Лісничиха - Донченко Олесь

Густий сніг заліплював йому очі. Він двічі повертався до сарая. Дверцята було замкнено, пазури даремно скребли землю.

На світанку звір був уже далеко в лісі. Коли вранці до кози вийшла Улянка, вовчий слід давно замела завірюха.

Вже другий день Улянка не була в школі. Дівчинка простудилась, у неї боліло горло, вона кашляла. Лікар звелів їй лежати і не виходити надвір.

Пухнастий сніг падав за вікном. Крізь шибки Улянці видно було з ліжка верхівки голих дерев.

Як же скучно лежати самотній в лісовій хатині! Дід Маврикій спав на печі, нема до кого й словом обізватись.

Улянка згадала вчительку, Демка, школу, піонерів, Марту, і їй так захотілось побачити своїх товаришів... "Щасливі вони,— думала дівчинка,— живуть у селі, ходять у гості одне до одного, разом вчать уроки, а тут тільки ліс та ліс". Ось вона видужає й попросить діда Маврикія переїхати жити в село. Хай лишається хатина з забитими дверима й вікнами.

"А що коли повернеться тато з війни і знайде хату порожньою? Що він подумає?"

Та й Макар Макарович скаже: "Оце така лісничиха? Залишила свою дільницю! Скучно їй стало!"

І згадалося ще Улянці, як вона читала книжку про радянських людей, які живуть на півночі, на березі холодного моря. Вони працюють на радіостанції, а навколо, на тисячі кілометрів, тільки страшні замети та крига. І ніч там буває довга-довга... їм, мабуть, теж скучно. Та ніхто з них не залишає своєї роботи. Вони теж як солдати на посту.

Але що це? Голоси, чиїсь вигуки, сміх...

Рипнули двері, затупотіли ноги в сінях. І раптом у хату ввійшли Марта, Демко, Микола Суховій і ще багато школярів, а з ними піонервожата Ївга...

І враз тісно стало в хаті, замайоріли червоні піонерські галстуки, шибки задзвеніли від дзвінких голосів.

Марта перша підскочила до ліжка.

— Кульбабко, а ми прийшли навістити тебе! Ясні очі подружки світять, як вогники, вона розчервонілась, радісно їй, що бачить Улянку. А поруч стоїть Демко і теж посміхається — йому теж радісно і водночас досадно, що Улянка захворіла.

Дівчинка підвелась на лікті.

— Ой-ой, увесь загін прийшов! — вихопилось у неї, і щасливі сльози підступили до очей, та Улянка ковтнула їх — хіба ж вона плакса?

— Всі прийшли, Улянко,— промовила Ївга.—Скучили за тобою. Та знаємо, що й тобі не дуже весело хворіти.

А Демко з Мартою вже схопили сокиру й вибігли надвір. Незабаром вони повернулися з двома оберемками нарубаних дров. Швидко запалили плитку, дрібно затріщав у вогні хмиз.

Піонери навперебій розповідали Улянці шкільні новини — і що задано, і кого викликала вчителька, і як вони йшли сюди в ліс веселою юрбою, і бачили зайця... Ївга тим часом поставила на вогонь чайник і, коли він закипів, заварила липовий цвіт.

— Ану, Улянко, чаю! — сказала вона.— Та ще й якого чаю — духмяного, з медом!

Вожата присунула до Улянчийого ліжка ослін, поставила на ньому паруючий кухлик і блюдце з жовтим медом, якого принесла хворій.

Прокинувся дід Маврикій.

— У, це такі ліки, куди там! — промовив він.— Кашель як рукою зніме. Пий, онуко.

Улянка напилася чаю, подякувала, Ївга закутала її теплою ковдрою — видужуй!

— А знаєте що? — ураз весело посміхнулась вожата.— Давайте влаштуємо зараз піонерський збір! У нас навіть вогнище палає!

Дрова тріщали, гоготіло полум'я. Дід Маврикій звісив з лежанки ноги, дослухався до дитячої розмови.

