Маруся Богуславка - Куліш П.

class="v">Ченці, жерці ро­таті та пу­заті,

Умом сухі, мов ті сте­пи без­водні, -

Блукаючі огні бо­лот­ної бе­зодні.

ІІ

Сі пас­тирі кла­дуть за вівці душі,

Та не свої чер­нечі, а ко­зацькі:

Бо, по­чи­на­ючи від до­го­во­ру в Буші,

Благословляють ку­пи гай­да­мацькі;

Підучують за пра­вос­лав­ну віру

Стояти кріпко, сиріч пліндру­ва­ти

Ксьондза-уніта і ля­ха-невіру,

А жи­ду пільги й спус­ку не да­ва­ти:

Бо він од Гос­по­да і від лю­дей прок­ля­тий.

ІІІ

Релігія любві тут обер­ну­лась

В релігію не­на­висті гид­кої,

І в темнім бо­гомільстві злість прос­ну­лась

Варязької ста­ро­ви­ни страш­ної,

Як ми Бол­гарію в крові то­пи­ли, [75]

На кіллє по­ло­нян своїх стром­ля­ли,

А з на­ших че­репів ковші ро­би­ли

І на кос­тях кри­ва­вих пи­ру­ва­ли-

Герої, що се­бе ти­ранст­вом прос­лав­ля­ли.

IV

Чабан до­бутків папських Обор­ницький,

Гладенький, чис­то го­ле­ний, блис­ку­чий,

Ізвивстий ота­ман єзуїтський,

Під язи­ком хо­ває яд га­дю­чий

І кра­деться до сон­ної ота­ри

У за­го­родь, у Лав­ру чу­дот­вор­ну,

Де наші пред­ки сотні літ ку­ня­ли

Під гук ірмосів, кон­даків, трез­во­ну,

Знайшовши в них собі від пек­ла обо­ро­ну.

V

Тихенько кра­деться ота­ман єзуїтський,

Мов чо­бо­том проміж яєць сту­пає,

Дарма, що з ним вельмож­ний пан Брольницький [76]

Як півень, вго­ру но­са за­ди­рає,

Як хи­жий раріг, зир­кає очи­ма,

Сап'янцями скри­пить, в підко­ви кре­ше,

Пишається ши­ро­ки­ми пле­чи­ма,

Перснями бо­ро­ду-ло­па­ту че­ше

І про свій древній рід за кож­ним сло­вом бре­ше.

VI

І ри­ба не­ма­ла сей пан Брольницький:

За ним шля­хет­ний по­чет вис­ту­пає

Він, каш­те­лян і рай­ця ко­ролівський,

Послом чен­цям се­бе тут об'являє.

Ведуть пос­ла в тра­пе­зу і ме­да­ми,

Ще з Ту­ровських пив­ниць, гос­тей ша­ну­ють [77]

Бо, хоть Потія виг­на­ли ки­ями, [78]

А ко­ро­леві все-та­ки гол­ду­ють

І хо­чуть зна­ти, що від реч­ни­ка по­чу­ють.

VII

«Се, ма­буть, Рутсько­му, [79] так як Потію,

Дає ко­роль чу­же доб­ро й над­баннє…

Та є в нас чим йо­го тур­ну­ти в шию

І ни­зо­ве ку­пи­ти ота­маннє.

Святі отці пе­чорські та Ус­пеннє, [80]

Наш древній об­раз, тем­ний, чу­дот­вор­ний,

Не през­рять на­шо­го до них мо­лен­ня,

Коли б ізнов на нас прий­шов день чор­ний…

Втікатимеш од нас, ву­жа­ко ти про­вор­ний!»

VIII

Так по­шеп­том ченці ксьондза віта­ють,

Що справді, мов той вуж, між ни­ми в'ється…

До нього повні куб­ки ви­хи­ля­ють.

Він, мов сріблом дзве­нить, сміється…

«Се мій реч­ник, - про­мо­вив пан Брольницький, -

Бо я по­сольських прав не ро­зумію.

Я каш­те­лян і рай­ця ко­ролівський,

Но ра­яти в обозі тільки вмію,

А в спра­вах по­тай­них ту­ма­ном ту­манію.

ІХ

Хоч мій отець на По­лоцькім вла­дицтві

Давно мені нагрів був місце теп­ле,

Та ні, не­хай в цер­ков­но­му дідицтві

Кунцевич [81] в дзво­ни дзво­нить, в би­ло клеп­ле;

А я ме­чем во­лю собі дзво­ни­ти,

Як славні пра­щу­ри мої дзво­ни­ли,

Що за­мок наш, Брольник Ве­ли­кий,

Від Ба­тия [82] над мо­рем бо­ро­ни­ли

І флот йо­го з гар­мат роз­би­ли й по­то­пи­ли». -

Х

«Оце ж то й го­ре, що місця в вас гріють

На всі вла­дицт­ва та й архіманд­ритст­ва

І всо­биці між Рус­сю й Рус­сю сіють

По хи­жо­му на­ка­зу єзуїтства», -

Так відка­зав пос­лові Пле­те­не­цький, [83]

Колись юр­кий мар­ша­лок повіто­вий,

Тепер свя­тий архіманд­рит Пе­чорський,

До бою за своє доб­ро го­то­вий,

Як се по­ка­зує й покій йо­го сто­ло­вий.

