Лісничиха - Донченко Олесь

Тут розташувалася похідна майстерня млинків, пропелерів і тріскачок найрізноманітніших систем, залежно від хисту винахідника. На гарячому вугіллі, яке роздмухував вітрець, підігрівався клей; Микола Суховій, Демків однокласник, посинілими від холоду руками колов ножиком очерети; Ївга Бузько, дочка голови колгоспу, клеїла пропелер, інші майстри тут же випробовували свої витвори, і кілька млинків, крутячись на вітрі, весело деренчали, гули, лопотіли й дзижчали, як ґедзі.

— За сто верстов зайці втечуть! — засміялася Ївга.— Правда ж, Марто?

Демко озирнувся й побачив Марту, яку спочатку не помітив, бо вона сиділа з другого боку куреня, притулившись до нього спиною, і ножицями різала газетний папір на рівні смужки.

— І ти прийшов? — обізвалась вона, угледівши Демка, і насупилась.

— А що? — відрубав хлопець. Йому стало неприємно, що Марта зустріла його так непривітно.

— Нічого,—сказала дівчинка,—тільки не заважай нам. А то ще чорнилом мене обіллєш.

Демко спалахнув, та цього разу промовчав. Йому дуже хотілось шпигонути Марту гострим словом. І для чого, справді, вона згадала про чорнило? От ще!

— Ти мені не зачіпай Улянки,— знову сердито промовила дівчинка.— Я все розповіла Людмилі Степанівні про зошит!

— Ти? —вихопилось у Демка.— А хіба не Улянка?

— Авжеж я. І не боюсь тебе ніскілечки! І Улянка не боїться.

— Ябеда ж ти! — бовкнув Демко, а в самого так не гаразд стало на серці. І навіщо було чіпати той клятий зошит? Зовсім задарма зобидив Улянку-кульбабку.

— Ти думаєш, що я?..— промовив до Марти.— Я зовсім не такий. Я думав, що вона мазунчиком до вчительки підлещується.

— У неї того й у гадці немає,— сказала Марта, клацаючи ножицями.— Я ж її подружка, все знаю.

— Не знаєш ти того, що я знаю,—вимовив Демко й ураз долонею затулив собі рота. Та Марта не звернула на це уваги.

Злякався хлопчина, що ледве не прохопився зайвим словом. Він відчув прилив солодкої гордості: ось він, Демко, знає таку велику таємницю про Улянку. А Марта, хоч і Улянчина подруга, а не знає нічого. І хоч таємниця була сумна, та все ж Демко гордився, що йому звірився батько.

До гурту підійшла Людмила Степанівна з садівником Захаром Захаровичем. В руках у вчительки були залізні граблі, і Демко догадався, що вона загрібала скошений сухий бур'ян.

— Ви не знаєте, Людмило Степанівно,—підкручував садівник вуса, довгі й тонкі, як у жука-вусача,— я в самісінькій Полтаві служив головним садоводом. В обласному центрі. Так-то. І мені тут досить тісно в колгоспному масштабі.

Людмила Степанівна посміхнулась:

— Але ж ви, бачу, навіть у колгоспному масштабі не впорались із зайцями. Ледве сад не з'їли.

— Вживаємо заходів. Ви бачите, які тріскачки! Не тільки зайця, а й вовка злякають. Доречно сказати вам, що в мене вовк недавно ягня вхопив. Дивного в цьому нічого немає, бо навколо ліси і взагалі некультурна глушина. Серед білого дня вскакує на вгород старий, вибачте, вовцюган і хапає найкраще ягнятко. Що це таке? Як це назвати?

Незабаром він забрав тріскачки й пішов розставляти їх з хлопцями на край саду. Людмила Степанівна, короткозоре примружившись, із стримуваною усмішкою, від якої в неї тремтіла верхня губа з золотими вусиками, дивилась услід садівникові.

