Лісничиха - Донченко Олесь

Аж ось і гість, і звістка. Я ж казав, що живий-живісінький Андрій...

"Не знають вони, не знають",— вистукувала у Федора важка думка.

Дід Маврикій заметушився:

— Яєчню спряж, онуко, та меду постав. У нас свої кури несуться. Меду передав Макар Макарович. Балує Улянку. А в мене й чарчина знайдеться. Ось вона. Аякже, на деревії настояна. Від ломоти, від сухоти" У, куди там! Довголіття дає. От за здоров'я Андрійове й вип'ємо.

— Дядьку Федоре,—схопила Улянка гостя за рукав.— Коли ж тато повернуться додому? Чи скоро? А що вони переказували мені?

Федір глянув у глибочінь цих дитячих очей і відчув, що він не має сили сказати правду. Ця дівчинка ні на одну мить не припускає, що звістка про батька — звістка про його смерть. Як може спасти їй таке на думку, коли надворі чарівний сонячний день, п'янить дух розквітлої липи, і зозулі в усіх лісових закутках навперебій віщують щасливі роки... Ось уже повернувся додому приятель і товариш батьків дядько Федір. Немає сумніву, що не сьогодні-завтра прийде й батько"

— Батько переказав...— Федір запнувся.— Усім привіт переказав. Щоб не скучали. Щоб ти, Улянко, вчилася. В люди вийшла. Може, й його скоро відпустять...

Він нашвидку випив чарку горілки, .настояної на деревії, закусив яєчнею і почав збиратися.

— Спасибі за хліб-сіль. Хочу до вечора своїх побачити. Звиняйте, що про Андрія мало розказав. Хай удруге колись.

— Я проведу вас, дядьку,— метнулась Улянка. Допомогла почепити торбу, а шинелю нізащо не схотіла віддати.

— Я вам піднесу. Ви в цій шинелі воювали, дядьку? І батько вас у цій шинелі бачив?

Вони вийшли з хати. Дід Маврикій стояв на порозі.

— Ти, Федоре, ліворуч від яру забирай, бо там такий чагарник поріс, що не пройдеш. Ліворуч тобі навпростець буде,— якраз мимо старого вуглища підеш, де колись вугілля випалювали.

Улянка непомітно гладила долонею й притискувала до серця незграбний суверток шинелі. Але дядько Федір помітив це.

— Ти навіщо її так голубиш?

— Ні, це я пляму витираю. І пилюки на ній багато. А осьдечки дірка прогоріла.

Біля густого осичняку, де завжди сполохано тріпотіло листя, дівчинка попрощалася з гостем.

— Тут уже скоро й просіка,— сказала.— Тільки як над проваллям будете йти, не оступіться.

Вона враз нагнулась і, перш ніж дядько Федір зрозумів у чому річ, хутко поцілувала його в руку.

— Уляночко! — скрикнув він.

Але дівчинки вже не було. Тільки кущі зашелестіли, і все стихло.

"За віщо вона? — думав Федір.— За звістку про батька".

Він витер пальцем око.

— Отакої! Взяло та й запорошило.

Розділ вісімнадцятий

У МАКАРА МАКАРОВИЧА

Наступного дня Улянка встала дуже рано, посипала проса курчатам, зварила дідові Маврикію зеленого борщу.

— Хазяйнуйте, діду, сьогодні самі,— сказала,— а я піду до Макара Макаровича. Може, він і досі не знає, що мій батько живий.

Ополудні Улянка була вже біля дерев'яної хати, критої червоною черепицею. Тут містилась контора лісництва, але Макар Макарович тут не жив, він збудував собі будиночок трохи далі, на узгір'ї, яке обривалось прямовисною кручею. Звідси з високого урвища, очам відкривався безмежний краєвид на кучеряві горби та яри, звідки тяглися вгору верхівки беріз і осик. Крізь могутню зелень блищала вдалині Сула.

