Лісничиха - Донченко Олесь
він...
Ух, як важко тримати язик за зубами!
Після того як Улянка знайшла в лісі землянку і викрила бандитів, Демко почав дивитись на школярку зовсім іншими очима. Чи думав же він раніше, що ця дівчинка здатна на такий хоробрий вчинок!
А може, це зовсім інша Улянка, може, розвіяв вітер легкий пух кульбабки, льняний пух Улянчиного волосся, і полетіло воно сніжинками над землею.
Ні, ось вона, Улянка-кульбабка, і ніяк вона не змінилась, і волосся її шовкове заплетено сьогодні в дві тугих кіски. Тільки почуває Демко, що не сказав він цій дівчинці якогось потрібного слова.
Замовк і довго мовчав, а Улянка налущила курям кукурудзи, тоді і півень вийшов з-під столу, почав хапати жовті зернята.
— Улянко,— сказав, нарешті, Демко,— а ти забула... ти не сердишся на мене?.. За... за зошит? Ти знаєш що — пробач!
Улянка посміхнулась і глянула на хлопця. Він зрозумів: віднині тому, що було, усім їхнім сваркам — край, і це справді він, брат, прийшов у гості до сестри.
Як захотілось Демкові розповісти дівчинці про свою розмову з батькомі Але він згадав, що Улянка ж і досі не знає про сумну звістку з фронту. Йому теж стало сумно на серці, а Улянка помітила це і сказала:
— Демко, коли повернеться мій тато, давай поїдемо втрьох лучити вночі рибу. Знаєш — зі смолоскипами? Хочеш — ти будеш сидіти з острогою, тато мій веслуватиме, а я триматиму смолоскип? Ой, Демко, як це буде радісно! Як це буде весело!
Вона аж підскочила, аж руками сплеснула.
— Як це буде весело… Як радісно...— повторив Демко і відчув, що сльози — гарячі й терпкі, накочуються йому на очі, підступають до горла. Він повернувся до вікна й почав дивитись на засніжені дерева.
— Що ти там побачив цікавого? — спитала Улянка. Підійшла й зазирнула йому в обличчя.— О! Що з тобою? У тебе — сльози.
Вона здивувалась і розгубилась.
— Може, я тебе образила? Я ж нічого не сказала тобі...
Хлопець переміг себе й посміхнувся:
— Авжеж нічого... Здалося тобі, та й усе. І рибу поїдемо лучити... Усі втрьох.
— А про зошит я вже й не пам'ятаю нічого,— промовила дівчинка.— Ой, я й забула,— метнулась вона до печі.— Я ж узвар який зварила! Сідай за стіл.
Вона налила в миску узвару, долила солодкого соку з цукрових буряків. Сіла напроти Демка. І вони почали їсти ложками з однієї миски.
Демко голосно сьорбав, і Улянці здалося, що коли він ковтає, то вуха в нього ворушаться, і це смішило дівчинку.
— Смачні грушки вродили в лісі,—сказав хлопець.
Демко попоїв, устав з-за столу й подякував. Йому не хотілося йти звідси — з теплої хати. Він би ще охоче побув з Улянкою, та вдома чекала робота. Матері ж не було, то доводилось Демкові багато поратись по хазяйству.
Він придумував, що б ще сказати дівчинці. Йому було неприємно, що вона побачила в нього сльози.
— Кульбабко,— сказав він,— хочеш ялинку влаштуємо в лісі?
— Новорічну?
— Авжеж. Тільки не в хаті, а в лісі. І ялинка буде не зрубана, а жива, справжня ялинка.
Захопившись своєю вигадкою, він із запалом розповідав Улянці, як можна прикрасити ялинку, засвітити свічки, а внизу, біля стовбура, поставити сніжного Діда Мороза.
— Я тільки один раз була на ялинці,— сказала Улянка.— В школі. Ще до німців.
Вона глянула на широкий Демків піджак—цього разу всі ґудзики на ньому були однакові, але одного невистачало.
