Маруся Богуславка - Куліш П.

ду­ховні, всі па­ла­ти,

А нам зос­та­ви­ло му­жичі тільки ха­ти.

XXXIX

Колись з Ост­ро­га, [95] з Дуб­но­го, [96] з Зас­ла­ва [97]

До Лав­ри панські їзди­ли рид­ва­ни,

І се бу­ла їй і ко­ристь, і сла­ва,

Що йшли возів за ни­ми ка­ра­ва­ни.

Колись чен­цям червінця­ми пла­ти­ли

За па­на­хи­ди та со­ро­ко­вус­ти,

Що над мо­ща­ми шлях­ти­чам слу­жи­ли.

Тепер панів чорт­ма; пе­че­ри пусті:

Одна муж­ва со­пе, на­ло­пав­шись ка­пус­ти.

XL

А ко­за­ки хо­ва­ються з гро­ши­ма,

Акафістів не вельми-то ба­жа­ють.

Їм не сверб­лять гріхи їх за ву­ши­ма:

Своє й чу­же бай­дуж­но про­пи­ва­ють.

Про церк­ву рідко хто з них спо­га­дає

Після му­зик, танців та по­гу­лян­ки,

Да й сей до нас на про­щу при­бу­ває,

Однісши гріш ос­танній до шин­кар­ки…

Не з роз­коші ко­зак і шлях­ту об­ди­рає.

XLI

Це все Те De­um ва­ше на­ро­би­ло,

Пекельне сло­во, мов огонь же­ру­ще…

Із Русі щед­рої во­но нам по­ро­ди­ло

Перевертнів за­пек­лих код­ло злю­ще.

Воно й під кня­зя Ва­си­ля нак­ла­ло [98]

Чу­жих яєць, мов під дур­ну сіду­ху,

В йо­го синів і до­чок на­ди­ха­ло

Латинського не­на­вид­но­го ду­ху,

Труїло бідну Русь, як не­обач­ну му­ху.

XLII

З Зас­ла­ва й Ост­ро­га зро­би­ло двері,

Щоб ни­ми про­вес­ти до нас ла­тинст­во,

Гидкі, без­божні, ідольські хи­ме­ри

І підгор­ну­ти Русь під єзуїтство.

Один ще тільки хліб зіставсь ду­хов­ний, -

Ви хо­че­те й йо­го в ченців од­ня­ти,

Щоб в унії ди­явольській цер­ковній

Одступникам стольці по­роз­да­ва­ти

І се­ред Лав­ри в нас Те De­um заспіва­ти!»

XLIII

Погладив голі що­ки Обор­ницький:

Се був умов­ле­ний знак. До­га­дав­ся

Гербований по­пи­хач єзуїтський

І, куб­ком стук­нув­ши, за шаб­лю взяв­ся.

Рече: «Вельмож­ний па­не Пле­те­нецький!

Се ко­ро­леві ганьба і всій шляхті,

Що так пе­ред пос­лом язик чер­нецький

Розляпавсь у твоїй чесній па­латі,

Мов пе­ред хло­па­ми у простій хлопській хаті. -

XLIV

І вда­рив­ши се­бе в па­церні гру­ди, -

Клянусь моїми пред­ка­ми, мій па­не,

Котрим ніхто не зав­да­вав огу­ди,

Се привітаннє в вас гос­тей по­га­не!

Коли б йо­го не ря­са зак­ри­ва­ла,

Сього чен­ця ста­ро­го і п'яно­го,

Моя б шля­хетська шаб­ля так ска­ра­ла,

Що і до су­ду б не за­був су­да страш­но­го…

Чи в вас в мо­нас­тирі та­ких бу­яків мно­го?» -

XLV

«Чудні у те­бе, па­не бра­те, речі, -

Озвавсь до нього спрос­та Пле­те­нецький, -

Спитай, чи мно­го ко­заків у Січі;

Козацький зви­чай там, а тут - чер­не­чий.

Коли б ми не бу­ли такі бу­яни,

Давно б у Лаврі в дзво­ни в нас дзво­ни­ли

Короткохвості римські обізя­ни,

А го­ля­ки такі, як ти, слу­жи­ли

І пра­вос­лав­ний мир ан­тих­рис­том ду­ри­ли». -

XLVI

«Бунт! Зра­да! Ґвалт! - гук­не тут Обор­ницький,

Покинувши хо­ду ти­ху ко­ше­чу

І всі свої зви­чаї єзуїтські, -

Чернець роз­бу­до­ра­жив кров чер­не­чу. -

Антихристом!.. О, ро­де суєвірний!

Невіжества Со­до­ме [99] ока­ян­ний!

Kлeвeт пас­куд­них мот­ло­ху невірний!

Сліпого бе­зувірства слу­го п'яний!

Да сни­дуть на те­бе всі бурі й гур­ри­ка­ни!..»

ДУМА ТРЕТЯ

І

І справді, навк­ру­ги мов бу­ря за­шуміла,

Мов ви­хор-гур­ри­кан в мо­нас­тирі підняв­ся…

Якийсь не­пев­ний гук мно­го­го­ло­сий щав­ся…

Злякалась братія і мов пот­ве­резіла.

