Григорій Сковорода - Пільгук Іван
Почесне місце відвели Григорію Савичу. Був тут і його співмандрівник Каліграф. Ласий до напоїв, він швидко сп'янів, як і належить людині, що має прийняти чернече оновлення. Ляшевецький, оголосивши промову про поповнення монастирської братії новими подвижниками, підніс повний келих вина Григорію Савичу. Чекали від нього слова. Раптом віддаля з пущі почулася пісня про Степана Разіна. Сковорода замість вина випив води й залишив трапезу.
Ночував він у лісній хижі. Ранком випроводжали його убогі люди — лаврські кріпаки — в дорогу. Помандрував він знову на Україну, поніс душевні муки й роздуми, поніс не заплутане в химерні сіті своє волелюбство, свою любов і гнів.
Над самітним мандрівником вирієм кружляли думи. Ішов повагом, наче тяжіла на ньому велика ноша. В дорозі відчував необорну потребу поринути у світ мрій, уявлень та легенд. Тоді ставала порадницею флейта. З нею поділяв найтаємничіші почуття й сердечні тривоги. Флейта була пристановищем, у якому захищався від житейської суєти та зневіри. Але флейта крила і небезпеку, коли вона, настроюючи його роздуми на ліричний тон, вела в обійми мрійних чар. За останній час у звуках флейти наче вчувався йому лагідно-сумний та допитливий голос приймачки-сотниківии.
Поспішав до Переяслава, думкою зазирав у горниці сотника, і в уяві поставала тиха, лагідна й сердечна дівчина. Тепер він наважиться переподарувати їй материн дукатик.
Коли б скоріше до Переяслава...
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО
Мандрівкою до Троїце-Сергієвої лаври ще раз перевірив твердість своїх переконань і невідступність від них. Тепер можна піти на нові випробування душевної моці.
З хвилюванням підходив у Переяславі до будинку сотника, сподіваючись почути звабливий голос, зустріти лагідний погляд дівочих очей. Але чому зачинені віконниці, ніхто не виходить зустрічати гостя з далекої мандрівки. На подвір'ї стоять веселі гусари — то недобра ознака. Отже, на нещастя переяславців у місті розташувався постоєм гусарський полк!
Гетьман Кирило Розумовський, не покладаючись на козацькі частини, розташовував по Україні й гусарські полки. Не зрадить молодий гетьман своєї добродійки Єлизавети Петрівни. Про таку новину Григорій Савич чув іще в дорозі.
Вийшла назустріч стара сусідка, слізно розповіла про смерть сотника. А де ж приймачка? Пішла в монастир? Не міг збагнути сказаного... Не первина ж. Де постоєм розташовуються гусари, там не одна вродливиця торує шлях до монастиря. А буває, що й знаходять у річці утоплениць... Стояв, наче громом уражений від звістки, з руки випала на землю флейта, чоло збрижилося. Прокляття! Прокляття! Прокляття всім, хто наважується нищити пишну вроду — гордість козацького роду!
Біля свіжої могили сотника довго сидів, збираючись з думками. Дивився на зів'ялі квіти — пізнавав улюблені сотниківною чорнобривці. Здавалося, що з ними вона залишила свій смуток і жалобу гірку.
Не міг дати ради думкам, вражений несподіваною звісткою. Знеславлення людини, забруднення святого почуття, зухвалість у ставленні до жінки — це невимовна ганьба. Хто її приніс сюди, в стародавнє місто чеснот, добрих звичаїв, щирого сумління? Знав, що за порушення рицарської честі на Січі смертельно карають киями та і в козацьких полках не милують, коли проявиться якийсь гульвіса-шелихвіст.
Задумливо понурив голову, скорботою сковані уста не ронили ні благань, ні проклять. Здавалося, що сюди приходили зганьблені, приносячи на його розсуд гіркоту скривджених душ.
Гартуй своє серце в пекельному гніві, дивний мандрівниче... Тримав у руці заповітний дукатик. Може, залишити його тут, на свіжій могилі, поруч з чорнобривцями? Може, прийде сотниківна і пізнає в тому дарункові почуття непривітаного шукача чесноти і правди? А може, і тут хтось наважиться осквернити голос тривожної душі?.. Заховав, тулячи до серця, дарунок, щоб понести його далі шляхами незгаслих сподіванок.
Хилилось уже сонце до обрію, пеленаючи червоною китайкою захмарену далечінь. От-от повіє грозовий вітер і роздере на шмаття пурпурове покривало, кинувши його у безвість світову. Звівшись на ноги, ще довго стояв з похиленою головою. Велетенська тінь падала від нього на свіжу могилу, пригортала її своїми обіймами. Опам'ятався, коли почув далеке відлуння громовиці,— здалося, що то небо прорвалося гнівом, бо скутими скорботою устами не вимовити глибину печалі.
Повагом пішов, наче утомлений від важкої ноші. Здавалося, що хиталася його тінь у розгонистому вітровінні. Пішов йому назустріч.
Куди понести невимовну скорботу? Раптово розігралась громовиця, проймаючи блискавками місто та освітлюючи навколишні простори. Прибився до корчми, що стояла край шляху. Тут трапилася несподівана зустріч із Степаном Томарою та його сином Васею, який дуже зрадів і благав Григорія Савича повернутися в Ковраї. Батько теж просив Сковороду оселитися в нього і продовжувати навчання сина. Запевняв, що господиня дому буде тепер радо вітати гостя. Григорій Савич вагався, чи давати згоду на запрошення.
