Лісничиха - Донченко Олесь

Вожата нахилилась до дівчинки й шепнула:

— Жолуді!

Улянка здивовано підняла брови, та відразу ж обличчя її заясніло.

— Ой, знаю, знаю!

Коли загін зібрався і всі посідали за парти, вожата підняла кулак, в якому щось було затиснуто, і промовила :

— Ну, дорогі друзі, ми повинні поговорити сьогодні про маленького лісового гостя. Тут секрету немає ніякого. Ось він!

Вона розкрила кулак. На долоні в дівчини лежав звичайний гладенький блискучий жолудь.

— Подумаєш, гість! — сказав хтось з піонерів.

— Скільки їх валяється зараз!

— Мабуть, багато хто так думає,— продовжувала Ївга.—Чи варто, мовляв, говорити про якийсь жолудь! А воно коли гарненько поміркувати, то в цьому жолуді ховається величезний гіллястий дуб. Що, хіба неправда? Адже треба тільки посадити жолудь у землю, і з нього згодом з'явиться росток. Із кожним роком цей росток здійматиметься вище й вище. Маленький дубок ростиме вкупі з вами. Років через двадцять-тридцять це буде молодий лісовий красунь. Уявіть собі багато тисяч таких дубків — це вже ліс, великий тінистий ліс, який шумить зеленим листям, сповнений пташиних співів. Хто з вас знає, які птахи водяться в лісі?

Піонери назвали дятла й сороку, зозулю й ворона і дрібних пташок — солов'я, дрозда, синицю...

— Ще не всі! — гукнула Улянка.— А сойку забули, а іволгу?

— Ще повзик! — доповнив Демко.— Маленька така пташка, швидко-швидко бігає по стовбуру, як миша!

— Ось бачите, — продовжувала Ївга, — скільком птахам дають притулок ліси. Все це наші друзі, які нищать шкідливих комах. А ліс — наш найближчий друг. Де багато лісів, там м'який вологий клімат, там тарні врожаї, бо ліс затримує сухий і гарячий вітер, який прилітає до нас з далеких пустинь.

— А фашисти кляті скільки лісів вирубали!— гнівно сказала Улянка.

— Багато вирубали,— підтвердила Ївга.— Накинулись загарбники на наші лісові скарби, як дикі хижаки. Ось і треба нам відновлювати лісові масиви. А без жолудів цього зробити не можна. Та хіба ж ми не зможемо по-піонерському допомогти нашому лісництву у збиранні жолудів та іншого насіння лісових дерев?

Тут знявся шум і гамір. Усім дуже сподобалась думка вожатої. Вирішили першого ж вихідного дня всім загоном вирушити в ліс збирати жолуді.

* * *

— Ви тільки подивіться, які вони чудесні! — захоплено говорила Улянка, простягаючи на долоні кілька жолудів.—Хто їх так гладенько відполірував? Адже вони дзеркальні, ну просто дзеркальні! Блискучі, гладенькі, і який у них ніжний золотистий колір! Ось цей — світло-жовтий, цей — коричневий, із світлим кружальцем на тому місці, де була чашечка. Милі, милі жолуді, як я вас люблю, лісові осінні гості.

— Чому ти кажеш гості? —спитала вожата.

— Це так ви самі сказали — пам'ятаєте? "Маленький лісовий гість..."

— Ну, тут вони не гості, а в себе вдома, в рідному лісі.

Осінній ліс ожив. Скрізь дзвеніли веселі дитячі голоси. Лісова соня — маленька звірина, збентежено визирнула з покинутого сорочачого гнізда, яке вона облюбувала собі на зиму, і знову злякано сховалась у нього, не помічена дітьми. Сороки спочатку зняли неймовірне стрекотання, попереджаючи всіх лісових мешканців про появу людей. Та незабаром полетіли далі, в лісову глибочінь. Ось упаде сніг, то тоді вони всі перекочують поближче до людського житла.

У дітей були кошики й полотняні торбинки. Найзручніше було збирати жолуді в кошики. Улянка дуже горювала: вона порізала долоню і тепер збирала жолуді лівою рукою. Це було незвично, дівчинці здавалося, що вона працює повільно, не так, як інші.

