Артем Гармаш - Головко Андрій

Щоб не куркулі вершили справи у вас там, на селі, а ви, біднота. Адже вас, бідноти, більше! І не треба слухати тих, хто говорить —"почекаймо, більше чекали!". Відкладати нема чого. Тим більш, що це тепер уже ленінським декретом узаконено. Чули ж за декрет Ради Народних Комісарів про землю.

— Чи чули! Та про цей декрет ленінський тільки й розмов на селі. Та ось диво: чого він, отой декрет, для нас сили не має? Немовби ми в іншій державі живемо.

— А так воно і є, дядьку Мусію,— сказав Саранчук.— То ж — Росія, а ми — Україна.

Федір Іванович пильно глянув на парубка. Мусій аж на стільці засовавсь.

— І хто її видумав? Україну оту! Де воно взялося це все: "вільне козацтво", "Просвіта", тіятри в поміщицькій клуні... Аби чим народ заклопотати. Щоб одвести думки на манівці. Од землі подалі.

— Україну ніхто не видумав, Мусію Степановичу,— сказав Федір Іванович.— Вона була, є і буде. Тут інше питання: якою хочуть, щоб вона була для нас? Рідною матір'ю чи мачухою?

— Хто це "хочуть"?

— З одного боку, самі ж трудящі і більшовики в тому числі, єдина партія, що захищає інтереси цих трудящих. А з другого — буржуазія українська: поміщики, фабриканти та їхня агентура — націоналістичні партії.

Саранчук іронічно посміхнувсь:

— А чого ви, Федоре Івановичу, дядькові Мусієві тлумачите, а дивитесь на мене?

— Згадав, Грицьку,— швидко надумав Федір Іванович, як відповісти йому, щоб не в лоб,— згадав, що ніхто з нас краще за тебе не знає, що таке мачуха.

— Та знаю,— мовив Саранчук і, помовчавши трохи: — Але знаю я і те, Федоре Івановичу... Ні, нічого не скажу зараз. Бо нічого ще до пуття не знаю. А чужим розумом жити не хочу. Розберуся трохи в цьому сам, тоді й поговоримо. А може, й посперечаємось.

— Та викладай уже. Якщо помиляєшся, гуртом поправимо. Одразу бити не будемо,— пожартував господар.

— Бачився я з Діденком Павлом,— почав Саранчук.

— Еге, бач,— рухнулась під грубою Катря,— не забути листа йому від батька передати.

— Не в усьому я згоден з ним,— продовжував Саранчук,— але в оцьому питанні, здається мені, він має рацію: щодо саперів-росіян. Чого їм справді отак не хочеться з України? Це ж додому їх випровадили.

— Гарні проводи! В закручених дротом вагонах,— сказав Кузнецов.

— Це свинство,— згодився Саранчук.— І все-таки чи варто, не знаю, Федоре Івановичу, отаку бучу здіймати з приводу цього? Наче ото ми самі, без сусідів, ладу в своїй хаті не наведемо.

— Пізнаю Діденкову мову,— сказав Бондаренко.— А вночі в вагоні ти, Грицьку, інакше говорив. Чи забув, як батькувався сам від обурення? То, може, і їм отак...

— Обурення — це не все,— озвався Кузнецов. Потім до Саранчука: — А звідки ви взяли, товаришу, що ми не хочемо додому? Ось Федір Іванович бачив сьогодні на Ромодані: уже хлопці й паровоз собі у донців одняли. Та добре, що несправний,— виявилось. Затримались. Хочемо додому, та правильно ось товариш моряк сказав: не час іще на піч залазити, коли біля самих воріт чи навіть у самому дворі вороги. Газети читаєте — знаєте, що робиться на Дону, та й тут, на Україні? Яка спішна іде робота по гуртуванню всіх контрреволюційних сил, щоб задушити молоду Радянську республіку.

— Ти питаєш, чи самі ладу собі не дамо,— коли замовк Кузнецов, озвався Федір Іванович.— На це ми, більшовики, прямо кажемо: у братському союзі з великим російським народом, з Радянською Росією, буде вільна Радянська Україна, а без цього союзу — продадуть її, Гришо, і незчуємося коли.