— Збір! Збір! — загукали діти.— Ївго, а який збір? Що ми будемо робити?

Всім дуже подобалася ця думка — влаштувати піонерський збір у лісниковій хатині.

— Піонери, ми в лісі,— сказала вожата,— давайте ж і наш збір присвятимо лісові!

Улянка, закутавшись, лежала у ліжку і не зводила очей з Ївги. Їй подобалась кучерява чорноока вожата, яка працювала бібліотекарем у клубній бібліотеці в колгоспі. Вона завжди вміла вигадати щось цікаве, кожний піонерський збір був наче свято.

Діти розташувалися півколом біля Улянчиного ліжка — хто на ослоні, хто навпочіпки, а дехто сів просто на підлозі.

Ївга розповіла, яку користь дає людині ліс. Дерево йде не тільки на будівництво, в багатьох машинах є частини, зроблені з дерева. Лісові смуги захищають посіви від суховію. Там, де знищують ліси, змінюється навіть клімат, висихають ріки.

Потім вожата розказувала про тайгу, де водяться ведмеді, лисиці, білки, соболь. Розповіла, як сибіряки полюють за білкою на лижах із собакою лайкою. Дітей дуже зацікавило, як білки тисячами переселяються з місця на місце. Мисливці часто знаходили настромлені на гілочки гриби. Виявилось, що їх настромлюють білки, залишаючи якусь місцевість. Це для тих білок, які прибудуть сюди пізніше і знайдуть для себе смачний корм — запашні, висушені на сонці й вітрі гриби...

— Невже вони такі розумні, ці білки? — спитав Демко.

— А як ви думаєте? — посміхнулась Ївга. Тут знялися суперечки. Одні казали, що тварини справді розумні, а інші доводили, що це "від природи".

Згадали про мурахів, про бджіл.

— Це не розум,— сказала Ївга,— а інстинкт.

Вона розповіла про боротьбу тварин за існування, про те, як інстинкт допомагає тваринам знаходити собі їжу і рятуватись від ворогів.

Потім кожний з піонерів розповів, що він знав цікавого, про ліс. Демко похвалився, як він знайшов у дуплі горіхи, приховані білкою, і як допомагав своєму батькові боротися із шкідниками лісу. Для короїдів лісники готують принаду — ловчі дерева. Зрубують десь на галявині дерево і залишають його на деякий час лежати. Короїди накидаються на стовбур, а потім заражене дерево лісники спалюють.

—— А я знаю,— сказала Улянка,— як садять лісові саджанці під меч. Робітник застромлює меч у землю, а в цей час інший робітник втикає в ямку саджанець. Потім мечем притискується земля до коріння. А то ще жолуді сіють у борозни...

—— Добре, як є жолуді,— зауважила Ївга.— А що робити в безлісних районах? І от уявіть собі: десь у степовому колгоспі піонери одержують мішок жолудів і садять навколо села ліс...

— Від кого одержують? — спитала Улянка.

— Від нас,— промовила Ївга.

— Ой, справді від нас! — палко вихопилось у Демка.—Ми ж восени назбирали жолудів хтозна й скільки!

Всі весело загомоніли, і навіть дід Маврикій обізвався:

— Гарне діло. По-піонерському.

— А ми вас, діду, оберемо почесним піонером!— пожартувала Марта.

І не втрималась Улянка, згадала свою таємницю про копання ямок і все розповіла школярам.

— Ось ти яка!—сказала Ївга.—Справжня лісничиха! Ну, коли так, то весною всі прийдемо садити молоді дубки...

Микола Суховій прочитав вірш про ліс, потім заспівали школярі піонерську пісню про свою Вітчизну, про рідного Леніна...

Мала лісничиха слухала пісню, радісно і схвильовано стукало серце. Була вона серед дорогої, рідної сім'ї...

Розділ чотирнадцятий

ЛИСТ

Учора на уроці географії у Марти випав з книжки лист-трикутник. Улянка підняла його й подала подрузі. Це був лист з фронту від Мартиного батька.