— От яка я нещаслива,— сказала вона Демкові.— Тепер я найменше за всіх назбираю жолудів.

— Ти працьовита,— відповів Демко.— Ти і лівою рукою багато збереш.

Так якось траплялось, що хлопчик майже увесь час був недалеко від Улянки.

— Дивись,— говорила вона,— ось жолудь з дірочкою. Якийсь жучок-шкідник провертів. А ось — зовсім легкий, порожній. Я такі викидаю.

Вона пішла пересипати свої жолуді з кошика в мішок, який лежав під деревом.

Демко набрів на кілька старих акацій. Давно вже облетіло з них листя, але довгі чорно-коричневі стручки, схожі на черв'яків, ще висіли на гіллі, чекаючи, доки міцні заморозки не скинуть їх на землю.

Хлопчик дуже зрадів:

— Улянко,— покликав він.— Акації! В кожному стручкові повнісінько насіння!

Крім Улянки, надійшов ще Микола і допоміг товаришеві злізти на дерево. Демко назбирав повний клуночок стручків.

— Дома вони в мене підсохнуть,— весело говорив він,— і я все насіння вилущу. Адже в лісі все повинно рости, правда? Не тільки дуби. Я дуже люблю, як пахне акація. Це — біла, запашна. Її й бджола любить.

Улянка все більше переконувалась, що їй з хворою перев'язаною рукою не зібрати стільки жолудів, скільки назбирають її товариші. Он у Марти вже вдвоє більше у мішку!..

Шелестіло під ногами сухе листя, гостро пахло грибами. Та ось і вони! Високі, на тонких ніжках! Ціла купа! Опеньки! Звичайно ж, опеньки!

— Їх тому і назвали опеньками,— сказав Демко,— що вони ростуть коло пеньків. Не опеньки, а колопеньки!

Улянка засміялась:

— Ти вигадаєш!

Вона вже не сердилась на нього за зошит. Забулася образа. Та й сам хлопець з деякого часу зовсім змінився — не приставав, не штовхався, не дратував. Наче підмінили його — іншим став Демко. Дівчинка не задумувалась над цією зміною — адже так і повинно бути, адже порозумнішати колись треба!

— Вони смачні,— промовив Демко,— оці "колопеньки". Тільки вони шкідники лісу. Мені тато розповідав. Вони, розумієш, ростуть не тільки біля старих пеньків, а й під деревами, на кореневих шийках. І все дерево заражають гнилизною. Ось які опенькі!

Хлопчик назбирав повний кошик жолудів, якось дивно, швидко позирнув на Улянку і байдуже сказав:

— Ну, піду висиплю в мішок.

Він пішов озираючись, але дівчинка не помітила в його поведінці нічого незвичайного. І ніхто не бачив, як Демко нишком підбіг до Улянчиного мішка.

На лісовій дорозі запирхав кінь і застукотіли колеса. Приїхав за жолудями лісничий Макар Макарович. Незабаром до дитячих голосів приєднався його розкотистий сміх.

— Ого-го! Та тут, мабуть, на одну підводу не забереш! Постарались!

Улянка схилилась над своїм мішком. Що таке? Вона добре пам'ятає, що в мішку було жолудів значно менше. Ні, напевно, це їй так здалося! Отже, вона теж багато назбирала! Важкий мішок, і не піднімеш! Як же це вона могла стільки назбирати? Дивно, та й годі!..

Дівчинка перебирала пальцями гладенькі вологі жолуді, і вони пахли лісом, осінню, опалим листям...

Раптом почула дзвінкий голос Марти:

— Сюди-и!.. Що я знайшла-а!..

Марта стояла, схилившись над чудернацьким клубком жовтого сухого листя. Очі в дівчинки блищали, на щоках виступив рум'янець. Прийшла Ївга, прибігло кілька хлопчиків і дівчаток.

— Та це ж їжак! — вигукнула вожата.— Звичайно, їжак.

Це був якийсь дивовижний їжак, увесь в опалому листі.

— Я його в кущах знайшла! — збуджено пояснювала Марта.— Дивлюся — футбольний м'яч, чи що?