XI

Скрізь по стінах Тра­пез­ної світлиці

Під скле­пом ста­росвітської будівлі

Пищалі се­мип'ядні, гаківниці,

Луки, са­гай­да­ки, шаблі висіли.

Бо й Тур-архіманд­рит [84] хо­див вой­ною

З ко­зацт­вом гро­шо­вим в Лит­ву шу­ка­ти

Печорського над­бан­ня, і свя­тою

Підмогою Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти

Дала йо­му доб­ро своє в ляхів од­ня­ти.

XII

А Пле­те­нецький Єли­сей по­туж­но

Успенія свя­то­го «хліб ду­хов­ний»

Хранив і бо­ро­нив. Сто­яли друж­но

Ченці та ко­за­ки за чин цер­ков­ний,

За ту бла­го­чес­ти­ву древ­ню віру,

Котра нічо­го більш не ви­ма­гає,

Як пліндру­ва­ти вся­ко­го невіру

І кож­но­го, хто лишні гроші має,

Та з єзуїта­ми й ля­ха­ми нак­ла­дає.

XIII

Поглядує на нього Обор­ницький

З-за куб­ка срібно­го, мов лис хвос­та­тий,

Не знає, що ска­за­ти пан Брольницький,

Посел, на ро­зум ду­же не­ба­га­тий.

«Вельможний па­не мій архіманд­ри­те! -

Озвавсь реч­ник. - Не час про те га­да­ти,

Як нам «хліби ду­ховні» поділи­ти, і

По правді «сто­лиці» по­роз­да­ва­ти

І над­ба­не з ми­рян доб­ро по­па­юва­ти.

XIV

Не час і не по­ра: бо з-за Ду­наю

Погрожує, мов Бо­жий суд, руїна

І на­шо­му, і Дніпро­во­му краю…

Заллється по­лом'єм вся Ук­раїна,

Почезнуть се­ла й го­ро­ди з церк­ва­ми,

В мо­нас­ти­рях медів не бу­дуть пи­ти,

І там, де ми бесідуємо з ва­ми,

По пуст­ках со­ви тільки бу­дуть ви­ти

Проміж німих мо­гил свої пісні кви­ли­ти». -

XV

«Сіль на язик тобі! Пе­чи­на в зу­би! -

Гукне ста­рий чер­нець, ру­дий і си­вий,

Обтерши чор­ною по­лою гу­би. -

Що се нам лях про­ва­дить не­чес­ти­вий?»

І, мов дріму­чий бір, за­ко­ли­ха­лись

Чернечі го­ло­ви під намітка­ми,

У пеклі тка­ни­ми. Ченці шеп­та­лись

Один з од­ним, не­мов ду­би з ду­ба­ми

Або роз­пат­лані вночі відьми з відьма­ми.

XVI

Ворожий дух між Рус­сю і ля­ха­ми,

«Лукавий» дар гни­лої Візантії,

Владикував над ни­ци­ми ума­ми

І в ду­шах покріпляв інстинк­ти злії.

За куб­ка­ми со­лод­ки­ми сиділи,

А д' сер­ця кров не­доб­ра при­ли­ва­ла,

І, мов вов­ки, із-за пеньків гледіли…

Гостей та­ка ж не­на­висть роз­би­ра­ла,

А шлях­та мо­ло­да аж ша­бельки стис­ка­ла.

XVII

Один реч­ник, як місяць по­над хма­ри,

Угору над тем­но­тою здіймав­ся.

Достав з ки­шені срібні оку­ля­ри,

Надів, блис­нув і мовч­ки осміхав­ся.

Йому Брольницький по­дає ци­ду­лу,

Інструкцію ре­ко­му ко­ролівську,

Читає він, по­чав­ши з ар­ти­ку­лу

Про ту спа­сен­но-муд­ру власть попівську,

Що вміє ко­за­ка гнуз­да­ти ма­ца­пу­ру.

XVIII

«Від оних давніх літ, як при­лу­чи­лась

З Лит­вою Русь до польської ко­ро­ни,

Печорська лав­ра сла­вою пок­ри­лась… [85]

Течуть лю­дей до неї міліони,

Щоб там мо­щам под­виж­ницьким мо­ли­тись,

Дарами шти­ти все­чес­не Ус­пеннє,

Святими мо­лит­ва­ми просвіти­тись,

Прийняти від гріхів душі спа­сен­не,

А тіла з тяж­ких не­дугів ісціленнє.

XIX

Вважаючи ж на жизнь бла­го­чес­ти­ву

Печорських іноків, ми прос­ти­ра­ли

З прес­то­лу на­шу ру­ку ми­лос­ти­ву

І їм хліби ду­ховні по­да­ва­ли.

Яко ж і в дальших ча­сах обіцяєм

У нашій ласці братію дер­жа­ти

І на Ус­пеніє, ста­рим зви­чаєм,

Церковні доб­ра щед­ро на­да­ва­ти,

А чес­на братія нас му­сить пос­лу­ха­ти.

ХХ