Артем Гармаш - Головко Андрій

І тепер уже піде тихою ходою, навіть заклавши руки за спину. І мариться йому в ту хвилину: мовби вже дорослий він, жонатий, і оце разом з Орисею просто з церкви після відправи ідуть вони до її, а відтак і його тепер, рідні у гості. На душі гарно так. 1 в серці бринить уже оте слово, що ось-ось вимовить його, тільки-но поріг переступить: "Здрастуйте, мамо! З неділею!" Заради цього слова — "мамо", наймилішого сироті змалку, і потрібна була присутність Орисі в його мріях. Щоправда, взаємин своїх із нею не деталізував — жінка, та й все! І взагалі не віддавав їй багато уваги. І так само, як у мріях, було в житті: чи дома Орися, коли, бувало, прийде до них, чи нема,— йому однаково. Аби Артем та тітка Катря вдома були.

За час від останніх відвідин завжди набереться у нього про що розповісти, попитати поради а чи й на мачуху поскаржитись. І в тітки Катрі завжди для нього було ласкаве слово — пригостить, і повчить, і розважить.

Отак і минали літа. І чимдалі все більше звикав, ріднився Гришко з родиною Гармашів: з Артемом, з тіткою Катрею. Та гірш було з Орисею. І саме оті жарти дядька Мусія були тому причиною. З усіх Артемових товаришів, які бували в нього, саме Гришка Орися найбільше сторонилася. Коли вже й так на вулиці дражнять її Гришком! Щоразу приходу його ждала з острахом. І тільки він у двір — вона з двору. Але з часом, підростаючи, розумнішала дівчина. Та, мабуть,! набридло і хлопцям дражнитись. І дядько Мусій, після одної розмови Катрі з ним наодинці, раптом облишив свої жарти.* Напруженість у взаєминах хлопця та дівчини поволі зникала, зароджувалась дружба. І хтозна (це вже Грицькові сімнадцятий ішов, а Орися на три роки молодша) — чи не переросла б оця дружба в глибше почуття. Та саме того літа Артем пішов з дому на заробітки, і Грицькові не так уже зручно було заходити до Гармашів. А згодом інші завелись друзі. Тепле почуття до тітки Катрі лишилося, Орисю часто згадував. Але що ж — дівчисько ще! А обставини складалися так, що вже вісімнадцяти років Грицькові довелось думати про одруження. І, власне кажучи, не так сам він думав про це, як батько та мачуха — за нього.

