Лісничиха - Донченко Олесь
Часто можна було побачити пташку, яка, схопивши черв'яка, зникала з ним десь у хащі, де в затишному кубельці чекали жовтопухі пуцьверінки.
Квочка, яку Улянка підсипала, давно вилупила курчат. Двох уже встиг ухопити шуліка. Дід Маврикій з берданкою годинами підстерігав крилатого розбійника, сховавшись під сараєм, але хижак ні разу не підвернувся під постріл. Дід бачив, як шуліка кружляв високо над лісом, і тихенько промовляв: "Літай, літай... птах піднебесний!"
Цілими днями Улянка блукала в лісі. Її вабив таємничий Одудів яр, вабили світлі галявини, пахощі чебрецю, нагрітого сонцем, сонячні зайчики на вузьких покручених лісових стежках.
Щодня дівчинка знаходила в лісі маленькі чарівні дива. В яру, де навіть у спекотливий день усе тіло обіймала прохолода, трубили дикі горлиці. На високій ліщині мостили вони прозорі, з тоненьких прутиків, гнізда. Такі прозорі, що, ставши внизу, Улянка бачила двоє білих яєчок.
Дивний гриб-дощовик, якого лісники звали мрюхою, круглий, без ніжки, завбільшки з дитячу голову, ріс у потаємних лісових куточках. Він був білий, з оксамитною шкірою, і коли висихав, то з нього можна було випускати хмарки жовтого пилу. Макар Макарович розповідав Улянці, що цим пилом деякі пасічники підкурюють бджіл.
Знала дівчинка в лісі дуб, з якого виступав сік. На стовбурі дуба жовтіла піна, і на дерево звідусюди зліталися чорні жуки-рогачі, які, мабуть, ласували соком. Затамувавши подих, Улянка часто спостерігала, як два величезних жуки люто билися рогами, ставали цапки і, нарешті, не витримавши, падали на землю.
А недалечке від цього дуба, на пагорку, здіймалася неоковирна купа — житло невтомних мурах. Якось тихого вечора Улянка побачила безліч великих бабок, які низько снували над мурашником. Це зацікавило дівчинку. Чому бабок так приваблює це лісове мурашине місто? І вона не пішла звідси, доки не знайшла розгадки. В мурашнику виплодились мурахи з крильцями. Вони одна за одною злітали в повітря, і тут їх на льоту хапали хижі бабки.
Улянка впіймала одну бабку. Хвостик у неї був синій, а груди в жовтих смужках. Вона не встигла як слід проковтнути мурашку, і голівка комахи ще стриміла у бабки з рота.
Дівчинка підгляділа ще одну незнану досі маленьку лісову таємницю...
Любила лежати Улянка у високій траві на галявині, яку обступали високі липи. Галявина була як райдужне око старого лісу, як зелене кругле озерце, жива парасолька, виткана з мільйонів пелюсток. Розкинувши руки, лежала дівчинка на галявині, і полуденна спека пашіла млістю й духом нагрітого листя. Як було гарно відчувати себе маленькою хазяйкою в цьому лісі! Там, дивись, пошкоджене, дерево, треба сказати лісничому, щоб його зрубали, бо може воно заразити інші дерева. Там ліщина така, що не пролізти, треба прочистку зробити. А то йдеш — хтось нерозумний вогнище розкладав, ще жар під попелом лишився, а суша ж яка! Землею закидає дівчинка попел, ногами затопче.
Улянка бачила, як на тихій галявині навзаводи пнулися рослини до сонця. І всіх перемагав петрів батіг, він з високої гнучкої стеблини озирав галявину блакитними жаринами своїх квітів. А за ним поспішали смутні лілові дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору білі парасольки духовитого деревію, вінички блідо-рожевої материнки.
І згадується Улянці дідова казка.
