялися мушкети, шаблі, пістолі. З голосним іржанням гасали без вершників перелякані коні.
На душі в головного полковника було і радісно, і сумно. Повстанці виграли важку кровопролитну битву. Перемога окрилила їх, надихнула вірою у власні сили, запалила новим завзяттям. Тепер уже жоден ворог їм не страшний. У битві загинуло більше половини шляхетського війська, повстанці здобули безліч усякої зброї, коней, возів. Хто прибув у Боднарів з дубовою палицею, той зараз озброївся шаблею та мушкетам. Кілька сотень піхотинців тепер можна було посадити на коні. Але повстанці також заплатили дорогу ціну за перемогу. Полягло понад сто побратимів, чимало було поранено. Пересів з коня на віз Яремко-Попович, якому гусарин проколов списом бік, і тільки здобичний татарський капкан з нашитими на ньому пластинками з кінських копит урятував життя полковникові Відійшли на вічний спочинок старі височанці, батькові дорадники і приятелі, сотники Довгий та Марчук. Тому й смуток стискав Семенове серце.
Але так мусило статись, бо ж де дрова рубають, там тріски летять.
Поранених побратимів взяли під свою опіку селяни, які встигли вже прибути з села на поле бою.
Мертвим копали на узліссі глибокі могили і тесали дубові хрести.
– Вічна вам пам’ять,— поклонився загиблим Семен і перехрестився.
– Вічна пам’ять,— обмокнувши у воді соснову гілку, покропив мертві тіла колишній вікторівський піп, а зараз сотник Грига. Його голова була перев’язана, крізь білу пов’язку просочувалася кров.
– Вічна пам’ять,— підхопили за сотником безліч голосів, і скорботний спів покотився над галицькою землею, злинув під небо.
13
Сонце мандрувало вже на захід, як повстанці прибули в ліси коло Отинії. Але сутінки ще не огорнули землі, і з узлісся було видно і місто, і церкву, і стави, і греблю, і замок, і навіть вози та карети під мурами.
Дорога втомила людей та коней, але повстанці не думали про відпочинок. Сподіваючись, що скоро почнеться наступ, вони насторожено стежили за околицею та греблею, перевіряли зброю, годували коней.
– Ой люди! Так кортить ударити по замку з гармат, що хіба зв’яжіть мені руки, бо не втримаюсь,— лукаво позирнув на Семена старший гармаш Клим Головач.— Дуже хочеться побачити, як забігають пани, наче таргани,— засміявся, уявляючи переполошену шляхту.
Повстанці радісно загомоніли. Всім уже не терпілось у наступ.
– Не важтесь навіть доторкнутися до гармат,— суворо наказав гармашам Семен.— Шляхта не сміє й підозрівати, що ми перебуваємо в отинійських лісах. Інакше не здобудемо замка і ні з чим повернемось у Боднарів на посміховище людям.
Головний полковник, мабуть, когось чекав, бо, хвилюючись, раз у раз позирав на узлісся.
– Ми тут, як на вогні, а він бариться,— не називаючи вголос, кого має на думці, з досадою озвався Хаячок.
– Може, трапилось якесь лихо,— зажурився Семен.
– Хай бог одверне,— злякався Хаячок.— Що ж будемо діяти?
– Правду кажучи, і сам не знаю,— знизав плечима Семен.— Чекатимемо ще годину,— добув з-за пояса годинник.— Як не прийде, то зберемо нараду старшин. Хай вони вирішать, що діяти.
Хаячок зітхнув і мовчки взявся кресати вогонь, щоб запалити люльку.
З-за кущів несподівано вигулькнув Саноцький, ведучи згорбленого дідугана з обвислими вусами.
– Ну, от і зустрілись! – позирнувши на головного полковника, з якоюсь зажурою озвався старий.
Він зірвав з себе причеплені патли, стер ганчіркою брунатні плями з обличчя і на очах у Височана перетворився у мольнара Мочернюка.
– А ми вже турбувалися, чи не спіткала тебе яка біда,— привітався з опришком Семен.— Скоро настане ніч. Нам пора виступати…
– Не квапся, полковник,— з гіркотою озвався Мочернюк.— Ще не одна ніч мине, поки ми здобудемо замок.
– Що ти хочеш сказати? – стривожився Семен.
– Лукашевич про вас уже знає,— повідомив опришок.
– Зрадив посіпака-гайдук! – рубонув рукою в повітрі Семен.
– Незаслужено кривдиш людину, полковнику,— заступився за гайдука опришок.— Хтось із довірених зрадив десятника. Дізнаємось хто – на кіл посадимо, собаку. Лукашевич схопив десятника й кинув у льох, завтра збирається покарати його страшною смертю для постраху й перестороги іншим.