— Як це — "продадуть"?

— А ти ж у Києві бачив по вулицях: так і майорять прапорці на автомобілях дипломатичних місій. Думаєш, чого така метушня? Торги ідуть напропале.

— А хто ж нас продасть?

— Ті, в кого зараз земля горить під ногами. Українські фабриканти та поміщики. Чи думаєш, що вони примиряться з тим, що сиволапий мужик лізе в маєток, забирає землю? Робітники домагаються націоналізації підприємств, банків. Як же не галасувати їм на весь світ! Не шукати рятунку від свого народу! Байдуже в кого. Хоч у самого сатани. Аби не допустити на Україні того, що в Росії сталося місяць тому,— соціалістичної революції. Зрозумів, Грицьку?

— Про фабрикантів та поміщиків нема що говорити. Але ви, Федоре Івановичу, в одну купу до них валите й революційні українські партії. Агентура їхня, кажете. З оцим я не згоден. Того ж Діденка взяти.

— Я й хотів за приклад його тобі навести.

— А що в нього, маєтки в батька?

— О, та ти майже марксист,— посміхнувся господар.— Це вірно: буття визначає свідомість. Але не завжди ця зумовленість така проста, що можна її на карбованці чи на десятини перевести.

— Хіба не разом його батько, Макар Іванович, тоді, у дев'ятсот п'ятому році, з Тимошевим ось батьком та з покійним дядьком Юхимом у тюрмі сидів?

Гармашиха важко зітхнула.

— Натерпілись ми тоді з нею! З Павловою матір'ю.

— Ні, що ви мені не кажіть,— підбадьорений цим зауваженням старої, кінчив Саранчук,— не повірю я, що йому поміщик та фабрикант ближчий, аніж ми, селяни. Серед нас він виріс, нужду нашу мужичу знає уздовж і впоперек.

— Мало сказати, "серед нас виріс".— Федір Іванович помовчав часинку, наче зважував, чи варто зараз про це згадувати., і озвався згодом: — Приїжджаю якось на різдво додому. Це ще парубком, тільки на заводі став працювати. Заходжу до сестри Катрі — одвідати. Якраз того року овдовіла, першого чоловіка поховала. Дитина в колисці. А знаю, писали з дому, що й немовля з місяць тому померло. Чиє ж це? Учительшине. Заборонив їй лікар груддю годувати. Мусили шукати годівницю. Катря погодилась. Іменно, як мовиться, на свою голову вигодувала.

— Він і сьогодні згадував про це,— сказав Саранчук.— І здумавши раптом: — Забув зовсім. Поклін вам передавав, тітко Катре.

Але жінка навіть не ворухнулась на ці його слова. Вона їх не чула. Сиділа поникло і стиха хиталась із сторони в сторону, неначе в такт ритмічному стукоту вагонних коліс на стиках рейок,— до того виразно зараз пригадалася їй та поїздка з Докією Петрівною до міста, до своїх чоловіків у тюрму. Мов це було не десять років тому, а сьогодні. Все, все зберегла пам'ять, до дрібниць.

