Чотири броди - Стельмах Михайло

Як не обкрутить когось із новеньких, то зсіче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклі найгарячішу смолу хлебтати.

— Вона, мабуть, не тільки новеньких січе на капусту?

— І мене теж, — погодився Максим Петрович. — За одну церковицю з півсотні доносів написала. Так уже їй кортить богів замазати глиною.

— Той піп, якого маляр уверг у пекло, не був її родичем?

— А це ідея! — засміявся Максим Петрович. — І таке може бути. Ви зараз підете відпочивати чи, може, поглянете на наші шкільні поля?

— Та, звісно, па поля.

Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликів; недалеко від пих у куряві останнього проміння згасав старий, із кущиками сивини кінь; його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землі, а в чорнпльно-синіх очах загусли хмари, роки та біль. Максим Петрович перехопив німотне запитання Данила.

— Працює в нашій школі колишній червоний козак Терептій Шульга, а це його кінь, певне, із тих, про яких у щедрівках співалось: "А я скочив — Дунай перескочив". Не раз він рятував життя козаків, не раз і порапепий був, а тепер отут доживає віку.

Минувши огорожу саду, вопи зупинилися перед своєрідним пейзажем: попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що біля обрію підбивалися під сипій круг лісів.

— Отут мені вчувається первородне материнство землі, — сказав Максим Петрович. Очі його, вдивляючись у далечінь, поглибшали і взялися доброю імлою.

Над серпневим мовчазним степом з густого призахідного різнобарв'я ткалась і курилась ота рожева задумана година, яку добрі люди називають — ще не вечір, але вже й не день. Іще край неба не йшов по землі, однак готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єдність між людиною й тишею природи;

природа думає про нічний перепочинок людини, а та — про завтрашній день.

Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподівався від нього поетичного слова, та почув звичайну буденщину:

— На цих горбах земвідділ нарізав нашій школі шістдесят гектарів землі.

— Чого ж на горбах?

— Бо іншої не було. Тут, видно, бог мав ці горби не для хліборобства, а для спускання на санчатах.

Данило виразно побачив і зиму, і те, як ветхий бог, осідлавши санчата, самотньо спускається з гори, засміявся.

— Вода з цих горбів не зносить гумус?

— Зносила, так ми багаторічішми травами, особливо люцерною, яка нам дає за літо чотири укоси, зміцнюєм і культивуємо грунт. Ось тут, на диво людям, наші учні й вирощують по двадцять п'ять — тридцять центнерів "українки".

— А по Україні тепер середній урожай лише дванадцять і одна десята центнера пшениці.

— Це коло бідності, коло відсталості. З 1913 року врожайність пшениці зросла тільки на якихось два пуди. Розумієте — на два! Ви самі бачите, як треба допомагати землі, щоб і вона допомагала нам. Ось уже юнаки, які закінчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усі учні — діти землі, здебільшого учорашні наймити, так що не дивуйтеся, коли в п'ятому чи шостому класі побачите парубійків під вусом.

У нерівні підніжжя горбів хвилями затікала синява, небо опустилося на ліси та й, скрадаючись, пішло по землі; із самої синяви виїхав вершник, щось епічне, горде було в його поставі і в тому, як з вечорового присмерку, наче з ріки, вибирався кінь. Дивлячись на вершника, Максим Петрович озвався голосом давнини:

Ой полем, полем килиїмським,

То шляхом битим гординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота...

— А щось таки є в ньому від козака Голоти, — сказав Дапилг", і якесь тривожне почуття почало охоплювати його: де він бач її в цього вершника, що з вечора чи з минувшини наближався до нього?

— У повстанцях, а потім у червоних козаках пролетіла його молодість. Чотири рази розстрілювали її. Чотири! Але вижив козак, тільки зміняв праву ногу на вербову та й прибився до напіої школи сіяти жито-пшеницю, доглядати пасіку та викохувати сад,

Вершник наблизився до вчителів, він мав довгообразе, перепечене сонцем обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.

— Добрий вечір добрим людям, — приємною міддю загучало вітання вершника.

"І голос ніби знайомий!"

— Доброго здоров'я, Терентію Івановичу, — сердечно вітається вершником Діденко. — З ісів їдете?

— З лісів.

— І що там?

— Серпень з шумом бавиться, а з лісових яблунь падають і падають плоди.

"Де ж, з якої давнини гучав йому цей голос? Колись він чув його. Але де і коли?.."

— Збирали їх на насіння?

— Та ні.

— Чому?

— Оце ж натрапив на стародавні записки одного ченця-садовода. Небезінтересно пише! І на кількох сторінках доводить,: що не можна культивувати сад на дичці: в неї погано розгалужена коренева система, вона не зможе прохарчувати крону культурного дерева.

— Он як! Знайомтесь — це до нас прибув учитель Данило Максимович Бондаренко.

— Данило Максимович Бондаренко? — перепитав, і чогось посмутніло обличчя вершника.

"Тільки чого?" — подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири рази стрічали смерть.

— Ви не з Тарнорудів? — Ще якась надія прокинулась у погляді вершника.

— З Тарнорудів. Абощо? — здивувався Данило, однак Терентій Іванович, нічого не відповівши, злегка торкнув коня вербовою ногою.

