Маруся Богуславка - Куліш П.

вед­меді, ка­за­ли

І хрес­ти ве­ли­чезні на се­бе, ри­да­ючи, кла­ли.

«Хоть по­тур­чи­лась ти ра­ди ла­комст­ва й панст­ва, не­бо­го,

Та пісень по шин­ках, мо­ли­тов по церк­вах бу­де мно­го.

Спасемо від гріхів ми гур­том твою ду­шу убо­гу,

А до тур­чи­на знай­де­мо луч­чу, тве­ре­зу до­ро­гу».

Обізветься Лев­ко Ко­чу­бей, і гу­де йо­го го­лос,

Мов той дзвін ве­ли­кодній, і зв'яв у ко­миш­ників во­лос.

«О сліпе ви бур­лацт­во! Не вам її ду­шу спа­са­ти:

Її жде на небі Пре­чис­та Ісу­со­ва Ма­ти.

Ось га­ле­ра бли­щить зо­ло­та пе­ред на­ми: ру­шай­мо.

І Ма­ру­си­ну сла­ву із ро­ду та в рід пе­ре­дай­мо».

ДУМА ШОСТА

Дивна чут­ка по Стам­бу­лу,

Дивна вість літає:

Кантемир га­ле­ру в мо­ре

Сам вип­ро­вод­жає!

Тріумфову про­вод­жає

Пинду пра­вовірних,

І на ній із вітром грає

Корогов невірних!

І не хви­ля на Бос­форі

Мармури зми­ває,

Чадра чад­ру зустрічає,

За ру­ки ха­пає.

І не вітер кру­тить хви­лю,

В ку­чері зви­ває:

До чал­ми чал­ма белько­че,

Стиха про­мов­ляє:

«Кінець світу нас­ту­пає:

Серце-бо жіно­че

Всім Стам­бу­лом по­вер­тав,

Як са­мо за­хо­че.

У ру­ках в джа­вурів кля­тих

Шабельки блис­ка­ють.

На на­ру­гу нам з гар­ма­ти,

Пливучи, гри­ма­ють.

І не­се їх вітер буй­ний,

Мов стрілу по мо­рю,

І співа­ють гай­да­бу­ри

Про ко­зацьку во­лю.

Ні, не нам, не тур­кам пра­вить

Світом сим ши­ро­ким:

Переважила ру­син­ка

Нас умом гли­бо­ким».

Як на­ро­диться між ни­ми

Цар її удачі,

Наш Вос­ток не раз гірки­ми

На морі зап­ла­че.

Як на­ро­диться ж ца­ри­ця

З ро­зу­мом Ма­русі,

Не од­на тогді прис­ниться

Нам біда й на суші».

ПІСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА

І

Горить лам­па­да яр­ко, аж па­лає,

Неугасима жерт­ва, дар лю­бові,

Що й тур­чи­нові ду­шу просвіщає.

Дає ви­сокі мислі й ко­за­кові…

Се чис­те сер­це так го­рить-сіяє

У мо­році гли­бокім ізувірства,

Що з Бо­га прав­ди лю­дям ви­роб­ляє

Чудовище не­на­висті да звірства.

Ума й на­уки бич, ко­ро­ну суєвірства.

ІІ

Постила цілий день ста­ренька ма­ти,

Крижем пе­ред Пре­чис­тою ле­жа­ла,

Щоб не­по­роч­ну трис­вя­ту вбла­га­ти,

Немов яко­го тур­ка-яни­ча­ра,

Послать її дочці ти­ху кон­чи­ну.

«А на ме­не, ста­ру, - ре­че, - всі му­ки,

Що ма­ли впас­ти на мою ди­ти­ну,

Перенеси - аж до душі роз­лу­ки…

Нехай за доч­чи­ну ви­ну стра­шен­но ги­ну!

ІІІ

Нехай до Бо­га я, мов дим од жерт­ви

Кривавої, здіймусь і преб­ла­го­го

Умилосерджу, щоб сі кості мертві

Воскресли для бла­женст­ва не­зем­но­го,

І вкупі з ним, вовіки не­за­бу­тим,

І бідною Ма­ру­сею моєю

В Твоїм чер­тозі свя­топ­рес­ло­вутім

Жили й цвіли щас­ли­вою сім'єю…

О Бо­же! Не ка­рай нас помс­тою твоєю!

IV

Се, мо­же, нас біда за те пос­тиг­ла,

Що я доч­ку в ко­ханні пок­ри­ва­ла,

її лю­бов, мов не­мов­ля, пес­ти­ла

І рідним си­ном бе­сур­мен­ця зва­ла.

