Маруся Богуславка - Куліш П.

в тьмі сидять і в сіні

Смертній погибають,

Ні впокою на Вкраїні,

Ні пуття не мають.

Я в твоїх руках престольну

Цеху зоставляю:

І тебе, царицю вольну,

Чтить повеліваю.

Вже одна в нас Роксоляна

Розумом світила,

Мого предка Солимана [73]

Над усе любила.

Полюби мене за душу,

Що жадає правди:

В тебе я шукати мушу

Щирої поради.

Я з усіх до тебе земель

Буду посилати

На поклон посли з їх почтом

У твої палати.

Розпитайте в них обидві,

Де які звичаї,

Де такі видали злидні,

Як у вашім краї.

Де таке видали п'янство,

Дике грубіянство,

Всегубительне козацпво,

Люте гайдамацтво?

Ти людей між ними знайдеш,

Що світ облітали,

Навкруги землі дорогу

По морю верстали.

Може, й інше станеш мислить

Про свою країну

І не рай побачиш дома,

А страшну руїну.

Може, так як я, побачиш,

Хто ваш край пліндрує

І татарськими руками

Рік у рік руйнує,

Бо піснями хижу здобич

Славить-вихваляє,

По старих нові нещастя

В селах засіває.

Ще ти по світу, серденько,

Оком не ширяла,

У віконечко маленьке

З хати визирала.

За віконечком же світу

Крильми не злітати,

Мислями не перемірять,

В книгах не списати.

Ще не вповні сад розвився

У твоїй ограді,

І не все благоухає

В пишнім вертограді.

Пасучи щасливі очі,

Будем літа ждати,

Як на сонечку закаплють

З нарду аромати.

А тим часом, о царице!

Глянь на Україну,

Спогадай свою останню

В тій землі годину.

Побіч серця золотого,

З розумом високим

Ти не вдіяла б нічого

В тім багні глибокім,

Де одно одного топить,

Одно 'дного давить,

Собі славу з того робить,

Чим себе безславить.

Тут живеш ти в упокої,

Пані повна дому,

Не підвладна в нім нікому

І мені самому.

А щоб жити й не тужити

По тій Україні,

Ти собі знаходиш пільгу

В щедрій милостині.

Паніматко! Я й до тебе

Річ мою 'бертаю:

Вас обох до діл спасенних

Добрих призиваю.

Серце чисте, милостиве -

Дар найкращий Бога:

Найповніша, найпростіша

До небес дорога.

Ти з Письма Святого знаєш,

Що сини Адама

Прийдуть од восток і запад

В рай до Авраама [74]

І возляжуть опочити

На святому лоні,

У якому б не родились

Темному законі.

Серце чисте, без лукавства -

Дар найкращий Бога,

До небесного нам царства

Всім одна дорога».

Тут Осман мій до Марусі

Стиха похилився,

Приложивши к серцю руку,

Тихо віддалився.

ДУМА ТРЕТЯ

«Мамо, зіронько! Пречиста

Нас обороняє:

Люте серце азіатське

Кротостю сповняє». -

Так промовила небога,

І обидві впали,

І, мов діти, до німого

Лику промовляли:

«Чудотворная святине,

Божа благостине,

Нам прибіжище в невірній

Стороні єдине!

Сохрани нас, заслони вас,

Благодатна Мати!

Дай нам чудеса, мов крилас,

Дивні воспівати!

О Пречиста! Ти все можеш:

Можеш скелі-гори

Розкопати і дорогу

Проложити в морі;

Кам'яне, несите кров'ю

Серце обернути

І небесною любов'ю

До людей натхнути.

Ти вже чудо сотворила

Між чудес велике:

Несподівано зробила

Кротким серце дике.

Сотвори ж, да спасемося

З-між сього поганства,

В рідний перенесемося

Край до християнства!

Дай крилі нам. Божа Мати,

Крилі голубині,

Як витали, знов витати

В рідній Україні!

І нехай твій лик явленний

В край наш завітає

І народ благословенний

Навкруги збирає!

Нехай людські очищає

уші там од скверни

І від Росі одвертає

Нарід сей мерзенний.

І нехай усі трудящі,

Всі обремененні

Веселяться, мов гулящі,

О Твоїм спасенні!

І, забувши всі тривоги,

В молитвах зіллються,

І в божественні чертоги

Духом вознесуться!

Ти, свята, всепіта Мати,

Повна благодати;

Дай нам рідний край вбачати,

Бога прославляти!»

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

О Києве, оман­на прос­торік свя­ти­не,

Безодне мідяків дур­них мо­зольних!

В тобі ос­танній глузд на­ро­ду ги­не

По ка­пи­щах бе­зум­но-бо­го­мольних…

По ка­пи­щах твоїх мно­гоп­рес­тольних

Теряють ро­зум вкупі з мідя­ка­ми

Ті, що в своїх ро­бо­тах по­то­гон­них

Бідують-б'ються по ріллях з во­ла­ми

І хлібом діляться з по­па­ми-ту­ма­на­ми.

ІІ

О Києве! Ти іде­али віри

Старої нам в ділах но­вих яв­ляєш,

Що по­ночі сну­ва­ли суєвіри,

Ти по­вид­ну уто­ком за­ти­каєш:

Основину, що древні ізувіри

Тобі, мов ди­ку мрію, завіша­ли, -

Ту, що ченці й по­пи по­нап­ря­да­ли,

Мережиш зра­да­ми без­пут­но­го ко­зацт­ва

І бе­зо­щад­нос­тю ли­хо­го гай­да­мацт­ва.

ІІІ

Що поп'яну тобі в шин­ках співа­лось,

Ти по-тве­ре­зу книж­ним скла­дом пи­шеш

І, щоб ли­хе знов тліло та зай­ма­лось,

На по­пе­ли руїнним ду­хом ди­шеш.

Нам з Му­зою те­пер од­но зіста­лось:

Твоїм сліпим письменст­вом гор­ду­ва­ти

Твою наслідню мрію зне­ва­жа­ти,

І зло, що ти хотів би вих­ва­ля­ти,

Таким, яким во­но бу­ва­ло, зма­лю­ва­ти.

IV

Співай же. Му­зо, про ту лжу ве­ли­ку,

Що ва­го­нить над Схо­дом і За­хо­дом,

Збиває письмаків із пан­те­ли­ку

І ту­ма­ном ля­гає між на­ро­дом.

Нехай з святійшим тим, мов­ляв, си­но­дом

Та з па­пою безгрішним вер­хо­во­дять

І свій кукіль всіва­ють год за го­дом:

Твої посіви всі ко­лись пос­хо­дять:

Письмацькі ку­колі пше­ниці не заш­ко­дять.

ДУМА ДРУГА

І

Не чор­на хма­ра су­не-нас­ту­пає

На тем­но-си­ву неп­рог­ляд­ну хма­ру:

Чабан до­бутків папських при­ду­ває

У патріаршу київську ота­ру.

Отари сте­ре­жуть бров­ки куд­латі,

Гавкущі, злющі, хоть і не го­лодні: