Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Гетьман відпустив їх додому, бо козаки вже йому не страшні. Кодацька фортеця закрила всі дороги в Січ і з Січі,— додав з жалем.
– Бреше пан гетьман,— скипів Семен.— Козаки один раз уже здобули їхню фортецю. Здобудуть й вдруге, як прийде на це час.
– Допоможи їм, господи,— побажав палко вершник.— Але зараз ідеться не про фортецю. Кнехти оце вже третій день бешкетують у Брині. Грабують, гвалтують жінок, а чоловіків, які захищають своїх жон і дочок, убивають. Старшини в нашого поміщика Крицького п’ють-гуляють. Пан ходить як не свій, аж почорнів з горя. За кріпаками, звісно, серце його не болить. За своїм добром, що пропадає, так побивається. Та й за панянок тремтить. Ось і прислав мене просити в пана Височана допомоги.
Звістка про події в Брині стривожила Семена. Кнехтів ніхто не чекав і не сподівався. Треба було негайно щось діяти, але що саме – важко було самому вирішити.
Свавільні найманці спричинили багато горя народові, який зненавидів їх не менше, ніж татарів. Розбещені і дикі, повертаючись на батьківщину, значили свій шлях грабунками і злочинами, кров’ю та пожежами, і навіть дрібна шляхта не почувала себе перед ними безпечною.
– Всякі заброди безкарно сваволять на українській землі,— аж сплюнув, спересердя Семен.— Батька дома немає,— повідомив вершника.— Повернеться не скоро, бо поїхав аж до Львова.
– От тобі й притичина! – збентежився гонець. —Поспішав такий світ і ні з чим повернуся від воріт. Кажеш, що Гнат Височан – твій батько,-зрадів раптом.— То, може, нам допоможеш?-звернувся до Семена. —Тільки не гайся!
– А куди мені квапитися? – несподівано різко запитав гінця Семен.— У біді Крицький згадав про Височана. А ще недавно й чути не хотів про наш загін. Жодного кріпака не звільнив, кажучи, що в скрутний час сам зуміє за себе постояти. Хай тепер викручується з біди як знає.
– Тут не про Крицького йдеться,— з докором похитав головою вершник.— У нього на Рогатинщині ще два маєтки, і з голоду він не загине. Як пив-гуляв, так і гулятиме. Ти народ пожалій. Та й пан Крицький зараз іншої співає. Велів передати твоєму батькові, що десять бринських кріпаків у загін відпустить.
– Прийшов до голови по розум,— посміхнувся їдко Семен.— В обороні Крицького я пальцем об палець не вдарив би. Хай хоч зараз усіх панів болячка задавить, то
я сльози за ними не пущу. Але про народ правду мовиш. Ми повинні його захищати. Застукаємо кнехтів зненацька і назавжди відіб’ємо їм охоту збиткуватися над українським народом,— погрозив, і голос його зазвучав владно, гостро, як, бувало, в батька, коли той вирушав проти татар.
За якихось десять хвилин гінці вже мчали до Сапогова, Вікторова, Комарова. Від імені батька Семен наказував всім побратимам негайно прибути збройно і кінно до Вікторова. По дорозі гінці мали повідомити про Семенів наказ тих побратимів, що проживали в поміщицьких маєтках.
Підгірські пани, прагнучи заручитись на випадок якогось лиха допомогою Височана, все частіше дозволяли своїм кріпакам вступати у його загін. З них набралась окрема сотня, над якою Гнат мав намір призначити сотником Семена.
Слідом за гінцями, не гаючи часу, вирушив у дорогу й Семен, а з ним чоловік десять нових поселенців та побратимів, які перебували на той час у Слободі.
"Спокійної ночі тобі, Оксано! – проїжджаючи Братківцями, побажав у душі дівчині Семен.— Обіцяв я прибути до тебе, як засяє перша зірка, а бог захотів інакше. Але як ворожа куля мене обмине, то ми скоро зустрінемось".
Надворі вже сіріло, як Семен прибув до Вікторова.
Село не спало. Серед вікторівців було чимало побратимів, і на подвір’ях метушилися люди, били копитами землю осідлані коні, скакали вулицею вершники.
На майдані біля церкви розташувалася сапогівська сотня. Вона тільки що прибула, і над селом котився збуджений гомін, іржання коней, дзенькіт заліза. Комарівці забарилися. Чекаючи їх, Семен навідався на хвилину до матері.
Настя до сліз зраділа синові, але, почувши, куди й проти кого він зібрався, жахнулась. Досі, ховаючи від людей свою турботу і тривогу, вона виряджала на битви чоловіка, а оце вже доводиться й сина. Серце раптом так заболіло, ніби хтось устромив у нього ніж. Настя присіла. Але слабість тривала недовго. Така божа воля, і ніхто не сміє здогадатись, що діється в материнській душі. Адже вона – дружина прославленого ватажка, яким гордиться ціле Підгір’я, на неї дивляться інші матері, які також виряджають своїх синів на битву.
У гнізді Височанів немає місця для сліз. І, гордо випроставшись, Настя стала застеляти білою скатертю стіл.
За хвилину перед Семеном та його гостем, сапогівським сотником Хаячком, уже стояло гаряче молоко, хліб, мед. Раптом знадвору долетів голосний стукіт кінських копит. За хвилину до хати зайшов старий комарівський побратим Захар. Не сідаючи, він доповів Семенові та Хаячкові, що комарівський сотник Яремко Попович поїхав з ватажком до Львова, передавши на нього, Захара, всі справи.
