Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Читаємо онлайн Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

І краса була божественно неймовірною. Ось тільки людей не видно. Може, і Бог захопився земною красою, але не бачить людей, і всі молитви до нього є марними? Вона гнала від себе ці гріховні думки, щиро молилась і нікому не зізнавалась, що такі дурниці взагалі могли їй прийти до голови. Чекаючи наступного сну, коли літала, Надійка просила Бога дати їй можливість побачити людей на Землі, але все було марним. Для себе вона пояснювала це тим, що не є віруючою у такій мірі, щоби Бог відкрив їй всі таємниці. Бог лише показав їй шлях до відкриття цих таємниць, але її лінивство душі не дозволяє швидко йти цим шляхом.

48

У Москві Петя Онищенко відчував себе чужим. І не тому, що був із Дрогослава, але розмовляв українською, лиш зрідка переходячи на російську, коли на будову приїжджав шеф. Рятувало його те, що днем з вогнем не знайдеш такого майстра на всі руки, тому мусили терпіти цього дивака. А ще Петя був маломовним і мовчки робив свою роботу. Ввечері, коли відпочивав у кімнатці з двома напарниками, – один був із Одещини, а другий із Дніпропетровська, – теж здебільшого мовчав, втупившись у телевізор, або думаючи про щось своє, сокровенне. На будові ці роботяги шваркотіли російською, якою спілкувалися й на побутовому рівні, але їхня вимова явно контрастувала з московською, з чого постійно насміхався приставлений до них наглядач.

Вони зводили шикарний будинок, як тепер модно було казати, якомусь московському скоробагатькові. Той, у принципі, був непоганим хлопцем, якби не його дружина-мегера, якої він боявся і у всьому слухав. Петя вирахував, що вийшла вона заміж не по коханню, а за гроші московського принца. Той, очевидно, закохався в ефектну блондиночку, в якої ноги росли від вух, а тепер мусив терпіти всі викрутаси з її боку. Аллочка це відчувала і знущалася за повною програмою. Вона ні бельмеса не шурупала в будівельних роботах, але змушувала чоловіка перебудовувати те, що, на її думку, було зроблене не так, як треба. Петро тоді дивився на скоробагатька, той приречено на нього, і доводилося підкорятися дурощам Аллочки. Поки вона не їхала із будови, вони робили так, як вона казала. Проте як тільки вона зникала, продовжували по-своєму. Цікаво, що коли в інші рази блондиночка приїжджала, то або вдавала, що не бачить, як майстри все-таки зробили по-своєму, або справді не пам'ятала, які дурні накази віддавала напередодні.

Панянка, здається, не звертала на Петю особливої уваги. В її уявленні він був рабом, який потрібний для зведення будинку. Інколи, правда, їй приходила до голови думка, що було би непогано зайнятися сексом із цим атлетичної структури чоловіком. Проте Аллочка гнала від себе лихі наміри, бо раб усе-таки залишався рабом, і вона ніколи не принизиться до того, щоби той торкався її тіла своїми брудними руками.

Аллочка приїхала з чоловіком наступного дня після референдуму в Криму. Вона була збудженою і п'яною. Чіплялася до всіх і до всього більше, ніж зазвичай, а олімпійський спокій Петі вивів її з рівноваги. Вона кричала, що Крим завжди був російським, а хохли нехай забираються додому. Чоловік щось лепетав біля неї, намагаючись заспокоїти, але це ще більше нервувало Аллочку. Вона тоном, який не допускав заперечень, наказувала йому, щоби завтра хохлів не було на будові, а замість них треба найняти узбеків чи в'єтнамців.

Після цих слів Петя ледь помітно усміхнувся, бо знав, які робітники з представників цих національностей. Цього було достатньо, аби Аллочка підскочила до нього з наміром дати ляпаса по обличчю. Блондиночці здалося, що хохол знущається з її слів. Нічого в неї, звісно, не вийшло, бо Петя перейняв її руку, міцно стиснувши в кисті. Аллочці було дуже боляче, весь хміль моментально вивітрився з її голови. Вона наштовхнулася на погляд людини, в очах якої прочитала майбутню свою смерть. Принаймні про це вона подумала насамперед, і відчуття цього не покидало її ще тривалий час.

49

Історію творили без нього. Ось Крим безболісно відійшов до Росії, а він, Вадим, змушений валятись у лікарняній палаті. Та що там історія, коли кар'єра – коту під хвіст. Зціпив зуби, щоби не крикнути, як він ненавидить цей світ. Місяць єхидно заглядав у вікно, і безсилля ще більше бісило Вадима. Він не міг нічого, абсолютно нічого зробити! Якби не та клята аварія на дорозі, все в його житті було би інакше.

Зранку до палати заглянув шеф. Для Вадима цей полковник ФСБ був святою людиною. Після Володимира Володимировича, звісно. Сказати, що його візит був несподіванкою, – значить, нічого не сказати. Вадим розумів, що для їхньої служби він тепер нуль без палички. Виженуть його, звичайно, формально зарахувавши у резерв. Кому потрібний інвалід на милицях?

Шеф милостиво дозволив йому лежати, хоча Вадим поривався встати. Сусід по палаті без зайвих слів вискочив на милицях у коридор. Вадимові навіть здалося, що зробив це той аж занадто поспішно, якщо врахувати, в якому стані знаходився, і в іншій ситуації можна було би додуматися, що його помістили в одну палату невипадково, а приставили наглядати за ним. Але зараз не до цього. Шеф сів на вільне ліжко біля Вадима. Іншого сусіда з їхньої тримісної палати виписали напередодні, ніби знали, що сьогодні до них завітає така поважна персона, але тут годі було підкопатися, бо той чоловік уже справді мав продовжувати службу, і лікар йому сказав, що вистачить тут залежуватись.