Макара Макаровича Улянка зустріла біля парні, де гнули обіддя для коліс. У просторій землянці стояло два величезних казани з водою, і під ними гоготіло полум'я. Коли дівчинка зазирнула в землянку, її так і обдало жаром. Із казанів по трубах ішла пара в іншу, сусідню землянку. Дверцята до цієї землянки були щільно зачинені й обмазані глиною. Там, у гарячій парі, розпарювалось обіддя.

— Доня прийшла,— зрадів Макар Макарович.— Ну, драстуй, драстуй. А я, бач, нове підприємство організував. Почекай хвилинку, зараз будемо гнути,

Він повернувся до робітників, які сиділи в затінку, попихкуючи цигарками, й гукнув:

— Пора, хлопці! А де ж бригадир? Відчиняй дверцята!

В цей час ззаду до Улянки нечутно підійшов Демко.

— А-гов!

— І зовсім не злякав!

— Хіба тебе злякаєш таку?

— Авжеж. Мене штрики-брики не злякали. Дверцята в землянку відчинили, звідти шугнула сива пара, і вже на круглий обідний пень, вкопаний у землю, ліг перший обід — довгий і рівний, який парував і плакав дрібними сльозами.

Макар Макарович тут же зігнув його, і з пенька зійшов уже готовий обід.

— Ех, калина-малина, хоч на каретуї Ясеновий, добрий буде під шину.

Другий обід зігнув Демко. Йому, звісно, допомагав батько, та хлопець глянув на Улянку такими очима, що вона жартома штовхнула його в спину:

— От хвалько небесний!

"Буде моєю сестрою,— подумав Демко,— то хай знає, що в неї брат неабиякий майстер!"

Коли Улянка захоплено почала розповідати Макарові Макаровичу про гостя з фронту, який приніс звістку від батька, лісничий заметушився.

— Аякже! Знаю, знаю. Федір Корсак. У нас тут працюватиме.

І відразу ж змінив розмову:

— А тепер ходімо до мене! Ви ж тут продовжуйте, хлопці,— обізвався до робітників.— Яке берестове — окремо, для простих возів. Воно м'яке, каменю не боїться.

Вдома Демко пішов у хижу й виніс звідти довгу засклену скриньку.

— Ти ще цього не бачила!

— Ой, як ловко! — мимохіть вихопилося в Улянки, а Демко задоволено посміхнувся.

— А що? Правда — ловко?

Це була колекція комах, шкідників лісу, яку Демко збирав довго й пристрасно.

На дні скриньки рівними рядами було приколото шпильками різноманітних жуків і метеликів. Чорний дубовий усач із своїми довжелезними вусами був, наче командир цілого загону хрущів і хрущиків, короїдів, бронзовок, лубоїдів, слоників. Тут були жуки, наче витоплені з дивовижного червоно-зеленого металу, які мінилися й спалахували перед очима, як самоцвіти. Були напрочуд красиві жучки — крапчасті, як мармур, золотисті, як полиск ватри, зелені, мов заблукалий у листі сонячний промінь. Слоники застигли з витягнутими довгими носиками-хоботками, рудий хрущ розпустив нижні слюдяні крильця, немов приготувався знятися в повітря.

Метелики були ще красивіші. Кожного з них наче виткала невідома ткаля з золотих пушинок. Ніжні крильця златогузки скидались на дві яблуневі пелюстки, а деревце кінчалось золотою подушечкою; шовкопряди вдягли плахітки в чудернацьких візерунках; крихітні метелики-листоверти були в оксамитних кофтинках, гаптованих бісером, а совки й п'ядениці вабили око муаровими биндами; схожі на ос тонковусі пилярі-ткачі хизувалися, як клоуни, в жовтих трико.

Улянка не раз бачила в лісі цих комах. Не раз увечері залітали на вогник у лісникову хатину меткі метелики — пухнасті, вкриті ніжним оксамитним пилком, який осипався від тріпотіння крилець. Та ніколи не замислювалась дівчинка над тим, що все це — лихі вороги лісу, які смокчуть живий сік дерева, точать його серце, глодають листя.

— Це все шкідники? — спитала вражено.

Демко кивнув головою.