— Ти чому мені нічого не сказала про це? — спитала Улянка.— Давно одержала?

— Я забула... Їй же бо, забула,— казала Марта.— І тобі скоро прийде лист, ось побачиш!

Але Улянка бачила по зніяковілому обличчю подруги, що та зовсім і не думала показувати їй листа.

— Ти думаєш, що я... що мені...—почала Улянка й не доказала.

Вона взяла в Марти листа й акуратно переписала собі в зошит адресу.

Увечері того дня Улянка довго сиділа над папером. Вона складала листа Мартиному батькові. Дівчинка написала, що живе вона в лісниковій хатині, що Марта — її подружка і що вона, Улянка, давно-давно вже не має листів від свого батька.

"Дядю, розпитайте на фронті в сусідів,— писала школярка,—чи ніхто не знає, де мій батько, Андрій Свиридович, по фамілії Голуб, котрий працював до війни лісником на Мгарській дачі під Лубнами. Хай подасть про себе звістку, бо мами вже немає і я зосталася тільки з дідом Маврикієм. Так і живемо вдвох у лісі. А третя — коза Білочка з козенятами".

Рано встала сьогодні Улянка. Вона уявляла, як укине листа в поштову скриньку, як повезуть його в поїзді на фронт, як розпитуватиме скрізь батько Марти про Андрія Свиридовича Голуба...

Дівчинка нашвидку поснідала, намотала на ноги теплі онучі і взулася в чоботи. Зібрала книжки, листа поклала за пазуху.

За ніч підвалило снігу, і йти було важко. На лісовій просіці з заметів визирали верхівки торішнього бур'яну. Навколо кожного стебла сніг був посипаний дрібнісінькими чорними мачинками. Улянка придивилась — це було бур'янове насіння.

На високій стеблині сидів снігур. Груди в нього були рожеві, наче він почепив собі на шию намисто з шипшини. Стеблина хилилась, і снігур кивав довгим хвостом, тримаючи рівновагу.

Край просіки росли кущі колючого терну. Улітку крізь них не пролізти, а тепер кожний кущ світився наскрізь. Між трьох гілочок чорніло торішнє кругле гніздечко. "Мабуть, малинівки або чечітки,— подумала школярка.— Добре, що пастухи влітку не знайшли, а то б видрали".

Дівчинка поспішала. Вона вирішила зайти перед уроками ще на пошту і вкинути листа.

Ось тут колись грав у крем'яхи струмок. Зараз тільки замети біліли навколо, в тиші крумкав ворон, наче скаржився на свою самітність.

"Крумк, крумк!" Улянка прислухалась. "Крумк, крумк!"—прозвучав голос ворона, застережливий і тривожний.

Дівчинка враз зупинилась, бо побачила перед собою кроків за тридцять великого сірого собаку. "Крумк, крумк!" — востаннє прокричав ворон-крумкач.

Собака сидів на задніх лапах і дивився на Улянку. Вона відразу догадалась, що це вовк, і страшенно перелякалась. У ту хвилину, коли дівчинка, отямившись, хотіла кинути книжки й лізти на найближче дерево, звір устав і ліниво, не озираючись, пішов з просіки в кущі.

Улянка боялася йти далі. Та лист не давав їй спокою. Його треба було вкинути в скриньку якнайшвидше!

Вона повернулась додому, дід Маврикій здивувався :

— А чого це так швидко, онуко?

І ще більше здивувався старий, коли Улянка взяла берданку.

— Діду,— сказала вона,— я зустріла зайця. Підстрелю по дорозі, як ви думаєте?

Дід Маврикій знав, що на своєму віку мала лісничиха вбила вже двох зайців. Він не заперечував.

— Ось тільки щоб у класі школярі не попсували ружжа...

Ніхто не знає, як стукало серце в Улянки. Але дівчинка хотіла вкинути листа тільки сьогодні. Хто знає, може, завтра вже буде пізно...

Найстрашніше було минати те місце, де сидів вовк.