Григорій Сковорода - Пільгук Іван

Угорщина, що в XVII столітті визволилась від турецьких завойовників, залишалась неспокійною країною. На початку XVIII століття тут спалахнуло проти владицтва Габсбургів повстання, що його очолив Ференц Ракоці. Все це обумовило увагу Марії-Терезії до національно-культурного життя Угорщини. Граючи роль "освіченого монарха", вона відкривала середні та вищі школи, перевела угорський університет з невеликого міста Надь-Самбат у Буду.

До Відня та Буди потяглися дипломатичні, торговельні місії багатьох держав... Імперія Габсбургів, що обіймала широку територію від Адріатичного моря і далеко за Дунай обабіч Карпатських гір, приваблювала багатствами та значними культурними надбаннями. Окремі герцогства, князівства були підвладні габсбурзькій короні. Значна частина італійських та слов'янських земель були підлеглими їй.

Велика держава стояла на шляху, перегороджуючи турецьку експансію на Захід. Часи правління Марії-Терезії позначились багатьма подіями. Жодне консульство на території імперії не виходило за межі її уваги. Російське консульство в угорському місті Токаї, що територіально було пов'язане з Чехією та Польщею, виконувало певну місію в політичному й економічному житті. Тому на чолі токайського консульства було поставлено бувалого генерала Вишневського, наділеного довір'ям російської імператриці.

Через Токай велась значна торгівля. Тут постійно закуповувались угорські добротні вина. Поставлялися вони по всій Росії, завозилися до царського двору. Поставлений на чолі дипломатичної місії Вишневський мав виконувати доручення й воєнного характеру. Бо Росія в союзі з Австрією готувалась до війни з Пруссією. Російські війська скупчувались не тільки на кордоні, а й на території, підвладній імперії Габсбургів.

Ідіергійний, говіркий, статний генерал Вишневський добре знався на угорських винах. Не раз він мадру по Сиропі. На цей раз мандрували з ним дружина, '-ультант, секретар, служниця, кухар та постійний Денщик. До складу місії входили купці та кілька військових.

Літній бувалий генерал добре знав придворне петербурзьке життя й охоче розповідав під час бенкетів про різні закулісні епизоди. А побенкетувати він не минав кожної нагоди. Прикрасою на бенкетах була вродлива генеральша, що часом стримувала свого мужа, коли той втрачав рівновагу. її великі чорні очі крили в собі доброту й родову гордість дворянки.

В особі пані Вишневської знайшов Григорій Савнч гуманну, освічену людину. Але найтісніше доля з'єднала його з денщиком. Це був немолодий вже на роки солдат, що чимало часу свого життя прислужував Вишневському.

Служба Григорія Савича в місії накладала на нього чимало обов'язків. Йому доручалося, зокрема, правити православну службу при токайському консульстві. Не до серця був цей обов'язок Григорію Савичу, який критично ставився до церковнослужителів, називаючи їх жерцями та кадильниками темряви. Однак бажання побувати в чужих країнах заслонило собою всі прикрості додаткових обов'язків. Доводилось пастирю Григорію бути уважним до вимог пані Вишневської, а часом і супроводжувати її під час прогулянок. Генерал вважав доречним таку роль виконувати саме пастирю, що молитвами та сповідями мав оберігати химерну дружину від будь-яких гріховних помислів.

Вимоглива й вибаглива пані знайшла в особі пастиря Григорія скромну, чулу, морально чисту й освічену людину, їй припала до душі його гра на флейті та скрипці, його обізнаність з мистецтвом і літературою. Іноді вона просила Григорія Савича читати й перекладати сонети Петрарки. Тоді її очі вкривалися тоскною поволокою, а в зітханнях крилася якась нерозгадана скорбота. Важко збагнути химери вродливої пані. Однак, щоб розвіяти її смуток, Григорій Савич з усією серйозністю читав гострі своїми сюжетами новели "Декамерона". Пані червоніла, слухаючи нескромні Боккаччеві висловлювання, однак просила прочитати їх і вдруге. Григорій Савич охоче виконував ці бажання, розуміючи, що словом новеліста епохи Відродження він кидав сміливий виклик аскетичній моралі, виступав на захист особистості людини з її складною гамою почуттів. Головне ж — його захоплювала ідея емансипації жінки.

Коли доводилось пані сідати до фортепіано, то вона запрошувала Григорія Савича підготувати ноти та перегортати сторінки. Часом просила його вторити за нею на скрипці або на флейті. Сам собі дивуючись, Григорій корився химерним вимогам Вишневської. Може, тому, що вона звикла владно тримати себе перед чоловіками, а в її вибагливості крилась якась незбагненна для нього таємниця. Бажання пізнати цю таємницю ставало чимраз настирливішим, і вчений співробітник місії віддавав значну частину свого дозвілля для догоди молодій жінці. Цього вимагала субординація у взаєминах між співробітниками консульства та джентльменські поняття Сковороди.

Але його душа рвалась до іншого, що могло б задовольнити допитливість ученого і поета. Сама подорож до Токая наповнила уяву Сковороди новими враженнями. Все йому здавалося цікавим — і природа, і люди з їхніми звичаями, повір'ями, мовою. Шлях до Токая послався через мальовничі, поетично звабливі Карпати. Горн, полонини, шумовійні бистроводні ріки наповнювали казковою феєричністю уяву Григорія. Хотів збагнути всі їхні видимі й невидимі чари...