Невідомий приятель, який незримо ходить за спиною кожного школяра, шепнув Демкові, що зараз настала така хвилина, коли треба тихенько сховатись за курінь і зникнути з очей учительки. Той же незримий приятель натякнув, що тепер нічого приємного від розмови з Людмилою Степанівною він, Демко, напевне, не матиме. Швидше — навпаки.

Однак зручну хвилину було втрачено. Людмила Степанівна повернула обличчя і, побачивши Демка, поманила його пальцем.

— Ви — мене? Чи — кого?— спитав він, озираючись, начебто й справді думав, що вчителька може кликати не його, а когось іншого, хто стоїть поблизу. Демко знав, що ця маленька хитрість аж ніяк не врятує його, та все ж таки це на якусь хвилину віддаляло неприємну розмову (а що розмова обов'язково буде неприємною, це йому вже підказувало ще не з'ясоване наукою шосте почуття, яке буває тільки у школярів).

— Тебе, тебе! — махнула рукою до Демка вчителька.

— Марто! — гукнув Демко дівчинці.— Тебе Людмила Степанівна кличуть!

Він глянув на вчительку й побачив на її обличчі усмішку — і веселу, І водночас насмішкувату, і зрозумів, що цією мовчазною усмішкою вона викрила його останню наївну хитрість. Тоді він не підійшов, а підбіг до вчительки.

— Мене! А я думав...

Людмила Степанівна вже не посміхалась, та очі її миготіли іскорками, промовляючи: "А неправда, я ж знаю, що ти думав!"

— З тобою розмовляв батько? — тихо спитала вона.

— Про віщо?

— Про Улянку. Ти сам знаєш. Про зошит.

— Розмовляв,— відповів Демко і глянув на сивий кучерик, що спадав учительці на чоло. Згадалось ураз, як посивіла Людмила Степанівна тоді, коли німці катували її за те, що читала школярам про Леніна.

— Що ж тобі підказує совість? — спитала вчителька.

— Я більше не буду. Пробачте,— буркнув Демко. Людмила Степанівна мовчала. І коли заговорила знову, Демка вразив її голос. Він був незвичайний, немов ішов з глибокої криниці.

— Пробачення — це не пусте слово, Демко. Коли людина просить пробачити її, то це значить, що вона засуджує свій вчинок, визнає його недостойним, ганебним. Пробачення — це сповідь перед своїм серцем. Спитай у нього, воно скаже, що ти повинен зробити. А зараз... зараз будемо майструвати млинки, Демко. Марто! — гукнула вона.— Неси сюди очерет.

Розділ десятий

ЩО ПІДСЛУХАЛА СТАРА ШАФА

Невідомий зупинився недалечке від дерева, за яким сховалась Улянка. Дівчинка міцно притиснула до грудей руки, щоб не так сильно стукало серце, та малій лісничисі здавалось, що його стукіт луною відгукується у всьому лісі.

Невідомий ще раз озирнувся і тоді швидко попрямував до землянки. І в цю хвилину від необережного руху під ногою в Улянки хруснув сучок.

Дівчинка завмерла. Що ж це сталося? Вона загинула! Невідомий знайде її. Він уб'є її, уб'є. Це, напевне, якийсь лиходій, що переховується в лісовій глушині.

Людина в шапці-ушанці хутко лягла на землю, озираючись на всі боки, і прислухалась. Хрускіт сучка, мабуть, дуже її стривожив.

Так минуло кілька довгих хвилин.

Аж ось невідомий, переконавшись, що йому ніяка небезпека не загрожує, встав і обтрусив свою стару сіру шинелю. Він зробив кілька кроків до землянки, і дівчинка побачила, що в нього спочатку вникли ноги, потім тулуб, а потім і голова, ніби невідомий провалився гід землю.

Задкуючи від дерева до дерева, дівчинка кинулась тікати. Та вона не бігла стрімголов, хоч уся тремтіла від бажання чкурнути так, щоб аж вітер свистів у вухах. І тільки тоді, коли землянка щезла з очей, Улянка хутко побігла лісом.