— Що це з ним сьогодні? — знизав плечима Максим Петрович...

Після блакитних степів темна церковиця здалася темницею, що докупи зібрала задавнені тіні святих і грішників. Та коли Теронтій Іванович уніс лампу, святі одразу відділились од грішни'ів і суворою красою, і одягом, і зброєю. Але ?к це не святі, а чубаті запорозькі праведники, що при шаблях і пістолях зайшли до церковиці!

— Звідки таку розкіш узяв маляр?! — дивуючись, запитав Данило.

— З давнини, — відповів Терептій Іванович.

— З якої давнини? — Спогади знову заборсались у минувшині, де чув такий чи подібний голос.

Терентій Іванович висвітив образ, схожий на кошового, в його виразистих очах, які дивилися крізь час, ще дотлівали давні пожарища чи побоїща.

— Та з тієї, де світське переходило в церковне, переходило не так для молитви, як для роздуму, для згадок, щоб і ми не забували, чим жили наші діди та прадіди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не тільки гарних воїнів, але й гарних малярів. От і в вашій тарнорудській церкві в іконостасі було кілька запорозьких праведників зі зброєю на поясі і з оселедцями на голові. То владика, побачивши їх, так затрусився од злості, що залихоманились на його ризі гаптовані апостоли, і звелів спалити крамолу.

— Спалити ікони?

— Еге ж, і козацькі ікони, і божниці, і грамоти, щоб, мовляв, і не пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли він що й полюбляв, то найбільше монастирські пивниці. Але тодішній церковний титар не був у тім'я битий: забрав ці ікони, забрав різне добро й заховав у підземеллі дзвіниці. Там їх і надибав наш Марко та й дещо перемалював з них... Хай моя жінка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випікати. Знову чогось тих, що на службі, перевели на пайок. Щось на дощ моя дерев'яна важчає, — вдарив рукою по вербовій нозі. — Хоч вона й вербова, а погоду чус.

— Де вас отак?

Терентій Іванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потім рішуче глянув у вічі вчителеві:

— На Золотій Липі, на отій, звідки й ваш батько по повернувся.

— А ви знали його?! — аж зойкнуло в душі Данила.

— Та знав, дитино, знав, — Теронтій Іванович похилив голову, що бралася першою памороззю, його очі, наче в кошового, теж подивилися крізь час. — В одному ескадроні служили, з одного котелка їли, однією голкою обшивалися, тільки не однією, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати... Ти дуже з лиця на батька схожий: і очі, і вуста такі, і чуб такий.

— Чого ж ви ніколи до нас не прийшли, не розказали? — журно запитав Данило, в душі обзиваючи Терентія Івановича безсердечним.

Чоловік похнюпився:

— Боявся.

— Кого ж?

— Сліз жіночих і дитячих. Бо що я вам міг принести до хати?

Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мої відвідини твоя мати.

— Мусила б.

— Це вже ніхто, опріч серця, не відає.

— І ви ніколи не надумались заглянути до нас?

— Як тобі сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разів зо три то перед різдвом, то перед новим роком яблук завозив вам, ніби од Діда Мороза. Ти малим ще був.

І враз, немов завія, на Данила налетіли, захугували далекі роки, а з їхнього якогось вечора вийшов у засніженій киреї, з торбою на плечі зніяковілий чолов'яга, який назвав себе Дідом Морозом.

"Молоді ви для Діда Мороза, — посміхнулась тоді мати. — Може, онуком доводитесь йому?.."

— Так он звідки знайомий мені ваш голосі І чому ж тоді нічого не розповіли нам?

— Знову ж кажу: боявся... Мати одразу спитала б мене, де могила її мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам поховати Максима?.. — І в чоловіка затремтіли уста. — Біля отієї Золотої Липи збрело йому в голову самотужки захопити ворожу батарею — таким уже одчайдухом вродився. Його ми Енеєм звали, бо в сідлі возив і читав "Енеїду", напам'ять добру половину знав її і душу мав Енеєву. Іще возив твій батько будьопівку для тебе і пучок дуже пахучої травиці, яку називав євшан-зіллям. — Оце й усі його скарби були... Так-от, неждано навіть для мене перелетів наш Еней на коні колючий французький дріт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою — і до чужої батареї, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. І ось тоді прямо в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, і не стало йому ні сонця згори, ні Золотої Липи знизу, та й усе, тільки зламану шаблю знайшли. То ховали її, а не Максима. Отак ми, сину, за твоє теперішнє вчителювання воювали...

У церковиці надовго запала тиша, тепер і Данило крізь час дивився на ту Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього...

— От бачиш, як воно було... — зам'явся Терентій Іванович і повів плечем, ніби струшував з них ношу жалів. За дверима вихопився співучий жіночий голос:

— Терентію, де ти?

— Моя гукає. Я зараз скажу Марії, щоб принесла кисляку і якогось коржа, а за хліб вибачай, бо я хоч і з вербовою ногою, але на сімейку розжився, та все хлопці ростуть. Не знаю, по яких що Золотих Липах доведеться їм відділяти правду від кривди...

Цієї ночі, у колі святих і грішних, Данило довго-довго не міг ні заснути, ні знайти собі місця. Перед очима невідступне стояв тато, на якого він так схожий з лиця.