— Ось чому ти все бавився з жуками...— промовила Улянка і глянула на хлопця. В цьому погляді було щось нове. Ніколи раніше так не дивилась на Демка Улянка. "Ось ти який! — немов сказала цим поглядом дівчинка.— А я думала, що ти тільки бешкетник".

— А це бачила? — спитав хлопчина, показуючи зав'язаний полотняним клаптиком палець.

— Врізався?

— Еге, гірше. Гусінь уколола. Свербить. Увесь палець червоний і напух. Ось бачиш цього метелика? Це краснохвіст. У нього така жовтувата гусінь. Із смужками. Ніколи не бачила? А на спині, як щітка, пучечками волосинки. Я й уколовся. Такі отрутні волосинки!

— Як же ти необережно! —вихопилось у неї.

Їй було дуже цікаво слухати Демка. Та вона почувала, що й сама могла б розповісти багато цікавого.

— А ти чув казку про Чарнамай-зілля? — спитала в нього.— Мені дід Маврикій розповідав.

Ні, Демко ніколи не чув про таке. І Улянка розказала йому легенду про полум'яну квітку.

— А знаєш що, Улянко? — промовив задумливо Демко.— Давай удвох підемо шукати це Чарнамай-зілля. Що, коли й справді є десь така квітка? Тільки ж усе це казки...

Він зітхнув.

У цей час увійшов Макар Макарович. Він поглянув на Демкову колекцію і посміхнувся.

— Ну, Улянко, а тепер я тобі свою колекцію покажу. Ходім, ходім...

Усі троє ввійшли в простору хижку. Тут пахло борошном і гасом. Макар Макарович підійшов до столу і зняв газету, якою було накрито багато малих і великих скляних банок.

— Ось мої полонені! — сказав він.

Улянка побачила, що в кожній банці злегка коливався в рідині гриб. І дівчинка згадала, що про цю пристрасть Макара Макаровича збирати колекцію грибів вона вже якось чула від знайомих лісників.

Тут, на столі, була маленька грибна країна. Схожі на хитрих звірючок — жовті лисички, опеньки — довгов'язі жевжики під парасольками, печериці — бабусі в білих очіпках, червоноголові мухомори і ще багато таких грибів, що Улянка або вперше їх бачила, або не знала назви. Були тут гриби з кумедними ковпачками, були з ріжками, одні мали круглі, широкі капелюхи, інші — шапочки.

— Трюфеля-гриба ще немає в мене,— сказав Макар Макарович.— Його важко дістати. Немає ще деяких отрутних грибів. Правда, я сьогодні вранці знайшов блідих поганок — небезпечний гриб. Ось і баночку для них приготував. Приїздив до мене професор з міста, просив продати мою колекцію для інституту. Я, кажу, не продам, а подарую. Що ж, хай студенти вивчають... Правда, калина-малина?

І враз він схопився обома руками за голену голову:

— Демко! Я й забув! На пошту ж треба їхати. Нікого послати сьогодні. Швидше, а то спізнишся. Пакета треба відвезти.

...Демко вивів із стайні Фріца. Кінь був дуже високий, тому Макар Макарович сам його осідлав.

— Ну, давай підсаджу!

Демко глянув на ґанок і з полегкістю зітхнув: Улянки не було, отже вона не побачить, з якими труднощами йому доводиться лізти в сідло. І чому така несправедлива до нього доля? Чому б йому не підрости хоча б на чверть метра? Єсть же щастя людям! Взяти хоча б Чичибабу: високий, як стовп! Щоправда, він у кожному класі сидить по два роки, зате ж, як стане на стільчик, то рукою стелю дістає!

Проте, опинившись на сідлі, хлопець відразу ж за-був і про несправедливість долі і про Чичибабу.

Тепер він уже з занепокоєнням глянув на ґанок: невже ж Улянка не побачить його верхи на коні?

Та дівчинка була в хаті. Ось-ось вона вийде на ґанок, вона неодмінно мусить вийти, щоб на власні очі побачити відважного вершника.

Демко натяг повід:

— Ну, ти! Балуєш! — голосно гукнув він.