З дальших слів Мочернюка виходило, що Лукашевич, довідавшись про небезпеку, вжив усіх заходів до оборони, завів у замку суворий лад, звелів усім боєздатним пильно охороняти мури. Не довіряючи гайдукам на греблі, старий замінив їх рукодайними та загродовими. Всіх підозрілих у сприянні повстанцям кинув у замкові льохи, погрожує одрубати їм голови. Його, Мочернюка, Лукашевичеві посіпаки шукали по всій Отинії і, не знайшовши, пограбували хату, а дружину і двох синів забрали в замок. Тепер, коли Лукашевич попереджений про небезпеку, наступ на замок заздалегідь приречений на невдачу.
Він, Мочернюк, переодягнувся за ось такого діда, щоб ніхто його не пізнав, тільки так врятувався від найманців Лукашевича.
Семен і старшини, пригнічені і похнюплені, мовчки слухали опришка.
– Що ж тепер діяти, мольнаре? – журливо запитав сотник Грига, який досі не брав участі в розмові.
Мочернюк замислено позирнув на замок.
– Чи я знаю? Може, викопати рови і спустити з ставів воду,— порадив з деяким ваганням.— Вода спливе в річку, земля підсохне, і тоді можна буде обійтись без греблі, наступаючи де завгодно. ї
– Це триватиме до пізньої осені,— сумно похитав головою Семен, відкидаючи пропозицію опришка.— А ми чекати так довго не можемо. Шляхта бита, але ще не добита. У Польщі збирається посполите рушення, вербуються кнехти, і іза якийсь місяць усе це рине в Галичину та й на наше Підгір’я.
– На Отинії ще світ клином не зійшовся,— втрутився в розмову хтось із сотників.— Можна зненацька вдарити і захопити один з інших невеликих панських замків, хоча б і Печеніжинський…
Рада сотника була розумна, але старшини не зраділи їй. Похнюплені, зажурені обличчя свідчили, який прикрий буде для них відступ з під Отинії, яка болюча ця перша невдача.
Семен замислився. У шляхетських замках, про які згадав сотник, можна було успішно захищатися від татар, які не мають ні артилерії, ні навіть мушкетів. Зубами камінь не вкусиш і стрілою його не проб’єш. Але для боротьби з шляхтою вони мало придатні.
Гарматні ядра скоро розвалять тонкі цегляні мури. До того ж у них не вмістяться тисячі повстанців і коней. Тільки пнівська та отинійська фортеці могли вмістити тисячі людей, і в разі потреби там можна було надійно тримати оборону. Саме тому повстанці не повинні відійти з-під Отинії.
– Будемо здобувати замок! – рішуче озваївся полковник.— Я був у ньому, знаю слабі місця… Дерева часто-густо підходять аж до мурів. По них, як по драбинах, можна видряпатись на мури. Але спочатку все ж мусимо здобути греблю. Вдаримо по ній з гармат, а опісля піде в наступ піхота. Багато нас поляже, але іншої ради не знаходжу.
– Війна – не весілля,— підтримав Семена Яремко-Попович. Хоч і поранений, він теж прибув на нараду.— Од смерті ще ніхто не втік. Тим, що поляжуть, вічна пам’ять, а живим своє робити.
– Мертвими хай бог турбується,— докинув і від себе Хаячок.
Слова полковника були жорстокі, але ще жорстокіший був час, і для жалощів не знаходилося місця.
– Здобудемо або загинемо,— загомоніли схвально старшини.
Навіть сотник Бутрин, який оце пропонував здобути якийсь шляхетський замочок тепер приєднався до них.
– Приготуйте полки та сотні до наступу,— наказав Семен, радий, що старшини його підтримали.— Я сам поведу війська в наступ на греблю.
– Ей же, полковнику! Того не буде! – вигукнув сердито Хаячок.— Гната вже поранили, бо такий гарячий, як вашмосць. Де найнебезпечніше, там він перший. А тепер, як ще з тобою трапиться лихо, то що ми будемо діяти?
– Розійдемось домів, і на тому закінчиться наше повстання,— відповів сердито за Семена Яремко-Попович.
– Не хочу завжди ховатися за чужі спини! – скипів Семен.— У мене також є руки, які вміють володіти шаблею.
– Ми, вашмосць головний полковнику, ще у Боднарові тобі сказали, що нам не твої руки, а голова потрібна,— строго нагадав Семенові Хаячок.— А рук у нас досить.
– Полковник Хаячок правду мовить,— зогомоніли старшини.— Слухаємо ми тебе, але часом і ти послухай нас.
Семен строго, незадоволено позирнув на старшин.
