Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан

У центрі кола вкомпоновано в орнамен-тальний квадрат постать запорожця з рушницею. Ці гравюри вирізані сміливою і впевненою рукою невідомого нам майст-ра, який надзвичайно простими засобами добивається яскравої виразності й високої граверної майстерності. Вони мають велику цінність як одні з перших в Україні світських гравюр, а також як історичний матеріал, з якого можна довідатися про стародавню архітектуру, одяг, зброю та інше".

До цього слід додати слова вдячності не лише авторові цієї статті, але й усім тим українцям-емігрантам, котрі, вико-ристовуючи врятовані ними стародруки та документи, а та-кож спогади своїх земляків, скомпонували до 700-річчя села Кульчиці такий чудовий збірник "Історія села Кульчиць і ро-ду Драго-Сасів", який самим існуванням своїм перетворився на скарбницю пам'яті не лише одного, конкретного села, але й, завдяки відомостям про земляків-гетьманів та героя обо-рони Відня Юрія Кульчицького, — всієї української нації.

19

Так, справді, в особі гетьмана Петра Сагайдачного український народ має видатного полководця і політичного діяча світової величі. Чого, здається, ще й досі не всі ми, українці, усвідомили. Саме завдяки діянням цього вихованця Острозької академії, Київ, який до того, втративши значення великокняжої столиці, тривалий час залишався немовби поза сферою військового й політичного впливу на внутрішні та міжнародні події, перетворився на важливий культурно — по-літичний і релігійний центр українського відродження. Домі-гшись висвячення п'ятьох найвищих ієрархів Української православної церкви, а отже, й зміцнивши її суверенні пози-ції, Сагайдачний уперше в історії України зумів об'єднати військово-політичні, духовні та інтелектуальні сили нації.

"Найбільшим ділом Сагайдачного — писав з цього при-воду автор " Історії України" Іван Крип'якевич, — було поєд-нання козацької політики з устремлінням української інтелі-генції. Сагайдачний, як мало хто з його сучасників, поєдну-вав у своїй особі тенденції двох найактивніших груп україн-ського громадянства – козаччини та міщансько — духовної інтелігенції. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщани і духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше й енергійніше проводити свої плани – це збільшило їх активність. З іншого боку, козаччина вийшла за тісне коло своїх класових інтере-сів і в свою програму включила загальнонаціональні справи – оборону церкви і культури".

А відома дослідниця історії козацтва Наталя Полонсь-ка-Василенко немовби доповнювала його: "Сагайдачний по-єднав здібності військового вождя з видатною талановитістю державного діяча, перший із гетьманів зрозумів значення Ки-єва для України, громив турків, татарів, москалів, його ідея соборності і єдності України закладала підвалини Гетьмансь-кої держави Богдана Хмельницького".

До мовленого цими істориками можна додати, що реформована, могутня, національно свідома селянська армія; незалежна, національно зорієнтована православна церква і згуртована єдиною ідеєю національна інтелігенція – ось три сили, які зримо вели Сагайдачного до величі військово-політичного вождя українського народу, і які – коли б історія й доля були справедливішими та милостивішими і до гетьма-на, і до землі нашої, невідворотно привели б наших предків до відродження української державності, відродження нації.

Так, згадувані тут події відбувалися в ХVII столітті, але вдумаймося: хіба нині, на початку ХХI століття, діють не ті ж закони творення і розвитку держави і суспільства?! Та чи вдалося в ідеалі зреалізувати цю формулу українського державного абсолюту, навіть за відносно сприятливих умов творення сучасної української незалежної держави, з ураху-ванням того, що і в наші дні ми вже маємо чисельно відро-джене (близько трьохсот тисяч осіб) українське козацтво? Ні! На жаль, ні! Як не вдалося здійснити цього й усім нашим по-передникам. І як тут не звернутися до державницької сентен-ції поета Касіяна Саковича, який писав:

Ні, не скоро вже такий з'явиться на світі,

Щоб і військом, і пером вмів отак рядити.

А без нього нас беруть напасті і горе –

Палить воєн нас пожар, внутрішні роздори.

Тож уважмо так, як слід, що панів хоробрих

Для держави треба нам і гетьманів добрих.

Ну а щодо вшанування пам'яті гетьмана Сагайдачного, то зараз воно набуває все нових і нових форм вираження. Досить сказати, що його ім'я носять: Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного; Військовий ін-ститут імені П. К. Сагайдачного при Національному універ-ситеті "Львівська Політехніка"; Запорізький інститут імені гетьмана Петра Сагайдачного Міжнародної академії управ-ління персоналом та Київська державна академія водного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

А як не згадати про те, що його іменем названо спущений на воду в 1993 році фрегат "Гетьман Сагайдачний", який став флагманом українських Військово-Морський сил?