Швидко гроза ущухла, і заясніли зорі в небі. На подвір'ї стояли вози з хутора Томари. Прив'язані біля них воли поважно ремиґали. Томара привозив у місто збіжжя, а тепер повертався до хутора. На возі, застеленому сіном, вклався на ночівлю господар з сином. На Іншому возі приліг і Григорій Савич. Відпочинок на возі з сіном— від такої розкоші він ніколи не відмовлявся. Лежачи горілиць, задивився на зоряне небо. Здавалося, що не зірками мережане воно, а спогадами. Виринали картини дитинства. Продовжував бачити їх й вві сні...
Прокинувся, коли вже червоною габою зайнялося крайнебо. Легко гуркотіли по шляху колеса. Куди ж завезено його? Почав пізнавати околиці Ковраїв. Отже, прибули до хутора Томари. Спочатку обурився. Як можна без згоди повезти його на возі? Аж ось назустріч примчав знайомий сірий пес і насамперед кинувся лащитись та привітно скавучати до гостя. Підійшли до воза Томара і Вася. Просили вибачення, доводячи, що це не жарт, а доброзичливий намір. Незабаром з'явилась і господиня, вклонилась Григорію Савичу, запрошуючи до світлиці.
Наче потрапив у якесь зачароване коло. Господарі вблагали залишитись навчати Васю. Мусив погодитись...
ПОБРАТАВСЯ З МУЗАМИ
Зачаровувався красотами Переяславщини, у зв'язках та дружбі з трударями, з природою квітла душа поета. Любив працювати у полі, на пастівнику, а пасіка була його найулюбленішим пристановищем. Рано, до схід сонця, підіймався, знав навколишні стежки й доріжки. Найчастіше виходив спозарання у степ, наче вітаючись до сивої могили. їй першій посилало привітальні проміння й сонце. Вбирав його тепло, розмовляв з блакитним небом, обіймав думкою далечінь Чумацького шляху, слухав шумовійний гомін степової тирси.
На цьому роздоллі з'являлася до нього муза, наче відбувалося з нею таємниче побачення Бгався за флейту, виводив на ній мелодії, а слідом нанизувалися римованими рядками вірші. Пробував віршувати ще в академії Тоді вивчав разом з друзями складену століттям раніше збірку "Євхарістеріон", перша частина якої називалась "Гелікон", друга—"Парнас". Читаючи, спудеї вивчали твори мудрих греків Гомера і Гесіода, згадували дані Прометеем дерзання людських душ, говорили про народження богорівних муз. Намагався кожну з них уявити за древніми легендами: Кліо — музу історії, Евтерпу — лірики й музики. Талію — комедії, Мельпомену— трагедії, Терпсихору — танків, Ерато — кохання, Полігімію — урочистих гімнів, Каліону — епосу, Ура-нію — астрономії. Наче бачив, як збираються всі дев'ять муз на заклик владного Аполлона до схилів Гелікону та на священному Парнасі. Так древні греки обожнювали витвори людського генія.
Замислювався,— здавалося, що музи в античному одязі приходили з древності на ці простори, схилялися біля прославленої в піснях степової могили, а потім знімали свої вбрання, наряджаючись у плахти та вишивані сорочки, наче збиралися брати участь у народному святі обжинків. Грав на флейті, вітаючи дивних гостей, закликаючи їх не залишати рідних просторів. Здається, пізнавав серед муз і вродливу польову царівну. Пізнавав у ній шось давно знане, знаходив знайомі риси, подібні до тих. що запам'ятав від зустрічі дівчини, яка виходила на шлях, коли залишав рідні Чорнухи. Пізнавав і щось схоже на ту козачку, то гордовито стояла край шляху і не вклонилась імператриці, коли та подорожувала на Україну. А може, ще ле зустрічав таку? Напевно зустрічав. Адже жіноча врода криє в собі красу цілого народу. Щасливий народ, який, пізнавши цю красу, береже й шанує її. Та краса розливається у повіні пісень — чарівних і скорботних, квітчається зоряним небом — глибоким і безкраїм. Душа поета найглибше здатна збагнути ту красу.
У святкових убраннях та піснях відбувалося свято обжинків. Радів разом з хліборобами. То було свято перемоги праці, свято прославлення щедрот землі й сонця. Кожен трудівник закінчував останній покіс на ниві, залишаючи "бороду" — колосистий пучок, щоб від року до року земля нагороджувала хліборобів урожаями. Освячена вона предковічною працею, хрещена кров'ю прадідів, що заповіли ростити зело на ній і берегти її волю, її не можна гнівити марнотратством того, що зростає на ній. Вона свята, бо освячена з давніх-давен ласкою сонця, весняними дощами і теплом літа.
Тим-то свято обжинків таке урочисте, величне. Душа пос і ,і мілчуиа-'іа в цьому святі перемогу трудівничих рук, сердечний ритм людей, що знають радість праці, розуміють красу жниварських ранків, впивають пахощі свіжої ріллі та зелених сходів і паростків. У кожній стеблині, що народжує колос, нуртує життя, набирається сила родючості. Колосок зерна є священним даром природи, його не можна марнувати. Коли женці тулять колосок до колоска, вони відчувають зерновий передзвін, як відчуває мати початок нового життя у своєму лоні. Л в день обжинків дівчата заквітчують себе вінками, плетеними з колосків, виявляючи цим не лише бажання прикраситися, а й давню шанобу до родючого зерна, до землі, що зрощує на собі найкоштовніші дари праці й сонця...
Григорій Савич серцем і душею впивав радість свята, зачаровувався царівною обжинків. Вродливій дівчині-трудівниці дарувала доля стати царівною. Найдорідні-шими колосками заквітчували її подруги, тихим, як гойдання хвилі на дозрілій ниві, танком кружляли навколо неї.