Та се був гур­ри­кан ве­се­лості свя­тої:

Вітали но­ви­ну ве­ли­ку бла­го­дат­ну,

Що з за­по­розької фор­теці ни­зо­вої

Принесено чен­цям, мов жерт­ву аро­мат­ну.

Святе Ус­пеніє знов чу­до сот­во­ри­ло:

Козацьку стар­ши­ну з не­волі сло­бо­ни­ло.

ІІ

Іде п'ять ко­заків, чуп­рин­дирів уса­тих,

Блищать од­да­ле­ки в ту­рецьких зла­тог­ла­вах,

В кар­ма­зи­нах ряс­них, при пірна­чах-бу­ла­вах,

У хут­ря­них шли­ках, пре­пиш­них, пре­ба­га­тих…

Покидали шли­ки на зем­лю і бу­ла­ви,

До ніг ігу­ме­ну сми­рен­но при­па­да­ють

І для ве­ли­кої мо­нас­ти­реві сла­ви

Чубами си­ви­ми долівку заміта­ють.

Стоять нав­колішках, чен­цям цілу­ють ру­ки

І оповіду­ють свої при­го­ди й му­ки.

III

«П'яних нас мов п'яна хур­то­ви­на но­си­ла

Та й за­нес­ла бу­ла в те пек­ло бе­сур­менське,

У те вла­ди­чест­во без­бож­ницьке ту­рецьке,

Котрим ору­дує са­ма пе­кельна си­ла.

Сиділи, братія свя­та, ми на при­кові,

У смо­роді, в багні, в тісноті мно­го­люд­но,

І до­ве­лось та­ке там зна­ти ко­за­кові,

Що в Бо­жо­му до­му і ви­мо­ви­ти труд­но.

Щодня по од­но­му нас на га­ки во­ди­ли,

На Бай­дині га­ки, і страш­но там гу­би­ли.

IV

І, ги­ну­чи ми так, що­ден­но сповіда­лись

В своїх пе­рес­ту­пах чес­но­му ота­ман­ню

І нуж­ди, го­ло­ду, тяж­ко­му без­та­лан­ню

Спасенного кон­ця від Бо­га сподіва­лись.

Нас п'яте­ро бу­ло пол­ков­ників ста­рин­них,

Таких, що про ди­ва ве­ликі пам'ята­ли,

Які, бу­ва­ло, нам ченці на бо­гоміллі

З кни­жок своїх свя­тих чи­та­ли й тов­ку­ва­ли.

І що мо­лодші там про се­бе не ка­за­ли,

Ми знай Ус­пеніє на поміч при­зи­ва­ли.

V

І се… О Гос­по­ди! Чу­дов­на в те­бе си­ла!..

Отверзлись двері в нас ду­бові у хур­дизі…

Явилась Прес­вя­та у світо­зарній ризі

І сяєвом своїм нам очі посліпи­ла;

Попадали ми ниць і чу­ли чу­дот­вор­ний

Небесний глас її, мов ян­гольське співаннє,

І смо­род, і баг­но, і мрак вер­теп­ний чор­ний -

Почезло все, мов сон; і чес­не ота­маннє

З при­ковів і кай­дан, мов з сміття, от­ру­си­лось,

І, на­че на сте­пу, на морі опи­ни­лось.

VI

Не ска­жем до­ла­ду, як чу­до со­вер­ши­лось:

Бо ми всі п'яте­ро без пам'яті ле­жа­ли,

Козацьких го­лосів і лиць не впізна­ва­ли:

Усе за­по­ми­ном і не­тя­мом ок­ри­лось.

Аж чуєм, віте­рець над на­ми по­ди­хає…

Поглянемо - кру­гом на морі хви­ля грає…

Над мо­рем сон­це, мов бро­вар­на піч, па­лає

І хма­ри зо­ло­тить, не­мов по­жар лу­нає;

А той страш­ний Стам­бул над синьою во­дою

Увесь по­чер­вонів, не­мов об­лив­ся кров'ю.

VII

Перехрестились ми і за­раз обіця­ли

Два тижні на свя­те Ус­пен­ня ро­бо­та­ти.

Про се ми під свої здо­бичні пишні ша­ти

Полатані свит­ки те­пер по­на­да­ва­ли…»

І тут же по­ча­ли «оброч­ни­ки» ски­да­ти

Кармазини рясні, саєти, зла­тог­ла­ви,

І все, мов прах зем­ний, но­га­ми по­пи­ра­ти,

Ченцям на ша­ну й честь, Ус­пенію для сла­ви.

І, обер­нув­шись так із дуків у го­ло­ту,

Просили од­вес­ти їх за­раз на ро­бо­ту.

VIII

Тим ча­сом як ченці із служ­ка­ми своїми

Кругом пол­ков­ників, мов гай гус­тий, сто­яли,

Їх гості з-за сто­ла ти­хенько повс­та­ва­ли

І зник­ли, як ма­ра, з тра­пе­зи по­за ни­ми.

Побачив єзуїт, що тут і без на­уки

Незгірша у ченців дав­но ве­деться мушт­ра,

Що доб­ре куд­лаї заб­ра­ли Русь у ру­ки,

І сам собі шеп­тав: «Ні, па­по, frust­ra! [100]

Тут схиз­ма гли­бо­ко в ко­зацт­во вко­ре­ни­лась,

Його роз­бо­ями в ве­ли­ку сла­ву вби­лась.

IX