Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан

Цілком припускаю, що Сагайдачний і сам не дуже вірив у щирість та щедрість коро-ля та інших польських можновладців.

Але як досвідчений політик він розумів: умови мають бути виснунуті; полякам слід офіційно, документально нага-дати про їх обіцянки та обов'язки перед козацтвом. Адже з часом саме цей, підписаний ним, гетьманом, документ, буде підставою для подальших переговорів старшини з поляками, для формування козацьких вимог і претензій. А ще — для су-часників і нащадків його цей документ стане свідченням то-го, що він, гетьман, як міг, дбав про своїх воїнів та відстою-вав їх права.

Жодних обіцянок у відповідь на свою петицію козацькі посли не дочекалися. Повернувшись до Києва, вони змогли доповісти гетьманові тільки про те, що їм було сказано: від-повідь гетьман і все Військо Запорізьке отримають від деле-гації комісарів, які в належний час прибудуть в Україну.

Як згодом з'ясувалося, слова свого король і сенатори не дотрималися. Навпаки, перед козацьким командуванням було поставлено вимогу: скоротити чисельність реєстру до сміховинних двох тисяч шабель, а всіх інших уцілілих в битві під Хотином воїнів повернути в поміщицькі маєтки.

До Києва Сагайдачний добувся тяжко хворим. Уже пе-ред смертю він одержав королівську грамоту, в якій Сигізмунд III дякував йому за допомогу в Хотинській битві і запевняв: "Обіцяємо дарувати вам удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості".

18

Реформована, могутня, національно

свідома селянська армія; незалежна,

національно зорієнтована православна церква

і згуртована єдиною ідеєю національна

інтелігенція – ось три сили, які зримо вели

Сагайдачного до величі військово-політичного

вождя українського народу, і які – коли б історія

й доля були справедливішими та милостивішими

і до гетьмана, і до землі нашої, невідворотно

привели б наших предків до відродження

української державності, відродження нації.

Богдан Сушинський.

Перш ніж оповідати про останні дні Сагайдачного, до-речно було нагадати, що в пам'яті народній він залишився не лише як полководець, гетьман Війська Запорізького, але й як справжній державний, громадсько-політичний, релігійний і культурний діяч. Відомо, що одним із перших членів Київсь-кого братства став саме він, Сагайдачний. Ну а вже слідом за гетьманом у братчики подалося все реєстрове запорізьке ко-зацтво, що, погодьмося, було неординарним явищем, яке на-було серйозного політичного резонансу. Авторитет братства надзвичайно зріс. Крім того, Сагайдачний став одним із фундаторів Київської братської школи, яка згодом висвяти-лася на славетну Києво-Могилянську академію. А ще — на свій кошт він збудував козацьку церкву на території Флорівського монастиря в Києві, а також козацький шпиталь, в якому могли підліковуватися зранені та літні козаки.

Вже не раз ішлося про книжку Касіяна Саковича " Вірші на жалісний погреб славного рицаря Петра Конашеви-ча Сагайдачного…". Завдяки цьому творові, ми дізнаємося чимало цікавого про життя козацького гетьмана, а головне, до нас доходить оцінка великого галичанина Сагайдачного тогочасними діячами; він постає перед нами побаченим очи-ма одного зі своїх сучасників, який особисто знав Сагайдач-ного.

Коли козацьку мужність королі пізнали,

То лицаря от сього їм за герб признали,

Котрий готовий завжди вітчизні служити,

Життя за її волю своє положити.

А треба – чи землею, чи, може, водою –

Бува на все він здатний, сміливий до бою!

Цікаво, що в цих віршах Касіян Сакович з деякими подробицями відтворив факт висвячення на митрополита Ки-ївського Іова Борецького. Крім того, він доповнив свій твір докладним описом герба запорозького воїнства, чим виявив послугу сучасним геральдистам. Саме Сакович був першим із українських митців, який зумів не просто відзначити заслуги гетьмана Сагайдачного, а й по суті витворив з нього культ героя. Бо ж у ті часи потреба в таких героях в українському народі справді була великою і жагучою:

Як мужність Курція у Римі всі хвалили

І переможного Помпея божествили,

Хай Сагайдачного ім'я повік-віків

Прославить наша Русь, як приклад для синів,

Щоб про діла його нащадки споминали

І гідним іменем в народах називали.

А це – і нагадування усім нам, своїм сучасникам і на-щадкам, про те, що, славлячи чужинницьких героїв, ми ніко-ли не повинні забувати, що маємо своїх, вітчизняних, по-європейськи величних та гідних.

Між іншим, ми бачимо, що цей поет-галичанин вір-шував книжною українською мовою, що на той час було до-сить рідкісним і передовим явищем. До того ж, він непогано володів словом та залишався історично правдивим, тобто твір його набуває для нас ще й ознак римованої хроніки.

Документально засвідчено, що галичанин Сагайдач-ний став одним із благодійників Львівського братства, запо-вівши йому значну суму грошей. Так, запис в "описовій кни-зі" братства "Альбумъ" говорить, що "Кунашевич Сагайдач-ний, гетьман войска запорожского Е.К.М. (легатъ изъ г. 1620) на 2000 зол. п." Тобто, цей запис свідчить, що Сагайдачний заповідав Братству дві тисячі польських золотих, суму як на той час досить значну.

