Григорій Сковорода - Пільгук Іван
До нього прийшов денщик, багато розповідав про солдатську долю, про тяжкі ноневіряння.
На другий день місія генерала Вишневського внїздила на батьківщину. Похмурий генерал жодним словом не обзивався до Сковороди. Та й добре. Не заважав йому пеленати думи, які хвилями напливали, заповиюючи всю істоту вразливої людини. Радів. що повертаеться на тихі води, ясні зорі рідного краю. Європа не відвернула від нього рідного неба. Ось воно, безкрае й миле, простягае своі обійми, пестить материнським подихом.
Пані Вишенвська під час повернення була мовчазною, сумовитою. Ненароком трапилась нагода їй порозмовляти з Григоріем Савичем. Вона дякувала за найкращі години, якими були читання літератури та спільна гра. Скаржилась, що генерал Вишневський не розуміе музики, тому не може збагнути й жіночої душі. На прощания подала руку Григорію Савичу, наче виливала теплоту свого серия. Повідомила про намір пітн в монастнр, шоб не терпіти генеральськпх грубощів. Знаючи вольовий характер жінки, Григорій Савич не мав сумніву в твердості
її рішення. Йому стало прикро і боляче. Як можна недавньому пастирю при консульстві розраяти Вишневську, щоб не робила таких кроків? Адже він вважав найтяжчим покаранням для людини, коли вона одягає чернече вбрання.
ПЕРША БИТВА
Переяслав — місто древньої звитяги, стародавніх легенд та історичних переказів — привертало увагу Григорія ще в студентські роки. Сюди він направив свої мандрівні стопи, повернувшись на батьківщину після закордонної подорожі. Як мужністю гартований, досвідчений воїн у ратному поході, не сподівався на легкі перемоги. Знав, що йде на бій, тримаючи в руці оголений меч, ім'я якому — слово.
Одержав запрошення на працю в недавно заснованому, але добре відомому Переяславському колегіумі. Мандрівника привітали тихі, порослі комишами береги Альти. Прислухався до шелесту цупкої, як козацька чуприна, осоки. Читав у віковічному її шелесті легендарні сторінки історії країни. Не один її вірний син приносив сюди свою жадобу волі й звитяги, проймаючись ратним духом цілих поколінь.
Ще "під Олегом суще" сиділи воїни в древньому Переяславі, що був столицею великого князівства. Володимир Святославович боровся тут, на Альті й Трубежі, проти печенігів. На броді зустрілися тоді руські полки з ворожими. Печеніги виставили свого велета, вимагаючи вступити з ним у єдиноборство. Звістка рознеслася серед війська й населення. До Володимира прибув кожум'яка і повідомив, що має сина, який зможе помірятися силою з ворожим велетом. Розповів про випадок, коли син, розлютившись якось, розірвав руками волову сиру шкіру. Щоб перевірити силу юнака, випустили на нього роздратованого бика. Молодий силач, вхопивши за бік бика.
вирвав шматок шкіри з м'ясом. Тоді Володимир погодився виставити проти ворогів юнака, щоб вирішити перемогу єдиноборством. Відбулася страшна боротьба велета з невеликим на зріст кожум'якою, який переміг ворога, задушивши його. Печеніги кинулись тікати. На ознаку цієї звитяги та на прославлення переможця Володимир назвав місто на Трубежі Переяславом. Відтоді розквітла столиця Переяславського князівства, а споруджений тут храм Михаїла змагався своєю красою та іконописним мистецтвом з Софією київською. Зруйнувала той храм дика орда монгольська...
Хвилями вітер колише над Альтою комиші, повідаючи легенду переяславську, нагадуючи подію давню. Проймається нею молодий мандрівник.
Що чекає його в місті, де має вперше виступити на поєдинок, несучи світ розуму проти темряви забобонів та віджилих догматів? Зупинився в тіні старезних дубів, що хилять задумливо віти над прославленою піснями та переказами Альтою. Вони ще були свідками, коли ставали переяславці під знамена Наливайка, Павлюка, Остряни-на, Тараса Трясила, коли Богдан Хмельницький скликав раду велику. Роздуми привели мандрівника берегами Альти аж до того місця, де вона віддає свій тихий плин побратимові Трубежу, стелячись до нього комишевими шатами. Звідси вимальовуються обриси Переяслава. Розкинувся величним ансамблем Возпесенський монастир, приваблюючи зір білизною гранчастих, щедро орнаментованих споруд.
Вступав у місто, наче пілігрим наближався до святині. Розкривалися перед Григорієм нові сторінки великої книги буття. То читав у ній вписане попередниками, то додавав свої роздуми, що зароджувалися ще в академії, знаходили у науковій мудрості поживні джерела.
Кілька днів оглядав старовинні пам'ятки. Задумливо стояв на площі біля Успенського храму, де Богдан приймав московських посланців. Звідти пішов до прославленої Покровської церкви, збудованої на гому місці, де відбувалось служіння перед виступом Переяславського полку в очолений Петром Першим Азовський похід, у якому взяли участь козацькі частини. Мабуть, саме тому й на відомій в мистецтві живопису іконі святої Покрови зображені історичні постаті. Григорій пізнавав під покровом богородиці Петра Першого з його дружиною. А чому поруч з ними полковник Мирович та інші зовсім не святі персони? Так, очевидно, забажав себе прославити переяславський полковник — засновник цієї споруди. Читав історію краю в архітектурі. Зацікавився початком будівництва нового приміщення для колегіуму, що доповнювало ансамбль білокамінних споруд.
