Маруся Богуславка - Куліш П.

либонь, браттє кохане, коли провинили,

Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,

Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,

Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповали,

По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,

Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,

В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,

Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.

За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,

Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,

Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Обізветься на се ти­хим гла­сом Лев­ко: «Гей, па­но­ве!

Ви - ко­зацт­во хо­роб­ре й пал­ке, та, шко­да, без­го­ло­ве.

Вас по­пи та дя­ки напідпит­ку ма­ло­го нав­ча­ють,

А ве­ли­ко­го вчи­ти й на путь нас­тав­лять за­бу­ва­ють.

Мене Бог спо­до­бив без по­па й без дя­ка просвіти­тись

І зви­чаїв ко­зацьких без пляш­ки та чар­ки нав­чи­тись.

Непитущого ви за гетьма­на собі обібра­ли,

Через п'янство ж своє у не­во­лю по­ги­бельну впа­ли.

То я ва­ших гріхів на свій пай не бе­ру й не прий­маю:

Через ва­ше без­бож­ницт­во сла­ву ли­царську те­ряю.

Коли б ви горілок у чов­нах од ме­не не таїли,

По домівках те­пер би в добрі та в ша­нобі сиділи.

Не так гірко мені з мо­ло­ди­ми літа­ми про­ща­тись,

Як в Пет­ра Са­гай­даш­но­го пен­тю­хом з ва­ми наз­ва­тись.

Вже ніхто з вас не вер­неться в Січ і на слав­ну Вкраїну

І не ска­же: «За те Ко­чу­бей у не­волі за­ги­нув,

Що не ки­дав п'яниць із чай­ок у бе­зод­ню морськую:

Через зра­ду гультяй­ську вте­ряв ко­ро­гов зо­ло­тую.

І не ко­жен по страті в оби­тель Гос­под­ню по­ли­не:

Відопхне без­за­кон­ни­ка Бог, в преіспод­ню за­ки­не.

Дак не­хай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі

Був я чес­тен, ста­те­чен, і пля­ми не маю на тілі.

Бо не знавсь із жіноцт­вом дур­ним; по­лю­бив­ши ж Ма­ру­сю,

Шанував її матір так, як би й рідненьку ма­ту­сю, -

Шанував так, як Січ: бо я ро­ду між ва­ми не маю…

Кантемира ж невіру за бра­та собі не вва­жаю

І не хо­чу з фур­ди­ги й кай­данів один сло­бо­ни­тись:

З ва­ми сла­вен я був, з ва­ми бу­ду і смер­тю діли­тись.

Шанував я Ма­ру­си­ну матір, па­но­ве, свя­тую,

То й не зво­див з ума, не ту­ма­нив доч­ку мо­ло­дую.

Я ні ра­зу, па­но­ве, й за ру­ченьки з нею не взяв­ся:

Мов зо­рею яс­ною на небі з землі лю­бо­вав­ся.

До кри­ниці, па­но­ве, хо­див я що­ран­ку світоч­ком

І втікав по­тай ми­ру виш­не­вим са­доч­ком.

Перечувши ж те­пер, що во­на вже ве­ли­ка ца­ри­ця,

Моє сер­це стра­шен­но бо­лить, а ду­ша ве­се­литься.

Бо те­чуть із ца­ри­ци­них рук ми­ло­сердія ріки,

І Гос­подь її ду­шу за се не ос­та­вить вовіки.

Я й на небі її не ба­жаю за ру­ченьки бра­ти,

І в ус­та бла­го­датні, зцілющі святі цілу­ва­ти.

Оддалік там на неї лю­бов­но я бу­ду ди­ви­тись

І ко­ханнєм її пе­ред Гос­по­дом жизні хва­ли­тись».

ДУМА П'ЯТА

По сій мові зам­ки пу­дові у две­рей заб­ряж­ча­ли,

І за­со­ви у ку­нах залізні, важкі за­ви­ща­ли.

І дві по­ли ши­ро­ких ду­бо­вих две­рей роз­чи­ни­лись,

На по­розі два ян­го­ли з не­ба в сіянні з'яви­лись.

Бо сіяло у две­рях, мов рай, по Бос­фо­ру са­да­ми,

Пречудовними баш­та­ми, зо­ло­том, склом, мар­му­ра­ми.

Червоніло на за­ході сон­це… Ма­ру­ся й Заїра,

Ся го­луб­ка в лю­бові ти­ха, ся ду­ша світлок­ри­ла,

На ко­зацьку біду та на нуж­ду стра­шен­ну ди­ви­лись

І, вжах­нув­шись, од­на до 'днієї пле­чем при­ту­ли­лись.