— До зими приготувався,— сказала Ївга.— Так їжаки завжди — почне перекочуватися по листях, доки вони понастромлюються на його голки товстим шаром. Так і зимує.

Всі зацікавлено розглядали знахідку.

"А який їжак підсипав у мій мішок жолудів? — думала Улянка.— Все-таки не могла я сама стільки назбирати! Хто ж?"

Вона підозріло глянула на Демка. Але хлопчик помітив цей погляд і швидко одвернувся, ховаючи лукаву усмішку...

Розділ дванадцятий

ПРИШИТИЙ ҐУДЗИК

Ой, снігу, снігу! Прийшла в ліс зима, прийшла вночі, як Улянка спала. Глянула вранці дівчинка у вікно — ой же снігу! А де ж та молодиця, що постелила таке біле та чисте полотно?

А сніг усе йде та йде— такі лапаті сніжинки крутяться, одна за одною ганяються — ой, снігу, снігу!

Дуби вже насунули собі на очі ватяні шапки, на гілля білі рукави нап'яли, прибралися, як на свято, і "здрастуй" не кажуть.

Улянка швидко взулася в чобітки, накинула на плечі кожушок і вискочила надвір. Вона ловила сніжинки в обидві долоні, підстрибувала, сміялася так голосно, що аж дід Маврикій почув у хаті.

Набрала в сараї дров, пристукнула в сінях каблуками, грюкнула дверима, ледве не зачепилась за поріг.

— Діду, зима!

З гуркотом кинула дрова біля печі й заходилась варити обід. В школу йти на другу зміну — встигне зварити і борщ, і узвар з лежалих лісових груш.

От як узвар почав уже клекотіти й бурчати: "вар-вар-варрюсь", Улянка ненароком глянула у вікно й побачила на сніжній білій ковдрі слід. Хтось пройшовся через увесь двір від хвіртки до порога. Це був зовсім свіжий слід від чобіт, і вже біля самого ґанку він пересікав сліди, що їх зробила. Улянка.

— Хто ж це такий?—спитала вголос сама себе. Брязнула клямка, хтось тупотів у сінях, обмітаючи сніг.

Улянка стояла біля печі з ганчіркою в руках і, очікуючи, дивилась на двері. Ось вони прочинились, низом шугнула в хату сива пара, і ввійшов у теплому пальті з заячим коміром і в заячій шапці Демко.

— Здрастуйте,— поважно привітався.— 3 тим днем, що сьогодні!

Озирнувся по хаті й так само поважно скинув з-за спини мішок. Побачив, що Улянка сама в хаті (дід Маврикій хропів на печі), і посміхнувся:

— Не чекала гостей? А я тобі подарунок приніс від батька.

Роздягся, торкнув долонею їжакувате волосся. Не знав, що сказати далі. В цей час мішок заворушився, і з нього почулися звуки — такі знайомі для Улянки, що вона не могла помилитися.

Демко урочисто витрусив з мішка трьох курей і півня.

Кури були білі, а півень — чорно-вогневий красунь. Він злякано заметушився і сховався під стіл. Кури ж спокійно пішли гуляти по хаті, клюючи хлібні крихти.

— Оце замість тих, що поліцаї вкрали,— промовив хлопець.

Вони обоє — Демко й Улянка — стояли і дивились на курей.

— Спасибі,— сказала нарешті Улянка.— Я забула, що треба подякувати. Які вони гарні — білі-білі.

— Леггорни,— пояснив Демко.— Несуща порода. Батько казав, що коли їх добре годувати, вони і взимку нестимуться. Тільки в теплі їх триматимеш. Я теж, коли виросту, таких курей розводитиму. Я дуже люблю яєчню з салом. А ти?

— І я люблю. Зверху тільки треба посипати яєчню зеленою цибулею. А ти ковтнув би сире яйце?

— Противно. А от Чичибаба торік видрав гороб'яче гніздо і аж шестеро яєчок випив. Не віриш? За червоний олівець.

— Слухай,— раптом сказала Улянка,— ти скажи батькові, що я не хочу курей задарма...

— Як?

— Я відроблю.

— Отакої! Батько тебе любить, він...