Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Ліля розмовляла з дідом, годинами висіла на телефоні, намагалася читати книги сучасних українських письменників. Навіть бралася до детективних романів батька, але засинала на п'ятій чи десятій сторінці. Ну, не її це література – і все. Погуляти виходила рідко. Це й прогулянкою не назвеш, бо ходила по продуктових магазинах, аби купити щось поїсти собі й дідові. Якби їй хтось сказав, що вона боїться вийти із квартири, бо уявляє, як дядя Вова чи йому подібні хапають її серед білого дня в самому центрі Києва, Ліля, мабуть, розсміялася би йому в обличчя. Вона переконувала сама себе, що їй затишно у квартирі генерала інфаркту, що вона просто користується нагодою відпочити від усього того, що з нею трапилося в Криму. Проте дні вимушеної відпустки, люб'язно наданої головним редактором, спливали, і Ліля не була впевнена в тому, чи вдасться їй повернутися до колишнього життя.

Але головним, що ятрило душу, було те, що ніяк не наважувалася задати дідові питання про його ймовірну багаторічну співпрацю з Росією. І дядя Вова, і той, хто привіз її від нього до Києва, втовкмачили їй, що саме служба діда на Росію зберегла їй життя. Спершу вона, звісно, в це не повірила, але, співставляючи різні факти і вигадки, прийшла до висновку, що подібне могло бути. Зруйнувати всю цю конструкцію могло чітке запитання генералові інфаркту і не менш прозора і щира його відповідь. Але щось стримувало Лілю зробити це, і вона не могла зрозуміти, в чому річ. Здавалося, що коли вона задасть це питання, то в неї з дідом вже ніколи не буде таких дружніх стосунків, як зараз.

52

Леся розуміла, що її загравання з сусідом не призведуть ні до чого доброго, але вже не могла зупинитись. Їй подобалося дражнити цього чоловіка, в якого у голові, здається, не було жодної клепки. Водночас вона відчувала в ньому грубу чоловічу силу, про яку мріяла все своє свідоме статеве життя. Це вам не інтелігентські розмови про кохання. Чоловік повинен взяти жінку, навіть якщо вона цьому опирається, і так задовольнити її, щоби вона не могла думати ні про що інше, а лише з нетерпінням чекати, як нагороду, наступного разу, коли захоче розчинитися в тому, хто показує їй, в чому сенс життя.

Одного разу сусід притиснув її до стінки в коридорі, коли вона поверталася додому. Леся зрозуміла, що не може чинити опір цьому бугаєві, але й не хоче цього робити. Здається, в неї оніміли не лише руки й ноги, а і все тіло. Мабуть, якби сусід захотів, то оволодів нею тут же, на сходах, ні на кого не звертаючи уваги. Лесю врятувало те, що хтось підіймався по сходах. Сусід видихнув їй у рот: "Все одно ти будеш моєю". А вона хотіла бути його, і тільки його, і лише дурнувата гордість не давала їй можливості сказати це.

Тепер, коли Леся займалася самопоміччю, задовольняючи саму себе, сусід неодмінно стояв перед її очима, і більшої насолоди в житті Леся до цього ще не мала.

53

Тоді Віталіні здавалося, що вона отримала задоволення від побаченого. Її ґвалтівник прикутий до інвалідного візка. Його мамця, яка тоді вигороджувала синочка, була подібною на стару клячу, що доживає останні дні. Справедливість восторжествувала! Так пафосно Віталіна могла сказати сама собі. Але радості не було. Мабуть, не вистачало багатьох інших складових, щоби ця радість була повною, щоби можна було відчути себе щасливою.

Звичайно, все лежало на поверхні. У Віталіни були коханці, але не було коханого. А вона так хотіла кохати і заздрила тим, кому дано це звичайне диво. А ще Віталіна хотіла дитину. І це обов'язково мав бути хлопчик. І не хотіла вона працювати в цій довбаній "Дрогославській зорі". Звісно, годі було думати про видання власної газети, бо розуміла, що на це необхідно багато грошей, але все частіше думала про створення в Інтернеті свого сайту, куди можна було би принаймні скидати ті матеріали, які забраковував головний редактор. Для цього теж потрібні були гроші, але, звісно, не так багато, як для газети.

Часто їй уявлялася картина, як у неї закохується багатенький Буратіно. Так вона називала всіх чоловіків, які мали грошенята. Але в розумінні Віталіни це мав бути не лише грошовитий пацан, але й красивий. Вона задовольняла сексуальні забаганки багатих чоловіків, але красивий, якого вона собі уявляла, поки що не трапився їй.

Останнім часом біля неї став крутитися Віталік. Він казав, що Віталіна йому послана Богом, бо в них однакові імена. Вона лише криво усміхалася, бо мала свої – особисті – стосунки з Богом.

Віталік уже двічі побував за ґратами. Одного разу – за пограбування ювелірного магазину, іншого – за вбивство якогось алкоголіка. Він належав до тієї породи чоловіків, які завжди здаються молодими. На час знайомства з Віталіною йому було вже за сорок, але поруч з нею він виглядав набагато молодшим.

Віталіна займалася з ним сексом лише один раз, і це їй не сподобалося. Чи то її думки в цей момент були далекі від цього, чи то Віталік аж занадто рано закінчив, що вона не встигла розкочегаритись, – але не сподобалось, і все. Здавалось, і Віталік це зрозумів, бо більше сексуальних приставань з його боку не було – і Віталіна це належно оцінила. Дивно, але, мабуть, це був перший чоловік у її житті, який не упав, а, навпаки, зріс у її очах.

54

Друга стаття Андрія Чернюка про Ореста Гусака зворохобила дрогославців набагато більше, ніж перша. Спочатку головний редактор "Дрогославщини" розповів про тридцятип'ятирічного мешканця Дрогослава, якого вбив снайпер на Інститутській, побіжно згадавши його життєвий шлях: школа, університет, безробіття, дружина, син. Тепер же, коли йшлося про присвоєння Орестові Гусаку звання почесного дрогославця, Андрій Чернюк написав про ставлення окремих депутатів до цього і висловлював припущення, що спочатку на засіданні депутатської комісії, а потім і на сесії рішення про це не приймуть.

На засідання депутатської комісії, де розглядалося дане питання, прийшов міський голова. Це було дивним, бо зазвичай він не радував депутатів своєю присутністю. А коли зауважити, що від опозиції у цій комісії був лише Гриць, тоді як абсолютна більшість належала провладній фракції, – то з'ява міського голови взагалі видавалася фантастичною. Але той хотів особисто переконатись, що депутати проголосують правильно, тобто так, як він хотів.

Все відбулося за сценарієм, описаним Андрієм Чернюком. Головним аргументом було те, що у положенні про почесних дрогославців білим по чорному записано: лише живі особи можуть бути удостоєні цього почесного звання. Гриць, звісно, запропонував змінити це положення, аби почесними дрогославцями ставали й мертві, але йому заперечили, бо тоді, мовляв, саме звання знівелювали б, адже сотні, якщо не тисячі осіб, яких нині з нами нема, вартують бути почесними дрогославцями.

А коли Гриць психанув і сказав, що депутати залежні від міського голови і бояться проголосувати так, як велить їхня совість, – гра взагалі пішла в одні ворота. Народні обранці були обурені заявою колеги й проголосували за те, щоб запропонувати сесії не надавати Орестові Гусаку звання почесного дрогославця, виходячи з чинного положення про це. Натомість прийняли рішення, аби на сесії проголосували за встановлення меморіальної дошки на школі, де вчився Орест Гусак. Також була пропозиція одній з дрогославських вулиць присвоїти його ім'я, але більшості голосів не набралось.

Погляд у міського голови був серйозним і холодним.

55

Марина перебувала ніби у вакуумі. Здавалося, що душа й тіло існують окремо одне від одного. Та що там душа і тіло, якщо відокремленими були серце і голова.

Вона постійно думала про вигаданого нею чоловіка, якого не могла візуально окреслити. Але він жив у її уяві. Вона навіть розмовляла з ним. Мовчки, в думках, але це були реальні розмови про все на світі. Відбувалося це вдома, на роботі, на вулиці, в черзі у магазині.

Андрій швидко помітив її відстороненість. Сказав їй про це. Точніше, запитав, чи кохана дружина, часом, не захворіла. Марина зрозуміла, що він мав на увазі, й відповіла, що з нею все нормально. Тепер він постійно називав її "коханою дружиною", але в третій особі, і вона відчувала, що за цими словами абсолютно нічого не стоїть. Ось стіл ми називаємо столом, а дерево – деревом, щоб відрізнити їх від інших предметів чи явищ. Так і вона для Андрія кохана дружина, але те значення, яке вона вкладала в ці слова, різниться від того, що насправді думає чоловік. Якщо взагалі думає про кохання до неї. Не слід думати про кохання. Воно, як вагітність: або є – або нема.

Якось непомітно для обох вони почали засинати без обов'язкового щовечірнього сексу. Потім десь наприкінці тижня Андрій схоплювався, що давно не виконував свого подружнього обов'язку і формально займався коханням з дружиною. Втім, це не було кохання, а нудна фізіологічна потреба, яка нікому не приносила задоволення. Марина усвідомила, що спокійно може обійтися без цього. І навіть задовольняти себе вже не було великої потреби. Думка про те, що в Андрія є коханка, незмінно переслідувала її. Але з кожним днем жінка ставала байдужішою до цього. Має – то й нехай і має собі на здоров'я. Головне, що у неї є він, якого вона ще не знає. І невідомо, чи взагалі з'явиться в її житті, чи це лише плід її бурхливої фантазії. Але саме усвідомлення, що цей чоловік живе – бодай лише в її голові – заспокоювало й зігрівало.

56

Якщо раніше генералові інфаркту здавалося, то тепер він був твердо переконаний, що внучка затаїла в собі якесь дуже важливе для неї питання до нього. Він часто ловив на собі задумливий погляд Лілі. Але коли дивився на неї, вона швиденько відводила очі вбік і відразу щось казала. Та її слова були такими незначними і дріб'язковими, йшли врозріз з болем, який зачаївся в її очах, що генерал інфаркту навіть не реагував на те, що казала внучка, бо було зрозуміло, що замість цих фраз вона могла вжити зовсім інші – й нічого за своєю суттю не змінилося б. Він мовчав, даючи можливість подіям розвиватися самим по собі. Розумів, що навіть обценьками не витягне із Лілі запитання, яке засіло в її голові, якщо вона сама цього не захоче. Його школа! Міг пишатися цим. Але якщо це добре стосовно інших, то на власній шкурі відчув, як це важко, коли сам стикаєшся з подібним.

Крим залишався темою номер один в інформаційних випусках, і генерал інфаркту прикипав до телевізора, забуваючи про Лілю і даючи їй час оговтатися від того, що з нею сталося на цьому вже не українському півострові.

16 березня, коли кремлівські ляльководи провели в Криму референдум, виступив секретар РНБО Андрій Парубій.