Григорій Сковорода - Пільгук Іван

Таку "сродность" треба розвивати, не заглушаючи чимось неприродним, примусовим для даної натури.

Ведучи заняття, Григорій Савич не вдавався до примусу, а викликав інтерес до науки. Іноді він запрошував свого учня на прогулянку і на лоні природи вів бесіду,

98

намагаючись давати знания та викликаючи роздуми учня, спостережливість і вразливість. Не поспіиіав учитель на-в'язувати хлопцю настановн, вимоги. Навчаючи його, він сам багато чого внвчав. Яка ж бо складна рослина, що зветься людиною!

На лоні природи найкраще сприймалися уроки вихо-вателя, який знав назви трав, степових квітів, міг розпо-вісти про них легенди. Навчателя й учня, коли вони ман-дрували в поле та діброву, супроводжував великий сірий пес. Лягав він поруч Григорія Савича і наче сприймав усе говорене. А коли учитель зривав якусь билину і розпові-дав про П якості, то пес приносив у зубах ще таку ж рослину, лащився, ніби з гордощів за своі послуги. Це особливо захоплювало Васю, викликало у нього жвавість та жартівливість.

Навчатель намагався викликати інтерес учня до лі-тератури. 3 ціею метою він читав йому зразки античноі поезіі. Користуючись пагодою, написав для нього вірш: "In natalem Basilii Tomarae, риеrі 12 annorum" ("На день народження Василя Томари — хлопчика 12 років"). У вірші поет відзначае день народження, закликае бути чесною людиною, а в житті зазнати і турбот, і тяжко! праці.

Час від часу відбувалися і зустрічі з селянськими дітьми, що пасли худобу на вигоні. Сковорода зводив Васю з пастухами і почав і'х теж навчати грамоти. Справді, вони виявляли кмітливість і дотепність. Спочатку Вася недовірливо й обережно ставився до селянських ді-тей — так привчали його в родині Томари. Але поступово ламались невидимі перепони. Григорій Савич організу-вав навіть квартет награвачів на сопілці. Це сподобалось Васі, й він охоче брав участь у квартеті.

Так на лоні природи виникла дивна сільська школа. Десятки дітей навчилися грамоти. У вихованні Сковорода застосовував своі педагогічиі принципи. Це був справжній народний учитель за покликанням, переконаний у

99

тому, що причиною тяжкого становища, багатьох бід є недостатня освіта та незначний інтелектуальний розвиток людей. Ретельний просвітитель ставив собі за мету вчити людей на лоні природи, в сільських хатах, по шляхах і на роздоріжжях, під час святкових гулянок, на жнивах і сінокосах, серед пастухів і бурлаків. "Кожен повинен знати свій народ і в народі себе",— цей принцип ніколи не забував Сковорода. Освіта мусить бути не привілеєм окремих людей, а всенародним здобутком. Він виступав проти "жреців науки, які жруть і пересичуються". Освіта має бути поширена на всіх тих, хто може сказати: "Я — людина".

Вимоги демократизації науки й освіти крили в собі протест передового педагога проти всього того, що спричинило різке скорочення шкіл і занепад грамотності на Україні в часи, коли народ потрапляв у жорстокі умови соціального і національного гноблення. Початки кріпосництва були пов'язані з духовним уярмленням народу. Занепадали і руйнували навіть ті школи, що їх за традицією завжди відкривали при церкві. Учителями там наставляли обраних громадою дяків, яких називали ба-калярами. Сковорода бачив цей занепад, спричинений посиленням гноблення народу, відчував соціальну несправедливість, хоч все це по-своєму витлумачував, вважаючи, що народ освітою добуде собі права. Такі просвітительські ідеї визначили всю його педагогічну діяльність. В умовах того часу він виступив носієм найпередовіших педагогічних поглядів і практично ширив їх.

"Не будь ні вельможею, ні лихварем, ні Алкідом, ні пігмеєм. Будь тільки людиною. Чуєш? Людиною, і знайдеш благо". Цей ідеал людяності здійснював педагог-гуманіст, ставши на шлях боротьби за свободу людської особистості, за перемогу розуму.

Тому, здавалось би, незначна діяльність Сковороди — навчання Василя Томари — набула важливого значення. Але такі методи навчання не задовольняли Василеву ма-

тір, яка прагнула підготувати сина до великосвітського товариства. Будучи сама неписьменною, пані уявляла навчання, як щось подібне до церковної служби. Вона посилала прислужників послухати, про що учитель розмовляє з учнем, скаржилась чоловікові, що з її сина учитель готує не аристократа, а не знать що. Весь метод навчання пані вважала негідним, образливим для дворянина. А сама тільки й мріяла про дворянське товариство, нехтувала старосвітськими звичаями.

Становище в сім'ї Томари ставало нестерпним для волелюбного учителя. Знаходив він відраду лише в колі селян, де завжди був бажаним гостем. Ожив і двір Томари. Тепер сюди частіше топтали стежки бандуристи та лірники, бажаючи зустрітись з мудрою людиною. Повер-таючись, вони несли з собою нові мотиви пісень, запозичені в Сковороди. Ділився він беззастережно і шматком хліба, і своїми мелодіями, вважаючи їх надбаннями сьоголюдства.

Часто надвечір приходив Григорій Савич до крайньої хати за селом, де збиралися поважні чоловіки й молодь. Велись балачки до пізнього вечора. Григорій Савич слухав та розповідав, пояснював, яка коли зоря на небі сходить та як вона зветься по-книжному. Але більше повідав легенди, якими народ увінчав зорі та сузір'я. Ось наче хитається по шляху Великий Віз, а назустріч простує зоряна Дівчина з відрами. Багато століть минуло, а вона несе небесним шляхом відра, наповнені чистою сльозою українських дівчат-бранок, запроданих у східні гареми. Вирвалась одна на волю, понесла в рідний край сльози своїх подруг... Далекий її шлях, але дівчина не знає втоми, бо виконує велику справу, і прийде вона до рідного краю тоді, коли правда переможе кривду, коли воля порве кайдани неволі. Тоді невільницькі сльози, що ними наповнені відра, засяють перламн-самоцвітами.

Розповідав, а думка линула до тієї козачки, що з повними відрами стояла край шляху, коли залишав рідні

Чорнухи. Може, й вона носить тепер не джерельну воду, а сльози? А далі поставала в уяві сотниківна. Здавалося, що й вона наповнює ті відра чистою дівочою сльозою.

Збирався помандрувати до Переяслава, щоб навістити старого сотника. Поглянути у вразливі очі приймачки. Але застала Григорія Савича люта зима в Ковраях. Де ж себе подіти? Бував у селянських хатах, заметених снігом, не відмовлявся, коли запрошували на вечорниці та на досвітки. Навчав Григорій Савич співати нових пісень, іноді добираючи до них власні вигадані мотиви. Навколо нього утворилась справжня сільська капела, що розучила цілий репертуар колядок та щедрівок. Таких різдвяних свят ще ніколи не знали Ковраї.

На свята до двору Томари з'їхалось чимало гостей з навколишніх переяславських і золотоноськнх хуторів. Владно тримала себе господиня, намагаючись удавати справжню аристократку. У дивовижному шовковому вбранні з биндами вона здавалася Григорію Савичу подібною до якоїсь міфічної загадково злої мегери. Він мовчазно зносив усі її химерні вимоги.

Сп'янілі від перцівки та наливок гості курили люльки, їхні розмови здавалися Григорію Савичу свинячим ситим рохканням, тому він пішов у кімнату, де його учень розважався з молодими гостями. Сюди прибули селянські друзі, учасники сопілчаного квартету. Вася радий був друзям та Григорію Савичу, що не відмовлявся брати участь у розвагах. Коли Вася надягав баранячу або конячу маску, Григорій Савич. пригадуючи різні байки та притчі, дотепним словом викликав щирий сміх. Надягнена Васею свиняча маска трохи збентежила вчителя. До того ж хлопчики почали удавати свиняче рохкання.

— По-свинячому рохкати нікому не заважається. Але коли людина не тільки рохкає, а й мислить по-свинячому, то вже є справжнє свинство,— Сковорода багатозначно поглянув крізь розчинені двері на гостей у залі. Цей дотеп швидко донесли господині дому. Роздратовано вона підійшла до вчителя і, взявшись у боки, заверещала, сиплячи докорами й лайкою. Сам Степан Томара, понуро дивлячись на вчителя, не міг дати ради й зупинити розлютовану пані.

Григорій Савич не міг знести образи і залишив будинок. Ніч була тиха, морозяна; ледь-ледь порошилися сніжинки, наче оберігали урочисту тишу. Зітхнувши на повні груди, він пішов шляхом у степ. Спочатку виникла думка простувати до Переяслава. Але розміркував, що така подорож небезпечна. Зупинився на роздоріжжі. Ледь чувся скрип саней по снігу, нагадуючи про те, що десь у цій нічній пітьмі є люди. Потім стало зовсім тихо. Мелодія тиші наповнювала душу дивними, підвладними поетичній проникливості почуттями. Забував недавні образи, віддаючи себе в обійми тиші й казкової імли.

Виглянуло з-за хмари кілька зірок, наче посміхнулись, граючись у піжмурки, знову заховались. Посипалась легка пороша. Здавалося, що черкались одна об одну сніжинки, викрешуючи ледь вловиму мелодію, яка огортала засніжену землю, наче поїла її дивним напоєм забуття. Ні, не забуття, а пробудження! Ой земле, земле рідна, чарівна своїми пишнотами! Думка ширяла... Чи не подібна людина до тих сніжинок, що, виграючи в повітрі, ронять якусь енергію? Забувалися всі недавні злигодні в домі Томари. Все те нікчемне, незрівняне з величчю світобудови, де діють одвічні закони руху, народження й розвитку. Відчував себе людиною — владарем дум, які перемагають пристрасті й стелять візерунки нерозгаданих таємниць. Коли народжується думка, то зупинити її не можна. Ніколи вона не заспокоїться на пізнаній істині, а весь час буде йти вперед до ще невідомого.

Почував себе нездоланним перед суєтою житейських знегод. Як простір зоряного неба, розкривався світ, що його може збагнути дужа думкою й фантазією людина.

Раптом налягли на землю сніговійні хмари, завила хуртовина. Аж тепер Григорій спохватився, що, поспішаючи залишити будинок Томари, не одяг шапки на голову. Та дарма. Не тільки в зорянім небі, а й у зав'юзі, в білій сніговій каламуті є своя краса. Хотілося наодинці помірятися силою з розлютованою стихією. Хуртовина вила стоголосо, обсипаючи волосся на голові, б'ючи в лице. Вперше у своєму житті відчув Григорій таке зіткнення з природою. Ішов до хутора по заметах, наче простував до омріяної мети. Шлях видався довгим. Ішов, поринаючи в білій каламуті, як човен у хвилях навісних.

Хуртовина лютішала. Зупинився, прислухався. Не чутно ніяких ознак життя.