...Тільки-но вийшла з вокзалу, зразу ж перед очима й розгорнулося широкою панорамою місто в ранковій імлі. І саме загули гудки на роботу. Дивне і незвичне, змішане почуття пройняло одразу її: якийсь радісний подив і гордість за робочі руки, що спорудили оцю велич, але разом і тихий смуток та відчуття великої кривди. І потім весь день у місті почуття це — кривди — не покидало її, а нагніталося. Біля тюрми, як ярмарок, наїзд. Аж сумно,— скільки тих заплаканих, зажурених жінок. І кожна з клуночком — передачею. Як і вона. Зустрілися в натовпі з Марусею. Зажурена: засудили вже Федя на десять років Сибіру. Поплакали вдвох. А це ж і Юхимові, мабуть. Віддавши передачу, з тривогою чекала на відповідь. І ось невдовзі вернули Докії Петрівні валізку з запискою, що все одержав сповна. А їй чомусь ніякої відповіді. Не скоро вже винесли назад клуночок її: "Немає такого".— "Та як же нема!" — Навіть розгубилася і не знала, що робити. Жінки напоумили піти в контору. До самої смерті вже не забуде вона тої хвилини, коли тюремник, заглянувши в книгу, звів на неї байдужі очі і сказав майже весело: "Був такий, молодице, Гармаш. Був та загув. Поминай, як звали. Помер тиждень тому". Наче отерпла вся. Але ще не йняла віри. Може, глумиться? Вони ж такі! А може, помилка? І тільки тоді, як принесли з склепу Юхимову одіж — благенький кожушок і руді виброджені чоботи,— побачила і обмерла. І вже не пам'ятає, як вийшла з контори, як дісталася з Марусею до них осюди, на Гоголівську. Пригадує — перше, що впало їй в очі в кімнаті тоді,— намочена в ночвах білизна. Весь день з Марусею і поралися біля неї. Хотіла в роботі забутись, урятуватись, щоб не одразу збагнути весь жах дійсності. Та де! Щоправда, стомлена вкрай надвечір, вона, як упала, не роздягаючись, у ліжко, одразу й заснула. І, може, з годину поспала. Поки не прорвались і в сновидіння кошмари прожитого дня. Перелякано зойкнувши, схопилась на постелі. Прибігла Маруся і стара Морозиха, стали втішати. Та заспокоїти не могли. Поки в тужбі не вибилася зовсім із сил. Упала головою на бильце ліжка, затихла...

Катря й не чула, як до кімнати зайшов Артем. Кинулась лише тоді, як тиха розмова чоловіків за столом раптом сплеснулась веселими вигуками. Вона підвела голову, і перший, хто в очі впав їй, був саме він, син.

Стояв на порозі в шинелі, в сірій солдатській шапці-плетьонці. Засніжений увесь. Навіть брови та невеличкі вуси зараз були волохаті і мовби посріблені сивиною. І від цього зараз він видався матері ще більш схожий на батька. Та й не лише на виду схожий. Ось він зняв шапку, ударивши об долоню, обтрусив з неї сніг, а тоді — чисто, як і батько, бувало, утерся шапкою і одразу став молодий, чорнявий. А очі сірі, як і в батька. І голос такий же соковитий, густий.

— Оце так гості! — Широкими кроками ступив до столу і весело привітався, тиснучи руки підряд — Мусієві Скоряко-ві, Тимосі. І з першого ж слова: — А чиї це коні, Тимоше? Не ваші часом?

— А то ж чиї!

— Що ти кажеш! — якось по-хлоп'ячому зрадів Артем.— І як же це до речі: саме цих саней мені не вистачає.

— А ти зачекай із саньми,— сказав Федір Іванович.— Сідай вечеряти. Гасаєш цілий день, не ївши, мабуть.

А тітка Маруся, що поралась біля плити, додала весело:

— Та ти, Артеме, спершу хоч по кімнаті роздивись! Артем побачив матір. Аж хлипнув грудьми од радості.

Поривний, ступив до неї і, обнявши, мовив:

— Ну де-бо ви, мамо, взялись! Отак несподівано. І отак Д9 речі.

— А хіба тебе, сину, діждешся! — осміхнувшись, мовила мати з легеньким докором.— Коли те літо було! А ось уже різдво незабаром. Все ніколи про матір здумати?

— Чи повірите, мамо, їй-право, так закрутивсь! — Він скинув шинелю, узяв низенький стільчик і сів біля матері.— А чи згадую? Таке скажете, мамо! Оце, йдучи сюди, так думав про вас!

— Що ж ти думав, сину?

— Хіба розкажеш: дуже хотілося побачитися з вами. На душі якось бентежно. А особливо коли здумаю...

— Так як же сталося, Артеме, що тобі саме цих саней не вистачає? Випадкових саней! — спитав раптом Федір Іванович.— А якби не приїхали добрі люди?

— Прорахувався трохи. Важкувато буде на двох бендюгах.

— "Прорахувався"!

— Та хіба ж думалось таке: в коліно вже снігу ввалило і ще мете.

— Нового нічого? — спитав Кузнецов.

— Ні, все, як було.