У хаті Семена відбулась коротка військова нарада. Хаячок погодився очолювати загін і доручив Семенові вести нових побратимів з поміщицьких маєтків. У загоні понад триста чоловіків, тобто стільки ж, як і кнехтів, але побратимам допоможуть ще й бринські селяни та гайдуки Крицького. Як вести битву,— чи вдарити на кнехтів зненацька, чи виманити їх з села хитрощами,-буде видно на місці.
За хвилину протяжні звуки рога сповістили побратимів, що час у похід. Старі, бувалі височанці плигнули на коней, вишикувались у сотні. За ними ладнались у перший свій похід новаки з поміщицьких маєтків, над якими Семен призначив десятниками досвідчених вікторівських побратимів.
З Вікторова до Бриня було близько тридцяти верстов. Дорога бігла здебільшого лісами, і тільки зрідка траплялися злиденні села з курними хатинами кріпаків і розкішними поміщицькими будинками. Виснажені працею і злиднями, люди з тихим смутком стежили за височанцями, ніби зором докоряли їм, що, захищаючи народ од татар і кнехтів, забули про ворогів, які засіли в палацах. Розуміючи їх докір, височанці понуро позирали на палаци і мовчки смоктали люльки.
Опівдні побратими прибули під Бринь і зупинилися у лісі біля села. На полях колисалися дозрілі хліба, але бринські хлібороби ніби забули про них, бо ніде не було видно й душі. Зате з села аж у ліс долітали пісні, музика, п’яні вигуки. Хтось сторонній міг подумати, що у селі трапилась якась радісна подія і народ святкує та веселиться. Раптом з кущів біля Семена вистромилася голова зі скуйовдженим волоссям, за нею друга… третя… За хвилину, постогнуючи, з гущавини вийшло кілька чоловіків зі слідами крові й побоїв. По злиденному кропивяному одягу неважко було впізнати селян.
– Ви, певне, височанці, бо й розмовляєте по-нашому, і одежа у багатьох з вас звичайна селянська,— звернувся найстарший за віком селянин до Семена.— А у селі чекають вас.
– Височанці,— підтвердив Семен.— Але що ви за люди і хто вас так понівечив?
– Бринські ми…— відповів за всіх той же старий селянин.— А понівечили нас саксонські кнехти. Четвертий день збиткуються над народом лютіше від татарів. Ми з одною душею ледве од них утекли, а то був би нам амінь. Марка Неборачка зарубали за те, що за жону заступився, а Якима Солодинського – що кабагіа од них у верболозах за садком заховав.
– Приблуди збиткують над вами, а ви терпите та мовчите,— скипів Семен.
– А що нам діяти? – знизав плечима селянин.— Саксонців три сотні, та ще й нахваляються гетьманським глейтом[23].
Повідомлення про гетьманський глейт збентежило Семена та сотника Хаячка. Кожна ворожа дія проти людей, забезпечених глейтом, вважалася злочином проти короля чи гетьмана.
– Немає такого глейту, який дозволяє сваволити, грабувати та вбивати невинних людей,— порушив врешті прикру мовчанку Семен.— Так чинять лише знавіснілі грабіжники і злочинці, і їх за такі діла слід карати на горло.
– Три сотні на горло не скараєш,— похитав з сумнівом головою селянин.
– Що ти радиш, сотнику? – звернувся до Хаячка Семен.
– Не знаю, що й казати,— признався щиро сотник.— Це не татарська ватага, а гетьманські найманці, та ще й з глейтом. Нападеш на них зненацька – накличеш на себе гетьманський гнів і, чого доброго, станеш ворогом Речі Посполитої. Ляхи знають, що без найманців не виграли б жодної битви з козаками, а тому дивляться крізь пальці на їх збиткування над народом. Маєтки вельмож кнехти обминають, бо це не минуло б їм безкарно. А як скубнуть Якогось ходачкового чи дрібного поміщика в одному-двох селах, як от пана Крицького, то гетьману од цього голова не болітиме. Ти вчений, придумай щось путнє, а я шаблею послужу.
Семен замислився. Скликаючи побратимів, він і не подумав про гетьманський глейт. Це було його помилкою, і він повинен її виправити.
– Твоя правда, сотнику,— звернувся до Хаячка, примруживши при тому хитро очі.— Нападаючи на кнехтів, накличемо на себе гнів гетьмана…
– Навіщо ми сюди прибули і що тепер діятимемо? – зажурився сотник.
– Стривай, сотнику, не журись! – засміявся Семен.— Поведемо справу так, щоб кнехти напали на нас. Ми, так би мовити, тільки обороняємось. А як при тому їх поскубаємо, то ніхто і не подивується і не каратиме нас. Навіть заєць має право захищатися від собак. Не дано його тільки кріпакові, якщо тим собакою є шляхтич, економ або якийсь найманець. Але ми не зайці… Напавши на нас, кнехти попадуть у засідку,— пояснив свій план.
– А що я вам казав! – вигукнув на радощах Хаячок, звертаючись до втікачів і ніби беручи їх за свідків, що він завжди довіряв Семеновій голові.— Тепер ще придумай, як це зробити.
– Нам у цьому допоможуть вони,— Семен показав рукою на селян, що мовчки прислухалися до розмови.
На обличчях сотника та втікачів відбилося недовір’я.
– Ви повернетесь у село і налякаєте кнехтів, ніби біля села Бриня мишкує якась збройна ватага,— пояснив свій план Семен. – Певне, опришки або татари, які готуються напасти на село. Щоб обманути кнехтів, сапогівська сотня вийде із лісу і буде вертітись у них на очах.
– Гадаю, що не повірять,— з сумнівом озвався один з селян.— Татари нападають зненацька, а не вертяться на очах у всіх.
– Твоя правда,— згодився Семен.— Кнехти не такі дурні, щоб дати себе так просто обдурити. Але я маю для них принаду.