Дівчинка метнулась до білої липової скриньки, пошукала там щось між ниток та наперстків і весело повернулась.
— Знайшла! Дивися, він майже такий, як і в тебе. Вона показала йому ґудзик:
— Зараз пришию.
— Не треба,— сказав він.
Та вона вже впіймала його за поли. Він стояв і дивився, як швидко і вправно вона орудувала голкою.
Улянка перекусила зубами нитку й сіпнула ґудзика.
— Міцно.
— Я його не згублю,— сказав Демко.— Хіба, може, той здоровило Чичибаба полізе битись.
Вони розлучились друзями.
Коли Демко пішов, дівчинка глянула у вікно й побачила на снігу слід від його ніг. Тільки тепер цей слід вів назад — від ґанку до перелазу. Сніг усе падав, наче застилав Демкові сліди білим серпанком.
У хаті ходили кури й щось клювали на долівці. Чорно-червоний півень стояв на одній нозі і, схиливши набік голову, одним оком стежив за Улянкою.
Розділ тринадцятий
НІЧНА ЗАВІРЮХА
Почалася справжня зима. Мороз розмалював віконця в лісниковій хатині мережками. Улянка любила розглядати їх, особливо під час заходу сонця, коли наморозь на склі пойметься бувало теплим рожевим світлом і ніжно затріпоче.
В химерних морозяних малюнках дівчинці ввижались невідомі башти незнаного міста, розкішні пальми над срібними озерцями, каравани верблюдів серед піщаних дюн — усе так, як було описано в підручнику з географії.
Іноді на склі ясно вимальовувався стрункий вершник, і в ньому дівчинка впізнавала свого батька.
Ось він їде на розвідку, їде серед дрімучого бору, а мороз аж рипить, пухнасті ялини опустили донизу лапи під вагою снігу і стали схожі на білих ведмедів.
У такі хвилини нестерпна туга за батьком видавлювала на очах сльози, і хотілося йти до нього через замети і ліси, йти тисячі кілометрів. "Чому ж немає звістки від тебе, татусю?" — шепоче дівчинка і враз зривається з місця, накидає кожушок на плечі й виходить надвір, їй вчулися кроки за морозним вікном — може, хто з контори прийшов, приніс довгожданого листа?
Ні, немає нічого. Сонце тільки-но сіло десь за лісовими хащами, і над далекими верховинами дерев розкрилося віяло з багряного й зеленого пір'я.
Мороз міцнішав, скрипіли від його стискання дерева. Навздогін за зимовим сонцем летіло на захід гайвороння. Це був великий вечірній переліт. Щодня о цю пору хмара галичі пролітала над лісовою хаткою.
Куди? Навіщо?
Не сказав ліс, мовчать високі замети. А гайвороння летить і летить. Одна галка чомусь одбилась від зграї, піднялась вище за всіх і кружляє якраз над хатиною.
Вскочила дівчинка в сіни, грюкнула дверним гаком.
— Давайте, діду, добре натопимо, щоб і татові було тепло на фронті...
— Гай-гай, онуко,— скаже було дід Маврикій.— А може, тато в такий мороз якраз десь у хаті гріється. Може, оце саме прийшов з передової, бурульбашки крижані з бороди видирає перед піччю.
І починають дід і Улянка топити плитку, що прироблена до печі. Березові дрова тріскотять дрібно, як пістони, і тоді розцвітають у плитці ніжно-червоні маки — одні осипають пелюстки, а інші розцвітають знову і знову. Осика сичить, як гадюка, і заходиться жовтою піною. А дуб-сухостій, як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвін, і як вибухне, то так і сипоне жменю білих зірок. Дубові сучки викидають синій цвіт, як волошки, і гоготять на всю хату. Тільки під сучки треба трошки березової кори чи соснових трісок, щоб зайнялися дружно, як порох.
Дід і онука мовчки сидять на ослінчиках перед вогнем, і на їхніх лицях моргають багрові бліки.
— Треба, щоб на всій землі цвів сад,— каже раптом Улянка, думаючи якусь свою думку.