Під час стоянок на привалах він раніше всіх підіймався, виходив на узгір'я зустрічати схід сонця, народження повитого гірською красою ранку. Заворожені в урочистому чеканні пробудження темні смереки поволі скидали з себе імлисті серпанки, вловлювали своїми стрункими постатями проміння сонця, що випливало з-за гір, даруючи свої щедроти всьому живому.

У шелесті прудкого ручаю вчувалася таємнича розповідь, її треба серцем слухати, щоб пізнати голос, що виривається з глибини віків і стелиться міжгір'ями, зазираючи в давні, легендами повиті печери. Та ось раптово іі.почулися дивні звуки. Наче перегукувались узгір'я, пропинают народження дня. То обізвалась трембіта, і пастухи посунули з чередою на полонину. У цих звуках илоилював чулий до музики Сковорода щось рідне, але ЦІ не пізнане до кінця. Де народжувалися такі мелодії? Хто творив просте й чарівне мереживо звуків? Здавалося, що вони линуть з карпатських висот, щоб побрататися з і її ю сопілкою, на якій він грав ще хлопчиком. Може, в тій сумовитій мелодії трембіти подають голос мешканці загублених серед узгір'їв хатин, сповіщаючи, що вони завжди тут живуть, народжуються й помирають. Хай голос їхній чують брати на широких просторах обабіч Карпатських гір.

Вперше довелося мандрівникові підійматися на високі юри, повиті хмарами, що залягали на відпочинок, кутаючи у своїх пухких обіймах смерекові ліси. Хотілося побувати на прославленій легендами Чорногорі, піднятися на самий грунь ', оглянути навколишні далі. В цих прагненнях єдналася думка поета і мислителя. Краса гір, гомін Шумливих потоків, співанками квітчаний дивний край — іне це підносило душу поета, чулого до величної гармо-

1 Грунь— хребет гори.

нії природи. Хотів би, щоб зупинки у межигір'ях тяглися цілими тижнями.

Але генерала Вишневського не захоплювали красоти краю. Він цікавився стратегічними питаниями, вивчав гірські перевали, проходимі та непроходимі дороги. Доручав Григорію Савичу робити позначення на мапі. Це радувало Сковороду, бо справді доводилось ходити побічними доріжками, вивчати околишню місцевість, бувати в гуцульських селах, спостерігати їхні звичаї, побут.

Мальовничість народних вбраннів, сповнені дивною грацією розваги молоді зачаровували своєю новизною прибульця з степової України. Слухав чарівні голоси незайманої гірської краси.

Дивна людська доля. Закинула вона пожильців навіть у відгороджені горами від світу ізвори К Яка сила гнала сюди шукачів щастя? Пізнавав мислитель ту таємничу силу — прагнення волі, бажання найтісніше здружитися з лісами і полонинами, слухати гомін прославленого в піснях Черемоша, знайти втіху на безлюдді, де сонце най-щедріше віддає свою променисту приязнь зеленим верховинам, що її відчуває навіть вуйко2, сидячи в гаврі3.

Яка ти велична, природо, і яка ти невідступна в шуканнях, л юдиної Благословенна твоя, людино, одвічна боротьба за оволодіння всіма чарами і таємницями світу! Ти прекрасна...

При кожній нагоді Сковорода зустрічався з жителями гір і полонин, слухав розповіді, пізнаючи в мові багато рідного для себе. Чув у піснях прославлення нескоримого й великодушного ватажка гірських опришків Довбуша, який недавно загинув, виборюючи волю своїм братам, гнобленим польським та угорським панством. Лише п'ять років минуло від його загибелі, а улюблене ім'я вже уквітчалось ореолом безсмертя...

1 Ізвори — непрохідні місцевості.

2 Вуйко — ведмідь.

3 Гавра — лігво.

Велику ношу вражень поніс аж на Закарпаття — шлях стелився через Мукачево до Токая. Ще довго йому вчувався кличний голос трембіти, наче благально обзивалися забуті тіні предків: вернись, мандрівнику, до нас, напоїмо тебе щедротами нашого волелюбства й гірської вроди.

Все тут почуте намагався передати в звуках своєї не-ромучної супутниці флейти. Вловлював у мелодії, тужливому ритмі трембіти щось таке, що вносить значні поправки до піїтики, яку вивчав у Київській Академії. Та чи може пастуша трембіта і сопілка вносити корективи в академічну науку? До болю хвилювало й мучило це питання Щоб найти відповідь, належало б порадитись з Гіоргіем Кониським. Адже він сіяв зерна нового розуміння а законів поетичної майстерності.

У Мукачеві завітали до старовинного монастиря, що фортецею бовванів на горі, оперезаній Латорицею. Читав І ригорій у монастирських спорудах, в іконописному миті ниві історію боротьби стародавніх слов'ян проти навали чужинців.

Дивні легенди криє в своєму грайливому плині Латориця, несучи карпатські води до Тиси, берегами якої попростували мандрівники далі.

Зупинились у Токаї — живописному місті виноробства, садів, розкішних гаїв, що слалися від підніжжя гори Тиси до берегів однойменної ріки. Вперше в житті Сковорода оселився в окремій, зручній для відпочинку й праці кімнаті при консульстві.

Далеко видно було у вікно схили кучерявих гір, широкі луги, де паслися огрядні, відгодовані корови. Тишу порушували перегуки півнів та крякання несподіваної воронячої зграї.