Прийняв Григорія Савича переяславський епіскоп і мав з ним розмову. Єпіскопа здивувала поведінка вченого — його відвертість, незалежність. Святий отець вражений був ерудицією Сковороди й доручив йому читати в колегіумі піїтику...
Перед спудеями на кафедру вийшов професор, що своїм простим одягом, звичайною поведінкою відрізнявся від багатьох інших викладачів. Без зайвих жестів, без штучних поз говорив він, наче батько з рідними дітьми. Від його слів повіяло простором мислі, життєвим досвідом, щирими переконаннями. Прості вдумливі виклади супроводжувалися притчами, змістовними, іноді багатозначними алегоріями. Не можна було його слухати пасивно, бо за словами професора пливли повінню глибокі думки.
Піїтику він пов'язував з іншими науками, в яких був добре ерудованим. В його лекціях висловлювались судження про рух небесних світил, про безконечність видимого світу, про сутність матерії. Він посилався на Спінозу — "природа, матерія є первопричиною самої себе". Дозволяв професор критично говорити про окремі догми біблії, відвіюючи теологічний кукіль від чистого зерна художніх притч, іносказань.
Коли Григорій Савич готувався до лекцій, то наче приходили до нього на розмову Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Михайло Ломоносов. А з ними поставали великі мужі мислі — Коперник, Галілей, Спіноза, Ньютон, Декарт, Бруно. З пітьми віків виринали Арісто-тель, Епікур, Сенека, Плутарх, Ціцерон, Горацій, Климент Олександрійський. Наче на скрижалях поетичної мудрості вичитував "Божественну комедію" Дайте...
Світ ідей — це той же світ реальний, що сприймається почуттями. Все навколо постійно змінюється, є якісь ще не зовсім збагненні закони постійного руху. Народжуються й помирають істоти, а буття вічне. Розумом людина і прайма" сні і істини. Але необхідний поступовий перехід від темені до цього світу. Так земля, обертаючий. поступом народжує світ дня. Пізнаючи світ, людина пізнає себе. Пізнання самого себе є часткою пізнання народом своєї історії. Без цього неможливий рух вперед, неможливий прогрес нації.
Не мирився Сковорода з догматизмом у викладанні наук. Часом тупоуми, дурисвіти, шахраї видають себе за проповідників істини. Це найгірша облуда. А перед нею, буває, схиляються й ті, кому природа дала хист писати вірші, проголошувати промови. То світ суєти й торгівлі чеснотами. Чистим, непорочним словом належить служити мистецтву. Забруднень не терпить воно, має бути, як вода для питва, прозоро чистим...
З перших кроків педагогічної діяльності Сковорода здійснював нові, передові принципи навчання та виховання. Він виходив з потреб життя, враховував природні нахили та здібності слухачів. Природовідповідність виховання та навчання були провідними в діяльності педагога. Він рішуче відкидав будь-яке фізичне покарання, приниження особистості учня.
Читаючи піїтику, Сковорода користувався великим досвідом науки, сприйнявши ідеї просвітительства. Курс лекцій він звів у рукописній книзі "Рассуждение о поэзіи
и руководство к искусству оной", прагнув, щоб піїтика була "простѣе і вразумителыіѣе для учащихся да и совсем новое и точное понятие давала об оной".
Його завжди охоче слухали, бо в жодній піїтиці не можна вичитати сказаного лектором. Не пишномовні фрази він проголошував, а викладав змістовні судження. У його лекціях чулися полемічні ноти, заперечення схоластики, догматичного сприймання законів розвитку поетичного слова. Коли інші професори прикривали своє неуцтво зайвими цитатами, то Сковорода, посилаючись на відомих учених, висловлював думки, в яких звучало щось оригінальне, нове, дерзновение.
Хіба мало говорили в різні епохи про розвиток думки й науки її ж гонителі? В часи торжества схоластики най-пишномовніше проголошували свої нібито нові думки ті ж стовпи догматичних канонів і тупоумства. Тому Сковорода часом свої судження підкреслював байкою про ослів. Хіба мало їх є у званні учених? Скільки їх одержує привілеї, збільшуючи канонізацію думки! А скільки справжніх мислителів зазнали гонитви й заборони проголошувати з кафедр заперечення ослячої мудрості? Горе тим, хто не мириться з тупоумством. Знав, що в науковій сфері завжди точилась і точиться невпинна боротьба. Торгаші від науки засмічують святі храми мислення. Часом випливають на поверхню пустоцвіти, торжествує облуда, дурман ложного багатослів'я. Чесний мислитель не піде шляхом академічного низькопоклонства та втрати гідності...
Не раз випливала в думках історія шумахеровщини в стінах Російської Академії, проти якої мужньо виступив Ломоносов. Цей приклад надавав сили Сковороді. Як на йолі бою, треба бути мужнім, невідступним. Наука вимагає битви за ідеали, за переконання. Сміливо пішов і він на таку битву, озброєний словом істини.
Коли Сковорода говорив про поезію, то чувся в його лекції голос тривожної душі. Він пов'язував красу слова з живою дійсністю, розбивав пута схоластики, розривав завісу теологічної темряви, зводячи поняття про бога до народного розуміння істини.