Є у лісі закуток — найглухіший з усіх закутків. Ніхто там ніколи не бував. Захований він і від звірів, і від людей. Залетить туди часом зозуля, та ні разу своє "ку-ку" не вигукне на гілці і вже поспішає геть, налякана завороженою тишею. Тільки їжаки, як смеркне, перекочуються там таємничими клубками, і під чорним каменем живе старий вужак — такий старий, що жовтогарячі цятки на лакованій голові вицвіли і стали білими, як кружальця з березової кори.
В тому закутку, схилившись над ручаєм, цвіте під кручею полум'яна квітка, чарівна Чарнамай-зілля. В стародавні роки, кажуть, жив у лубенських лісах дід Чарнамай. Усі звірі, і всі птахи, і всі лісові гади були в нього на послузі, бо знав він таке віще слово. Вовки приносили йому м'ясо вепра, птахи збирали для нього по всьому лісі найкращу полуницю, а всякі гади — вужі, гадюки, та ящірки — діставали для нього дивні гриби, духмяні та ніжні, які ростуть під землею і ніколи не показуються на денне світло.
А коли дожив дід до півтораста років, прийшла до нього смерть.
Давно це було. Змінився ліс. Розрослися дуби.
І ось у тих місцях, де ніби жив колись старий Чарнамай, виросло над ручаєм товсте м'ясисте стебло, а на ньому розцвіла червона, гаряча, як вогонь, квітка. Ніхто ще її не бачив ніколи. А хто знайде її й зірве, той ніколи-ніколи, скільки житиме, не буде сиротою. Кожна стрічна жінка буде йому матір'ю, кожний чоловік — батьком, юнак — братом, а дівчина — сестрою. В кожній сім'ї стане він рідним, серед усього народу — улюбленим сином. Як ітиме він пущею глухою — розступиться пуща, шлях широкий проляже. Як ітиме через болото — висохне твань, ствердне трясовина.
Таку дивну казку розповідав дід Маврикій.
І здається Улянці, що йде вона лісом день, і другий, і третій. Вже давно проминула Одудів яр, Лисячі нори, а заповідного лісового кутка все немає та й немає. Аж ось такі пішли яри та стрімкі кручі, жовті глинища, де ні стежки, ні голосу людського...
Що далі, то й птахи затихли. Ні дрозда, ні дятла. І дерева почали зустрічатись незвичайні — береза як береза, а тільки покручена, наче в тузі заломила білі свої руки. Дуб як дуб, а тільки низенький, кривобокий, мов приплюснула його зверху до землі чиясь дужа долоня. Терни кущавляться, як колюча борода, гриби з тарілку завбільшки мов стежать за кожним кроком дівчинки, і з них тихо капає зеленими важкими краплинами отрута...
А як проповз між дерев старий вужак з руку завтовшки, тут і зупинилась Улянка — йти далі чи назад повернутись?
Глянула — і серце зайшлося: зовсім близько під кручею ручай дзвенить, і над ним схилилась червона вогненна квітка з ясним, як шматочок неба, сердечком усередині. "Чарнамай-зілля!"— шепоче Улянка, як зачарована. Кинулась вперед, простягла руку...
І все зникло: ні ручаю, ні квітки. Лежить мала лісничиха в траві, розкинувши руки, а світлу галявину стережуть густі липи. Зозуля своїх дітей по лісі скликає, а іволга жовта аж танцює, на сопілці висвистує, дратує матір-ледащицю: "Гнізда не маєш, дітей не знайдеш! А в мене гніздо, як колиска, ні в кого такого нема! Тіу-тіу!"
Всіх діймає спека. Все поховалось у гущавину. Востаннє гукнула зозуля. Навіть босоніжка дівчина-березнянка, і та сховалась у зелене шатро. Тільки рано-вранці можна побачити її слід на росяній галявині — кожна зігнута травинка поволі підводиться, братки протирають очі, бур'янець-вівсюг розправляє зім'яті вуса. А як висохне на сонці роса, то вже й сліду не знати. Хто ж моторний знайде влітку в хащі густій березнянку?
А мохастий дідусь Боровик аж на дно спустився в глибокий Одудів яр — там йому ловко, сонце не пече, з-під вільхових кущів дише вогка прохолода...