Шеф почав здалеку, ніби мав вагон часу, і йому було не шкода для Вадима не те що зайвої хвилиночки, а навіть години. Звісно, між ними завжди були тільки службові відносини, а тут Вадимові здалося, що шеф хоче влізти йому в душу, нав'язуючи мало не дружні стосунки. З цього нічого доброго не вийшло. Або Вадим аж занадто безповоротно увірував, що тепер у ФСБ йому нічого не світить, або шеф занадто швидко став нав'язувати йому нові стосунки, бо за видимої наявності вільного часу насправді мав його обмаль. Зрештою, коли стало очевидним, що Вадима не збираються звільняти зі служби, а шеф і не думає ставати йому другом, – ситуація вирівнялася.

З'ясувалося, що Вадим тепер матиме нову роботу і полягатиме вона у завоюванні мізків людей у соціальних мережах. Іншими словами, хотіли використати його залежність від Інтернету і зробити це основою майбутнього життя. Вадим ніяк не виявляв своїх емоцій, але коли шеф пішов, заявивши, що з наступного понеділка він має приступити до виконання своїх нових службових обов'язків, у нього справді з'явилися двозначні відчуття, бо не знав, чи має радіти, чи плакати. З одного боку, хотів уже давно вирватися з цієї клятої лікарні, яка остогидла йому до останньої кісточки в тілі, але водночас розумів, що йому дають останній шанс закріпитися на службі в ФСБ. Здавалося, що від цього тепер залежало, житиме він на білому світі чи ні.

50

Ніхто не підозрював, що в Сергієві дрімає потужна сила. Здавалося, він і сам не знав своїх можливостей. Якби Росія в Міжнародний день злодія не відциганила собі Крим, жив би він і далі спокійним життям, викладав математику в донецькій школі, пішов на пенсію, забурився в дачу, вирощуючи огірочки-помідорчики, тихенько помер в оточенні дружини, дітей і внуків. А так Путін дав йому нагоду різко змінити своє життя, довести всім, що недаремно народився на світ Божий.

Якби ще місяць тому у Сергія запитали, чи хоче він жити в Росії, лише б усміхнувся. Мовляв, навіщо? Мені й тут добре. "Тут", можливо, й не означало для нього Україну в широкому розумінні цього слова, але, безумовно, це був Донецьк, сім'я, робота. Тепер, коли події розгорталися не по днях, а по годинах і приклад Криму багатьох надихав на приєднання Донбасу до Росії, в голові Сергія ніби щось клацнуло. Якщо раніше ніхто не бачив його серед активістів у будь-якій справі, то тепер він сам розумів, що процеси, які відбуваються навколо, аж ніяк не можуть проходити без його особистої участі.

Для Сергія в одну мить стало зрозумілим, що Донбас має бути російським – і не лише мовно, як зараз, а й територіально. Він не розумів тих, хто думав інакше. Яка Україна? Що вона дала Донбасу? Він знав людей, які мислять проукраїнськи, але не звертав на них серйозної уваги, бо ті завжди опинялись у меншості. Принаймні не помпували свої права, а тихесенько мовчали в шматочку. Можливо, десь на кухні пошепки висловлювали своє невдоволення, але це їхня приватна справа. Проте найбільше його дратував молодший брат. Це через його дурнуваті погляди вони посварились на дні народження мами. Йому що, більше всіх потрібно? Та живеш серед людей, то й залишайся людиною. Чи хочеш, щоб київські події переметнулися на Донбас, а Донецьком гуляли бандерівці, вбивали наших старих і дітей, ґвалтували жінок? Це ж треба бути таким недалеким, щоб і досі тримати руку на грудях і співати Гімн України.

З іншого боку, Сергієві було шкода Володю. Ще вскочить у якусь халепу зі своїми поглядами, наб'ють в кращому випадку, а то й шию можуть звернути. Тоді вже йому точно не допоможеш. Треба буде при нагоді спокійно з ним поговорити, щоби не ліз куди не слід.

51

Лілі щоночі снилося одне й те саме жахіття. Ніби дядя Вова брудними руками лізе до неї, зриває одяг і хоче її зґвалтувати. Нічого подібного насправді не було, і дядя Вова в Криму виявився стовідсотковим москвичем з характерною вимовою, як і ця журналісточка Маша із Росії, яка набивалася до неї в друзі. У дяді Вови, в принципі, не могло бути брудних рук, бо він видавався Лілі вельми акуратною людиною. Вона навіть подумала, що за зеленим камуфляжем без розпізнавальних знаків ховаються білосніжні труси і майка дяді Вови, а сам він ходить у білих шкарпетках.

Але ж недарма Лілі казали, що вона вміє прочитувати людину, не просто вгадувати, а передбачати, що та чи інша особа може зробити найближчим часом і в перспективі. Мабуть, вона була в думках у дяді Вови, і він справді хотів її зґвалтувати, адже постала перед ним в особі ворога Росії. Можливо, і вбив би після цього, як відпрацьований матеріал, якби не інформація про її діда, що поступила вчасно і таки врятувала їй життя.

Перебравшись до генерала інфаркту, Ліля сподівалася на те, що матиме тут душевний спокій. Але нещодавнє минуле ніяк не хотіло відпустити її. Ще вдень було сяк-так.

Відгуки про книгу Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: