Лісничиха - Донченко Олесь

Цей вигук напевне почує Улянка. Щоб виграти час, хлопець попросив у батька підняти трохи вище ліве стремено. І хоч воно тепер стало вище за праве, Демко ладен був терпіти найприкріші незручності, тільки б Улянка побачила його на коні.

Та Улянки не було. А далі гаяти час не можна.

— Поганяй! Чого баришся? — гукнув батько. Демко хльоснув Фріца і учвал поскакав навколо хати. На скаку він зупинив коня й лозинкою постукав у вікно.

О радість! Вікно прочинила Улянка.

— Що тобі?—спитала вона.—Ти верхи на Фріці їздиш?

— А що ж! Пусте діло.

— Що тобі? —— повторила запитання дівчинка.

— Те... як його? Дай водії напитися.

Улянка подала йому повний кухоль. Демкові ніяк не хотілося пити, вода була неприємна, тепла, але він спорожнив кухоль до останньої краплини, насунув міцніше картуза і скоком погнав Фріца до воріт.

Розділ дев'ятнадцятий

БУРЯ

Буйно розрослися трави й кущі, потемнішало листя на деревах, могутня гущавина стіною обступила затишні лісові галявинки. Позаростали подорожником та лопухом стежки-доріжки, в забутній канаві біля просіки привільне розкинула зелену плахту жалка кропива, і тільки де-не-де соромливо майне білим рукавом береза.

До осені ще далеко, ще літо дихає млістю з гарячого синього неба, та Улянка вже не раз помічала, як через дорогу несміливо пролетить біла пушинка. Знала дівчинка, що відцвіла десь іще одна квітка і пушинка несе на своїй парасольці маленьке стигле зернятко.

Давно обсипався цвіт з груш і кислиць, і тепер на деревах повільно наливалися соком маленькі плоди. Якась грушка, передчасно пожовтівши, падала на землю між ажурного листя папороті. На сонячних лісових горбках солодко пахло нагрітою стиглою полуницею, і теплий вітрець здував з козельців шовковий пух.

Улянка часто тепер бувала в Макара Макаровича. Вона дуже любила йти до нього лісовою дорогою, яку перетинало дубове коріння. Любила їздити з ним і з Демком оглядати лісництво, бувати на заготівлі лісу, на пасіці, біля парні.

Одного разу вона побачила, що Макар Макарович сидить на ґанку з Федором Корсаком. А коли підійшла й привіталась, їй здалося, що перед цим обидва вони балакали про неї, і обидва здалися дівчині дуже засмученими, хоч і ховали це за усмішками.

— Дядю Федоре,— сказала вона,— а коли ж ви розповісте мені про батька? Пам'ятаєте, ви казали: "Хай колись удруге"?

І на превелике здивування дівчинки Корсак забурмотів: "Гаразд, нехай колись..."

Хутко попрощався й пішов.

— Чого він? — спитала Улянка з тривожним передчуттям лиха.

— Поспішає. Робота,— коротко відповів Макар Макарович.— Сьогодні нову просіку прокладають на Вільшанському урочищі. Може, поїдемо, Кульбабко?

Улянка мовчки допитливо дивилася лісничому в обличчя, і він раптом сказав:

— Сядь тут, доню. Я хочу з тобою поговорити. Дівчинка слухняно сіла на сходинці ґанку.

— Улянко,— продовжував Макар Макарович.— Скажи мені, коли б так трапилось, що тато твій не повернеться, чи хотіла б ти, щоб я став тобі замість рідного батька?

Дівчинка не відповіла. Вона мовчки дивилась на Макара Макаровича, і він бачив, як круглішають її очі, і в них стигне страшна невимовна догадка.

— Тато не повернеться? — спитала вона тихо, майже самими губами.— А як же дядько Федір... Він казав...

— Він не сказав тобі правди, доню,— так само тихо відповів лісничий, почуваючи, як глибокий жаль і любов до цієї дівчинки крають йому серце.

— Що з татом? — спитала вона й уся затремтіла. І тоді Макар Макарович розповів усе що знав про смерть Андрія Голуба.

Горе було так тяжке і так воно приголомшило Улянку, що навіть сльози не змочили її сухих гарячих очей.

Дівчинка встала.

— Я піду...

— Куди? Почекай! — схопився Макар Макарович.

— Додому.

Вона не послухала умовлянь і пішла до воріт.

— Зажди-бо,— гукнув тоді Макар Макарович.— Я зараз запряжу коня і одвезу тебе!

Але Улянка, не озираючись, уже хутко вийшла за ворота. І тільки опинившись сама-самісінька на знайомій галявині, вона уткнулась обличчям у густу траву й заридала.

Хвилюючись за дівчинку, Макар Макарович трохи згодом поїхав верхи до лісникової хатини вслід за Улянкою. Він не наздогнав її, та, проте, був певний, що вона вже встигла дійти додому. Лісничий дуже стривожився, коли дід Маврикій сказав йому, що Улянки ще не було.

Вже й обідня пора минула, а дівчинка не приходила. Сонце пішло на захід, від кленів лягли на дорогу тіні. Тоді Макар Макарович учвал погнав коня до контори. Нашвидку він скликав кількох лісників, і вони верхи поїхали в ліс шукати Улянку.

Увечері всі вони повернулись, не знайшовши дівчинки. Макар Макарович боявся, що з Улянкою трапилось якесь нещастя. "І навіщо я відпустив її саму після такої розмови!" — картав він себе.

Дід Маврикій, дізнавшися про подробиці сьогоднішнього дня, і собі стривожився.