Чи, мо­же, я Тобі не до­го­ди­ла,

Що і в неділю де­щи­цю ро­би­ла, -

Не кож­ну п'ятінку пос­том пос­ти­ла,

Не кож­не свя­то при­но­са­ми шти­ла…

Ой, чи не тим же я доч­ку мою згу­би­ла!»

V

І, впав­ши ниць, хрес­том ста­ра ле­жа­ла,

Стогнала сти­ха, мов уже кінчи­лась,

І, як лис­ток осінній, тре­пе­та­ла:

Бо їй Пре­чис­та в ом­ряці з'яви­лась.

Мережаний бож­ник зро­бивсь прес­то­лом;

Божниця тем­на зо­ря­ми ок­ри­лась,

І ян­го­ли, злетівшись там со­бо­ром,

Співали, ніби ар­хи­рей­ський кри­лас;

А се­ред них якась лю­ди­на засвіти­лась.

VI

О Бо­же! Се ж сіяв не­бес­ним світом

Той, хто явив їй об­раз Твій пре­чис­тий.

Як сон­це пра­вед­не бар­вис­тим літом,

Блищить на нім оде­жа снігом чис­тим.

Возносить він мо­лит­ву, мов ка­ди­ло,

І воздіяніє ру­ку своєю тво­рить…

Ущухло все кру­гом і заніміло:

Бо Прес­вя­та, мов сти­ха грім, го­во­рить:

Тим, як лис­ток, трем­тить за­пос­ту­ва­не тіло.

ДУМА ДРУГА

І

«Матусю, зіронько! - ре­че Ма­ру­ся,

До ма­тері при­пав­ши го­ло­вою. -

Чого ви трем­ти­те? Я не бо­юся

Тепер і пек­ла, й са­та­ни са­мо­го». -

«О до­ню!.. - І встає мов з мерт­вих ма­ти. -

Я ба­чи­ла свя­те, пре­див­не ди­во…

Не маю сло­ва, щоб оповіда­ти…

Боюсь про­мо­ви­ти що-не­будь кри­во

Про те, що про­рек­ла Ца­ри­ця ми­лос­ти­ва». -

ІІ

«Яка ца­ри­ця?» -

«Пресвята, пре­чис­та

І по­ки світу преб­ла­гос­ло­вен­на.

Тепер уже в квітках тро­па тер­нис­та;

Тепер бли­щить, мов рай, тем­ни­ця тем­на.

Я ба­чи­ла й йо­го в вінці свя­то­му,

Кому не­ма в ме­не іме­ну­ван­ня, -

Отця твой­ого у житті зем­но­му…

Сподобивсь він на небі царст­ву­ван­ня.

О до­ню! Вже не­ма пе­чалі й воз­ди­хан­ня». -

III

«І не по­вин­но бу­ти!» -

Чий се го­лос?

Чи з-під землі, чи з не­ба?..

Стуманіли

Обидві, і за­во­ру­шив­ся во­лос

В обох на го­лові, і поніміли…

І незримою рукою

Занавіс одкрилась;

Мов зорею огняною

Хата освітилась.

Сонечко, мов жар, горіло,

Жевріло над морем,

Як надія в серці тихім

Над бездонним горем.

Освітило теплим світом

Божники з богами,

Що стояли під квітками

Та під рушниками.

А Пречиста в ту хвилину

Як жива стояла,

І дитину, мов картину,

На руках держала, -

Вірної любові й жизні

Символ благодатній…

Його й простий розуміє

Серцем розум хатній.

І в тім світі теплім, тихім,

Що мов з неба лився,

Вісник мира і утіхи

Ангелом явився.

Став і до Марусі руки

Простирав, мов крила,

І мовчав: сама за нього

Постать говорила.

І немовби їй молився,

І немов журився:

Бо до неї якось любо

Стиха похилився…

Се був той, хто дав їй берло

Власті над військами,

Над галерами, скарбами,

Землями й морями, -

Берло, жизні знак і смерті,

Ключ, що відмикає

Всі в'язниці і на волю

В'язнів випускає.

І взяла той ключ Маруся,

І поцілувала,

І з плачем цареві в ноги

Мовчазна упала.

Мовчазна, бо повна дяки

За можбу велику,

У неволі повертати

Волю чоловіку…

«Встань, свята, небесна діво! -

Прорече він тихо. -

Встань, сердець великих диво,

Чистих душ утіхо!

Я у тебе сей знак власті

І можби зоставлю,

І себе, мов той преславний

Аль-Рашид, [70] прославлю.

Положи