«Ой ви, бідні не­вольни­ки! Як се ви й живі зос­та­лись,

Що в та­ку пре­ве­ли­ку біду та в не­во­лю по­па­лись?

Я прий­шла вам ди­ханнє здо­ро­ве та й очі відда­ти,

Божий світ в бла­го­вонній красі й чис­тоті по­ка­за­ти». -

Так про­мо­ви­ла, ро­ню­чи сльози, як жем­чуг, Ма­ру­ся.

«О! Те­пер я, - ре­че, - ні царів, ні катів не бо­юся». -

«Хто ж єси ти, чу­дов­на лю­ди­но? Звідкіль ти взя­ла­ся,

Що нам сон­цем, і світом, і раєм не­бес­ним зда­ла­ся?»

«Я Ма­ру­ся, - ре­че, - Бо­гус­лав­ка, ко­ли ви чу­ва­ли,

Що та­та­ре в ясир, у по­лон, у не­во­лю заб­ра­ли».

Затрусились не­вольни­ки бідні з жур­би та з пе­чалі

І від ту­ги тяж­кої ли­цем до землі при­па­да­ли.

«О, бо­дай же, Ма­ру­сю, ти щас­тя та долі не ма­ла,

Що ти нам ца­рю­ваннє своє осяй­не по­ка­за­ла!» -

«Ні, не лай­те ме­не, зем­ля­ки, не кленіть, не коріте,

А за ду­шу мою ми­ло­серд­но­го Бо­га моліте.

Дарував мені цар ціле царст­во, та я не схотіла,

У тем­ни­цю до вас не­по­роч­ни­ми крильми летіла.

Се у ме­не в руці царське бер­ло, дивітесь, сіяє:

Всіх лю­дей під моє по­веліннє во­но на­хи­ляє.

Бо поїхав да­ле­ко на вло­ви сул­тан із ба­ша­ми,

І до ран­ку вла­ди­чи­ця я над зем­лею й мо­ря­ми.

Тріумфову га­ле­ру тобі, мій Лев­ко, я да­рую,

Киндяки, зла­тог­ла­ви, і ут­вар, і снасть до­ро­гую.

І не­вольників тих по­роз­ко­вуєш сам ти на морі,

І звірю­ку ля­ха зос­тав­ляю на всій твоїй волі.

У га­ле­ру червінців я безліч із скар­бу наб­ра­ла,

Поставами без міри кар­ма­зи­ну й су­кон нак­ла­ла,

І га­бою ту­рецькою доб­ре звеліла прик­ри­ти,

Щоб не вельми стам­бульцям за­вид­ливі очі драж­ни­ти.

Випливай, мій ле­бе­ди­ку, з вітром по­пут­ним ти­хеньким,

Уклонись там од ме­не всім лю­дям пок­ло­ном ни­зеньким».

І вол­шеб­ним жез­лом, царським бер­лом, Ма­ру­ся мах­ну­ла

І кай­да­ни залізні з Лев­ка, мов со­ло­му, струс­ну­ла.

Від кай­дан Ко­чу­бей, мов прис­ни­лось йо­му, сло­бо­нив­ся.

На Ма­ру­син він лик, мов на об­раз чу­до­вий, ди­вив­ся.

«Духу мій! - про­рек­ла во­на, зблідлій і зціпив­ши ру­ки. -

Наступила хви­ли­на гіркої зем­ної роз­лу­ки…

Знай, ніко­ли те­бе, о! Ніко­ли я так не лю­би­ла,

Як у нужді стра­шенній, в багні та в кай­да­нах уздріла,

Приступи, щоб у нас по Вкраїні та сла­ва пос­та­ла,

Що ве­ли­ка ца­ри­ця в ус­та ко­за­ка цілу­ва­ла!»

Приступив та й упав на коліна, і сер­це за­мер­ло…

Покотилось із рук у Ма­русі Ос­ма­но­ве бер­ло.

«З твоїх уст я п'ю смерть, - про­рек­ла во­на, - доб­ре се знаю,

І кон­чи­ну мою поцілун­ком со­лод­ким вітаю».

І зак­ри­лась по­лою своєї царської порфіри,

І побігла, по­ки­нув­ши бер­ло в ру­ках у Заїри.

«О, спа­сибі ж тобі, пох­ва­ло Ук­раїни ве­ли­ка,

Що ти нас сло­бо­ни­ла з сього бе­сур­менсько­го ли­xa!»

Козаки, стре­пе­нув­шись, як мурі