— Треба шукати, треба шукати її,— бідкався він,— бо й до лиха недалеко.

Він виходив до перелазу і виглядав онуку. Та Улянки все не було.

Макар Макарович об'їздив увесь ліс. Кінь був у милі, тремтів від утоми. Лісничий побував і біля Сули, і в Одудовім яру. А коли зайшло сонце і темрява окутала лісові дороги, він ще раз поїхав на пошуки.

Тривожно загули верховини грабів і кленів. Чорна хмара оповила півнеба, кривавим оком моргала в темряві блискавка. Все тривожніше гули верховини. І враз вони затихли, немов прислухаючись до чогось таємничого й невідомого. І тоді в цій раптовій тиші, коли вітер згорнув свої крила, почувся в нічній темряві далекий шум. Він швидко наближався. Перші краплини, важкі, як олово, застукали по листках, і слідом за цим хлюпнула злива.

А Макар Макарович верхи пробирався в цей час лісовою дорогою — мокрий до кісток, знеможений, охриплий. Знову загули дерева, застогнали, затріщали від нечуваної бурі. Синя блискавка сліпила очі, стомлений кінь спотикався, дорогою побігли струмки.

— Уля-янко-о! — гукав лісничий у ті короткі секунди, коли стихала буря. Та у відповідь з новою силою налітав порив вітру, гуркіт грому обвалом котився над лісом.

"Що ж з Улянкою? Де вона?" — важкою каменюкою била в голову думка. І Макар Макарович їхав далі й далі, звертав з дороги на просіку, виїздив до ріки і їхав понад берегом. Коли спалахувала блискавка, він бачив з кручі у примарному синьому світлі чорну, моторошну воду, яка кипіла від бурі. Блакитні стріли блискавиць пронизували зловісну глибочінь і, здавалось, не могли дістати до дна.

У нього майнула думка, що даремно він витрачає останні сили на пошуки дівчинки, бо її немає, давно вже немає в лісі. Вона могла піти до міста, могла піти на фронт шукати батька, піти світ за очі.

Та сам він тієї ж хвилини відкидав цю думку.

Давно стихла буря й минула злива, коли Макар Макарович повертався з лісу. Улянки ніде не було.

Зненацька він зупинив коня. Йому вчувся незрозумілий звук. Чи стогін, чи дерево зарипіло?

З-за розірваних хмар викотився місяць, і лісничий упізнав місцевість. Велетенський гіллястий дуб чорним громаддям застиг у кількох кроках. З листя з глухим дзвоном падали краплини. Це був той самісінький старезний дуб-дідуган, який завжди викликав у Макара Макаровича мимовільний неспокій і сум. Переказували, що колись, давним-давно, в цих місцях, біля Одудового яру, жив сам Гаркуша. Під цим дубом стояв колись його намет...

Лісничий прислухався. Незрозумілий звук повторився. Здавалося, що він виходить звідкілясь з-під землі. І ось знову — стогін чи зойк, але слабкий, надтріснутий, болісний...

Кінь злякано захропів, підняв вуха. Тепер Макар Макарович ясно почув, що це стогнав дуб. У нічній тиші сумно і страшно звучав цей стогін. Мимохіть зринули оповідання про заложників-полонених, яких Гаркуша тримав у печерах, виритих на схилах яру. Довгими роками томилися вони під землею, чекаючи, доки дадуть за них викуп.

І коли ще раз застогнав дуб, Макар Макарович хутко зліз із сідла і прив'язав коня до гілки. Обійшов навколо дуба і побачив величезне дупло, в яке вільно могла зайти людина.

Почуваючи, що від хвилювання забиває подих, лісничий зазирнув у чорну пащу дупла й похапцем дістав сірники. Вони зволожніли й не хотіли горіти. Нарешті Макарові Макаровичу пощастило — сірник спалахнув тріпотливим блідим вогником. Його немічне світло заколивалось на крейдяному обличчі Улянки, яка лежала непритомною в дуплі.

* * *

Наче уві сні відчула Улянка долоню, що тихо лягла їй на лоба.

— Жару вже немає,— промовив чийсь дуже знайомий жіночий голос.

Дівчинка проснулась, але лежала з заплющеними очима, бо їй здавалось, що вона не має сили підняти повіки.

— Тепер пішло на одужання,— обізвався інший голос, чоловічий, який був теж знайомий-знайомий. І звідкілясь, мов з глибокої прірви, до дівчинки повільно поверталася свідомість. Де вона? Що з нею? Ось вона лежить на галявині й плаче, ось блукає безтямно лісом, продирається через колючі хащі. Дико шумлять патлаті дерева, буря з дощем січе обличчя. Сліпуча блискавка б'є в груди, і навколо раптом розливається яскраве світло, наскрізь пронизує все тіло...

Улянка з зусиллям розплющує очі й бачить сонячні зайчики, які гасають по білій стіні кімнати. "Як же я довго спала",—думає дівчинка і тут помічає, що біля її ліжка хтось стоїть. "Та це ж Макар Макарович!" — немов у тумані впізнає вона обличчя, яке схилилось над нею. Вона схоплюється й простягає вперед руки і тепер бачить, що Макар Макарович не сам, з ним Людмила Степанівна. Світла радість огортає Улянку — десь далеко позаду лишилася лиховісна ніч, і злива, і страшне дупло, і холод, який сковував дихання. Легкі крила підхоплюють дівчинку, голова її знову відкидається на подушку, та крила не дають упасти, гойдають і вколисують...