На цьому історичному, суворо документальному, фа-ктові можна було б і зупинитися. Але я задався питанням: "Невже історія зв'язків гетьмана Петра Сагайдачного з Львівським Ставропігійським братством обмежується лише цим одним свідченням – записом у поіменній реєстраційній книзі Братства "Альбумъ"? Ні, звичайно ж! У "Віршах на жалісний погреб славного рицаря Петра Конашевича Сагай-дачного..." віднаходжу, можливо, слабко відтворене мистець-ки, але вражаюче за своєю неоціненністю історичне свідчен-ня. Характеризуючи Петра Сагайдачного, як мудрого, помір-кованого господарника та громадського діяча, Касіян Сако-вич пише:

Бо у вірі він святій тривав непорушно

І вітчизну боронив од ворогів мужньо.

І маєтностям своїм давав лад розумно,

Не на кості їх збував і карти бездумно,

А, як мовилось уже, на побожні речі,

Котрі завжди для душі по смерті до речі.

А далі, зверніть увагу, маємо пряме посилання на те, що Сагайдачний благодійно жертвував на потреби Братства:

І про Львівське Братство дбав

В краї своїм ріднім,

Його церкву наділив дарунком небідним,

Значну суму заповів для їхньої школи,

Щоб не згас науки світ у Львові ніколи,

І за те з усіх усюд молитви приймає,

Тож у небі хай душа його спочиває.

Завважмо: якщо в "Альбумі" лише названо суму, за-повідану Сагайдачним на братство, то Касіян Сакович конк-ретизує дану подію, наголошуючи що гетьман заповів гроші саме на утримання братської школи. Очевидно, йдеться якраз про оті дві тисячі золотих, про які мовиться в "Альбумі". Але в вірші подається і нова, дуже цінна для нас інформація. Ви-являється, Сагайдачний "наділив дарунком небідним" церк-ву. І оскільки йдеться про братство, то з цілковитою впевне-ністю можна говорити , що мається на увазі львівська Успен-ська церква, яка перебувала під патронатом братства.

Що саме мається на увазі під "дарунком небідним" — наразі невідомо. Можливо, з часом це вдасться з'ясувати за церковними архівами. Але традиційно церквам дарували зо-лоті або срібні чаші, хрести, образи в коштовних окладах і тарелі; іноді церквам заповідали свої ґрунти та інші маєтнос-ті.

За п'ять днів до смерті Сагайдачний склав заповіт, положення якого були засвідчені митрополитом Київським Іовом Борецьким та наказним гетьманом Війська Запорізько-го Оліфером Голубом (Стеблівцем), тобто його наступником.

Положеннями цього документа, більшу частину своєї маєтності Сагайдачний заповідав Київському братству. Про-те окремим пунктом виокремив певну частину майна, доходи від якого повинні були йти на утримання " ученого магістра, у грецькім язику досвідченого", тобто вчителя грецької мови, Львівської братської школи. Цим він підкреслював особливе значення грецької мови для єднання української школи з ві-зантійськими витоками православ'я. Крім того, частину свого грошового спадку він заповідав Київській та Луцькій братсь-ким школам, а Богоявленській церкві Київського братства подарував срібний, з позолотою, хрест.

Помер гетьман України Сагайдачний 10 квітня 1622 року і, " з великим плачем Війська Запорозького і всіх людей православних", похований у крипті Богоявленської церкві Києво-Братського монастиря. Відомо, що, складені Касіяном Саковичем " Вірші на жалісний погреб славного рицаря Пет-ра Конашевича Сагайдачного…", біля труни його, змінюючи один одного, читали двадцять спудеїв Київської братської школи. І, як сповіщав поет:

В тій могилі він лежить, доки не воскресне,

А надгробок провіща життя його чесне:

"Конашевич тут Петро, запорозький воїн,

Ліг від ран, які дістав у жорстокім бої…

На безсмертну славу ти заслужив, гетьмане,

Твоя слава на віки в пам'яті зостане.

До речі, в уже цитованому ювілейному збірнику "Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів" натрапляю на витримки з цікавої статті гетьманового земляка С. Кульчиць-кого "До питання бібліографії та іконографії гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і Хотинської війни 1621 року". У ній, зокрема, віднаходжу таке: "Подаємо бібліографічні та іконографічні дані про життя гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, які вдалося зібрати в сучасних еміграційних умовинах: Касіян Сакович – "Вірші на жалосний погреб… гетьмана запорізького війська – Петра Конашевича-Сагайдачного", Київ, 1622 рік. Книжку зілюстрував невідомий гравер трьома гравюрами історичного і світського змісту. На портретнім зображенні показано Сагайдачного на баскому коні з гетьманською булавою в руці, з луком і сагай-даком зі стрілами — за спиною. Над зображенням вміщено напис: "Петро Конашевич-Сагайдачний…гетьман войска его К.М. Запо…", вільне місце під написом заповнено картушем з гербом Сагайдачного. Декоративна форма герба вдало зрівноважує собою весь квадрат композації.

Друга композиція, теж квадратна, відбиває історичний момент завоювання 1616 року запорожцями під проводом Сагайдачного турецької Кафи (Феодосії). На передньому плані в ній зображено епізод морського бою – момент, коли славні запорозькі "чайки" атакують великі турецькі веслові галери-каторги. Далі зображено фортецю, на стіни якої вже вилізають по драбинах козаки. На полях гравюри вирізано напис: " Кафу воєвал року 1616"…

На третій ілюстрації також показано емблему запорізького війська.