Окремо слід наголосити, що на Західній Україні діє Гали-цьке Ставропігійське козацтво імені гетьмана Петра Сагай-дачного, очолюване Верховним отаманом, генерал-осавулом, ректором Університету "Львівський Ставропігіон" професо-ром Ярославом Кмітом ( заступник Верховного отамана ге-нерал-осавул Роман Мелех, генеральний писар О. Заячківсь-кий, начальник штабу І. Приставський). Це козацтво, разом із Університетом "Львівський Ставропігіон" та Львівським ставропігійським братством, є патроном очолюваного шано-ваним істориком Богданом Сидором Музею гетьмана Петра Сагайдачного в селі Кульчицях.

На своєму засіданні в 2011 році Архієрейський собор Української автокефальної церкви канонізував Петра Сагай-дачного в дещо незвичному для канонічного реєстру чині – "благовірний гетьман".

Принагідно зауважу, що це вже не перший випадок кано-нізації козацького вождя. Відомо, що 2008 року Помісний собор Української Православної Церкви Київського патріар-хату, у зв'язку зі 1020-літтям хрещення Київської Русі-України, благословив приєднати праведного Петра Багато-страждального (Калнишевського) до лику святих, для загаль-ного церковного шанування. На цій підставі його ім'я зане-сене до православного церковного календаря, а чесні останки праведного Петра вшановуються, як святі мощі. Собор також благословив будівництво храмів на його честь, а пам'ять пра-ведного Петра Багатостраждального ухвалено вшановувати 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровите-льки козацтва.

Надзвичайно важливою для нас залишається оцінка ді-янь Петра Сагайдачного у справі відродження Київської пра-вославної церкви і, зокрема, відновлення ним православної ієрархії в Україні, висловлена 1627 року, тобто вже по смерті гетьмана, патріархом Феофаном III: "Справа була б немож-ливою без підтримки пана й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедливо можна назвати подви-гом, рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник православної віри, за яку віддав своє життя, й після заспоко-єння свого шанується на Русі як благовірний".

Свого часу історик Дмитро Яворницький провіщав: "Са-гайдачний є особистістю неординарною, видатною і велича-вою. Зі всіх гетьманів цей гігант достойний того, щоб народ увіковічнив його славним монументом". Проте увічнити па-м'ять гетьмана навіть у його рідному селі виявилося справою нелегкою. Оглядаючи цей шлях, галичанин Богдан Семчи-шин у газеті "Самбірські вісті" від 25 жовтня 1992 року пи-сав:

" У 1912 році парох кульчицької церкви о. Дмитро Гор-динський і студенти Львівського університету, уродженці села Ілля і Остап Кульчицькі-Дашиничі організували в селі свято пам'яті Сагайдачного до 290 річниці від дня його смер-ті. Після святкових заходів відбулося народне віче, на якому було вибрано комітет для спорудження пам'ятника і розпоча-то збирання коштів, але цьому перешкодила війна. Після першої світової війни польські шовіністи відкидали домаган-ня галицької інтелігенції спорудити в місті Самборі або в Кульчицях пам'ятник славному краянину… Не давали згоди на спорудження бодай скромного пам'ятника і після другої світової війни партійні урядники, отруєні імперською баци-лою великоросійської державності, бо не забули розгрому Сагайдачним царських військ під Москвою.

Під час хрущовської відлиги, — пише далі Семчишин, — в 1961 році колишній в'язень беріївських концтаборів Ілля Дашинич домігся згоди Міністерства культури УРСР на спо-рудження бюста Петру Сагайдачному в селі Кульчиці, але не дано дозволу збирати пожертви, а тодішні обласні можно-владці відмовилися виділити потрібні кошти… Через десять років (1971) була проведена підготовча робота для спору-дження пам'ятника в Kульчицях. Молодий львівський скуль-птор Кулик і архітектор Величко безкоштовно зробили про-ект пам'ятника… Але ця підготовча робота…не увінчалась успіхом. Тільки в наш час, коли почала розвалюватись біль-шовицька імперія.., в 1989 році розпочато збір коштів на спо-рудження пам'ятника, проект якого зробили львівські скуль-птори Микола Посікіра і Любомир Яремчук та архітектор Михайло Федик, під керівництвом колишнього випускника Самбірського педучилища, а теперішнього ректора львівсь-кого інcтитуту прикладного і декоративного мистецтва, про-фесора скульптури Дмитра Крвавича. В першу річницю про-голошення незалежності України було відлито в бронзі пам'ятник Сагайдачному на Львівській скульптурній фабри-ці".

До цього слід додати, що возведено той величний пам'ятник неподалік Музею гетьмана Сагайдачного в Куль-чицях. Свого часу пам'ятники гетьману Сагайдачному спо-руджено було також на Контрактовому майдані у Києві та в Севастополі. А як не згадати, що у вересні 1991 року, з наго-ди 370-річчя Хотинської битви, пам'ятник, гідний слави Са-гайдачного, було встановлено під стінами Хотинської форте-ці? Доречно згадати й про те, що зображення Сагайдачного віднаходимо на десятигривневій срібній монеті, випущеній в березні 2000 року Національним банком України, та на одній з українських поштових марок.

Наразі вулиці, названі ім'ям гетьмана Сагайдачного, з'я-вилися в Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Луцьку, Чернів-цях, Харкові, Дніпропетровську, Вінниці та в багатьох інших містах, селищах міського типу та селах України.