Тільки ворон-крумкач не ховається від спеки. Давно помостив він собі на розложистій дубовій гілці гніздо з хмизу, застелив його всередині ковдрою з вовни, і ворониха давно вже знесла четверо зеленавих, цяцькованих крапками яєчок. Дуб той найвищий у лісі. І в дощі, і в спеку сидить старий крумкач на верхівці, і йому видно далеко навкруги.
Аж ось стріпнувся ворон і знявся над дубом. Дужі крила з посвистом прорізали повітря. Він побачив на лісовій дорозі незнайому людину. Була вона в солдатському одязі, за плечима висіла торба і згорнута трубкою шинеля.
Мабуть, здалека йшла людина, бо чоботи її вкривав густий пил, гімнастьорка на спині потемніла від поту.
Ворон стривожився: чи не загрожує небезпека рідному гнізду? "Крумк, крумк! Стережися! — гукнув він, пролітаючи над незнайомим.— Я тут! Я завжди на варті!"
Та незнайомий не звернув на птаха ніякої уваги. Мабуть, дуже поспішав він до своєї оселі, яку залишив давним-давно. Він упізнав знайомі місця: і ручай з кладкою, і горби, вкриті густим лісом, і глибокий яр, звідки війнуло відрадною прохолодою.
Ось зараз буде лісникова хатина. Неспокій і заклопотаність майнули на обличчі в незнайомого. Важку звістку він ніс у цю хатину...
Був у нього давній приятель Андрій Голуб. Вкупі з ним лісникував, разом з ним на фронті бив німців. У бою було тяжко поранено Андрія. Взяли його в госпіталь, там він і помер. Десь далеко в лубенських лісах залишилась у Голуба сім'я: дружина, дочка Улянка та дід Маврикій.
Не знав Андрій, що дружини в нього вже немає. Не знав цього й незнайомий. Звали його Федір Корсак. Тепер він повертався додому, виписавшись із госпіталю. Шлях йому лежав мимо лісникової хати Голуба, то не міг же він не зайти по дорозі до сім'ї свого товариша.
Федора Корсака мучила думка: як він скаже лісничисі та дівчинці про смерть Андрія? А може... може, вони вже знають?..
Зайшовши до хати, він побачив біляву дівчинку, яка поралась біля печі. "Оце ж, мабуть, і є Улянка,— подумав він.— Як же вона виросла за п'ять років! Мабуть, мене зовсім забула".
— Здрастуйте, хто в цій хаті,— привітався.— Можна відпочити?
Він поклав на лаву клунок і шинелю, витер хусткою лоба.
— Сідайте,—запросила Улянка.—Звідки ви, дядю?
Упіймала його погляд, яким він глянув на цебро з водою, і хутко подала йому кухоль. Він пив і стежив за дівчинкою.
—— Спасибі, голубко. Холодна та смачна. Рідна водиця. А де ж це твоя мати?
Дівчинка пильно дивилась на нього.
— Німці вбили матір. Дядю, а ви, може, з фронту? Він побачив, як у розширених її очах запалала промениста надія.
— Хіба забула, Улянко, дядька Федора? — спитав він.— Удвох же з твоїм батьком ішов на фронт. І… звістку приніс...
"Ось як, і матір убили бузувіри".
Не встиг він подумати, як Улянка вихором налетіла на нього.
— Дядьку Федір! Дядьку Федір! — вигукувала вона, почепившись Корсакові на шию.— Звістка від батька! Тато знайшлися! Діду Маврикію!
З закутка за піччю, звідки виглядало дерев'яне ліжко, спочатку з'явилися ноги, взуті в шкарбани, потім висунувся і сам дід Маврикій.
— Здоров, Федоре!—пішов він до гостя з розпростертими для обіймів руками.— Недарма мені сон такий снився: пташка у вікно стукала — на звістку. І кіт умивався цілісінький день. Ну, думаю, гості будуть.