Ще не встигло смеркнути, як кілька лісників з рушницями оточили землянку біля Одудового яру. Серед лісників був і Макар Макарович. З піднятими догори руками з-під землі виповзло двоє. Того ж дня їх було відправлено до міста.

— Бандити! — збуджено сказав Макар Макарович.— Поліцаї, калина-малина! При німцях знущалися над людьми, а тепер від народної кари ховаються.

Біля землянки Улянка знайшла куряче пір'я, розвіяне вітром. Вона підняла пір'їну, яка миготіла райдужними кольорами. Такий барвистий хвіст був колись у її півня.

* * *

Щось дуже цікаве розповідала Улянка-кульбабка своїй подружці Марті. Вони перешіптувалися в кутку в класі, в найзатишнішому закапелку між піччю і старою шафою, в якій містилася шкільна бібліотека.

Ця шафа підслухала не одну школярську таємницю, тому вона й здається такою поважною і мовчазною, як мудра бабуся. Дверцята її щільно замкнені, і на них висить сердитий замок. Коли його відмикає Людмила Степанівна, він так роздратовано скрипить, що аж оскома з'являється на зубах. Але широкі дверцята шафи відчиняються з лагідним шелестом навстіж,— бабуся привітно запрошує зайти в її затишний дім. І тоді перед очима з'являються полиці з книжками, від яких так хвилююче пахне чи то солоним морським вітром і просмоленим корабельним канатом, чи, може, солодким димом загубленої в тайзі мисливської хатини...

"Ось бачите, яка я багата! — наче промовляє стара шафа.— Беріть книжки й читайте про моря-океани, про гори високі й ліси непрохідні. Та тільки нічого я вам не розкажу, про віщо шепотіли в кутку дві подружки".

Ну й нехай собі шепочуться, Демкові це зовсім не цікаво. Він навіть повернувся спиною до Улянки. Хай не думає, що він теж хоче послухати. І що вона там розповідає? До вуха долітають уривки речення: "Я сховалась... Страшний... Волосатий... Землянка... Ліс..."

А що коли непомітно стати з іншого боку шафи?

Та цієї хвилини продзеленчав дзвоник, і в клас увійшла Людмила Степанівна.

На уроці Демко увесь час нишком позирав на Улянку. Про яку землянку вона розповідала? Хіба, може, спитати в Марти?

Коли скінчився урок, Людмила Степанівна попрохала учнів залишитися на місцях.

— Я хочу вам розповісти про патріотичний вчинок однієї дівчинки,— сказала вона.— Який вчинок ми звемо патріотичним?

Демко підняв руку і розказав про подвиг капітана Гастелло, який скерував свій палаючий .літак на ворогів. Марта розповіла про Зою Космодем'янську, а Микола Суховій — про героїв-панфіловців, які загинули, але не пропустили німецьких танків.

— Дівчинка, про яку я розкажу вам,— сказала вчителька,— не Зоя Космодем'янська, вона не була ні на війні, ні в партизанах, але її вчинок теж можна назвати патріотичним. Ця дівчинка — наша школярка...

У всіх учнів аж дух захопило з цікавості. Шурхіт прийшов по класу й затих. І в німій тиші Людмила Степанівна розповіла про те, як Уляна Голуб натрапила в лісі на землянку, в якій переховувались двоє поліцаїв, і повідомила про це лісників.

— Спасибі тобі, Улянко,— сказала вчителька.— Ті двоє розбійників могли б наробити лиха. Привітаймо ж Улянку Голуб, нашу сміливу школярку!

Вона гучно заплескала в долоні, і всі школярі тоді теж встали і так, стоячи, щосили аплодували своїй однокласниці.

А Улянка так зніяковіла, що вже не знала, що їй робити — чи й собі плескати в долоні, чи посміхатись, чи насупитись, чи затулитись рукавом.

Розділ одинадцятий

ЖОЛУДІ

Ніхто з піонерів не знав, що буде на зборі. Вожата усміхалася:

— Зараз усі взнаєте!

— Ївго, скажіть мені, одній тільки мені! — просила Улянка.

— Гаразд, але я скажу тобі лише одне слово.