Дід Маврикій, що задрімав у теплі, здригається:
— А як же тоді, приміром, із шляхами?
— Усі шляхи, які є на землі, треба теж обсадити яблунями чи грушами,-— пояснює дівчинка.— Можна сливами. Я люблю сливи.
— Ренклод — слива достойна. У-у, куди там!
— Угорка краще, діду. У Макара Макаровича багато угорок, калина-малина! Я люблю, щоб сливу притиснув перший мороз, тоді вона солодша. А як вишня, то треба, щоб її надклював горобець. Ото після того вона прив'яне на сонці, аж підсмажиться,— ой, смачна ж яка тоді буває!
Дід ласкавими очима дивиться на онуку.
— Сама ти — мій горобчик жвавий! Я часто думаю, от закінчиш школу, Улянко, а тоді — у технікум чи в інститут. Інженером по лісовому хазяйству будеш. А одного разу побачив тебе уві сні вже дорослою. Наче йдемо ми з тобою, йдемо, а перед нами — ліс, і все молодий, дубки, клени пнуться... Ну, ти простягла руку:
"Дивіться, діду, моя робота!" І так мені радісно стало, аж заплакав. Прокинувся — і справді сльоза повзе по щоці...
А в лісі стріляють стиснуті морозом дерева, і синя дзвінка, як кришталь, довга-довга зимова ніч рипить під вікнами.
...Розпатлані завірюхи голосили над лісовою хатиною, завивали в комині, торгали в'юшки. Уранці нічого не можна було впізнати. Де був ярок, там здіймався білий хвилястий горб; де росли густі терни, там визирали з-під замету лише верхівки кущів.
Несподівано наступила відлига, важкі задумливі краплини падали з гілля, пробиваючи навколо дерева тисячі дірочок у крихкому снігу. І тоді серце захлиналося радісно-млосним передчуттям весни.
В один з вологих днів, які настали після лютих морозів, Білочка привела двох козенят: цапика й кізку. Дід Маврикій забрав їх до себе на теплу піч обсушитися. Козенята незграбно тикалися мордочками в дідову бороду та, обсохнувши, вже вибрикували на довгих тонких ніжках.
Дід Маврикій пив тепле козине молоко й не міг нахвалитись:
— Густе ж яке та смачне! — У-у — мед, чистісінький мед, куди там!
Якось уночі, коли після відлиги знялася завірюха, до сарайчика підкрався старий вовк. Лісникова хата сірою плямою виступала з-за суцільного покривала снігопаду.
Холодний вітер ворушив на сараї сухе кукурудзяне бадилля.
Звіра мучив голод. Давно минули ті часи, коли він був ватажком зграї. Тоді він завжди мав найкращий кусень. Тепер він був самітний. Із зграї його вигнали, бо слабий і старий вовк заважав молодим вовкам полювати. Та в нього вже й не було сили змагатися з молодими. Він жив тим, що випадково потрапляло на зуби: іноді це був заєць, який не почув наближення сторожких вовчих лап, іноді — миша чи задубілий, замерзлий птах.
Вовк стояв біля сарая і, витягнувши морду, нюхав повітря. Його надзвичайно хвилював запах живої кози. Звір лапою штовхнув дверцята. Та вони навіть не рипнули. Він знайшов щілину й притулив до неї морду. Просто в носа вдарило йому тепле повітря, насичене диханням кози. Щелепи у вовка звела голодна судорга, зуби клацнули. Він почув, як коза проснулась і шарахнулась убік.
Вовк обійшов навколо сарая і, обравши зручне місце, почав розривати лапами сніг. Інстинкт підказував звіру, що він повинен підривати під стіною хід.
Це була звичайна, знайома робота. Не раз доводилося старому лісовикові рити лігво під дубами, між могутнього коріння. Та цього разу зробити хід йому не пощастило. Під снігом була мерзла земля, тверда, як камінь.
Вовк підняв догори морду й заскавучав, як собака.