Поки ще жила в їх сім'ї Наталка, жінка покійного дядька Устима, який загинув у 1906 році під час нападу селян на чеченців — вартових князівського маєтку,— Саранчуки своїми силами цілком управлялися з господарством. Правда, важкувато було батькові самому косити, бо посіву в них було завжди десятин сім-вісім. Потім Грицько підріс — в шістнадцять років уже по-справжньому косити почав, от уже й поміч батькові. Але саме в цей час важче стало мачусі. Урвався нарешті терпець у Наталки. Не могла більше вже жити з єхидною ятрівкою і перебралась до своїх батьків. Тепер мачусі самій доводилось поратись і на полі, і в домашньому господарстві. Допомоги від своїх дочок ще не скоро чекати: одній було п'ять років, а другій — вісім. Отож вона й стала підмовляти батька, щоб женити сина. Грицько спочатку і слухати не хотів: "Хоч до двадцяти років погуляю!" Але потім став потроху звикати до цієї думки, тим більш, що і самому було важко: у жнива він не тільки косив, але ще й допомагав мачусі в'язати снопи (чисто жіноча робота!), бо не вправлялась вона за двома косарями; в молотьбу по токах на одробітки мачуха й зовсім не ходила,— доводилось Грицькові з батьком удвох відробляти. До того ж не кожної неділі і чисту сорочку мав (і навіть не тому, що мачуха лінувалася,— на зло йому, за непослух). Але найголовніше, мабуть, було те, що почував себе в сім'ї дуже самотнім. Батько, хоч і любив сина і наодинці з ним був ласкавий, при мачусі, якої трохи побоювався, ставав мовчазним, похмурим. У зимові довгі вечори, коли до півночі всі працювали, бувало, ні до кого по-справжньому і слова сказати. А якби була жінка... Тим-то і став Грицько мимоволі приглядатись до дівчат на селі — котру б посватати. А дівчат, що з охотою вийшли б заміж за нього, було немало: один у батька на одинадцять десятин; та й із себе хлопець гожий, працьовитий і розумний. Але Грицько все не міг вибрати собі до пари, поки родичі батька із села Пісок не порадили йому із свого села дівчину — і вродливу, і з великим приданим. Показали її на ярмарку — сподобалась Грицькові. І він, як видно, припав їй до душі. Стали, хоч зрідка, зустрічатися. Потім уже й до сватання діло хилилось. Родичі переказали, що Лукіян Середа згоден віддати за Грицька дочку — "нехай присилає сватів". І Грицько наважився нарешті. Тим більше, що якраз мачуха була вагітна, по весні мала родити, отже, господарство з самої весни лишалось без робітниці. Так і вибрили в сім'ї: мине великий піст , відсвяткують Великдень і пэдилють сватів. Але сватати не довелось. На страсному тижні породила мачуха близнят — двох хлопчиків. А на Великдень родичі з Пісок приїхали в гості з прикрою новиною: передумав Середа. Мовляв, молода ще Настя, та й не все придане готове. Але не важко було догадатися, в чому справа. Та, кажуть, Лукіян Середа комусь одверто признався, чому не віддає дочки за Саранчука. "Хіба ж це жених для моєї Насті! Троє хлопців тепер у сім'ї на сім десятин (ті чотири десятини ще не його, це ще ярмо на шиї, поки виплатять за них в банк!) —значить, коли поділити, і по дві з половиною на кожного не припаде. Як же виходити Насті? Та й чого їй виходити — старців плодити?!" Невеселі святки були Грицькові того року. Не те щоб він дуже жалів про Настю, неприємний був самий факт, що відкрив йому очі на хистке його становище. "Ось воно, життя мужиче!" — думав парубок. Живеш немовби хазяїн, хоч поганенький! Шматок хліба їси, не батрачиш та думаєш, що так воно і буде. А воно ні. Зрадлива доля мужича. Про такі речі нема вже що й говорити,— неврожай, чи градом хліб побило, чи пожежа змела двір, чи чума, сибірка на худобу, лишився без тягла,— був хазяїн і нема! На кожному кроці підстерігає тебе лихо! Але взяти навіть і таке: хлопець в сім'ї народився. Здавалось би, радіти треба браткові, а насправді — нема чого радіти. Неприємно Грицькові було ще й те, що тепер уже не було йому льготи, мав відбувати солдатчину, а це чотири найкращі молоді роки. І вже незабаром. Коли б хоч знав був раніш, нагулявся б досхочу! Мовби підмінили відтепер Грицька. Наче справді надолужував хлопець згаяний час. Досі Грицько не дуже часто ходив на гулі. У вільний час любив, за давньою звичкою, ще з школи, книжку почитати. Тепер облишив книжки. Увесь вільний час, не тільки в свято, але і в будні — зразу після вечері,— на гулі. Грицько був хлопець "геройський", як говорили про нього на селі: рослий, сильний, відважний. Якось зразу, спочатку на своєму кутку, а потім на все село — першим парубком став,— ватажком у сільських хлопців. А до всього ще і вродливий. Не одна дівчина зітхала по ньому. Але Грицько не зловживав цим. Розбещені дівчата його не цікавили, а скромні, хороші дівчата хоч і вабили, але, як серйозних намірів у нього не було, то поводився з ними просто по-товариському. Він навіть не уявляв собі, як це можна скривдити дівчину, щоб потім гіркі сльози ковтала, дорікаючи за обман та наругу. Про одруження ніколи й мови не заводив. (А цим же хлопці найчастіше обдурюють дівчат!) А якщо дівчина сама, бувало, підведе його до цієї теми, признавався одверто: "Моя молода ще на припічку кашу їсть!" І, щоб не подумала, що жартує, докладно поясняв. До призову в армію хіба що дурень жениться. А солдатчини чотири роки. Та й одслуживши, не захочеться женитись на старій дівці, а — на молодій. От і вищитай, скільки їй зараз літ може бути. "Вищитуй уже сам!" — розчаровано відповість, бувало, та й по цій мові розійдуться.

Того року, коли Грицькові треба було йти на військову службу, вперше вийшла на гулі Орина. Грицько аж диву дався: та коли ж вона отак непомітно дівкою стала? Та ще ж і дівка яка гожа! Одразу став упадати біля неї. Але Орися при першій же розмові нагадала йому Настю з Пісок: "Дістав гарбуза від дочки хазяйської, то тепер уже й біднячкою не гребуєш!" Грицько не одрікавсь. Правда, "гарбуз" тут ні до чого, бо до сватання діло не доходило. Але думка така була, брехати не буде. Та хіба ж то з любові великої — "оце хоч вір, Орисю, хоч не вір: нікого я ще не любив по-справжньому, тебе — першу!". Спочатку Орися не вірила. Але серцю Так вірити хотілось! До того ж і вся поведінка Грицька, його ставлення до неї мовби стверджували його запевнення. Потроху лагіднішала Орина до Грицька. Хоч на щось більше не йшла. Та, правду кажучи, Грицько і не добивався цього. Невідоме досі почуття спалахнуло в ньому до Орисі. Вперше за всі оці роки він став думати про одруження з радістю. Не зараз, правда. На кілька років залишати Орисю з лютою мачухою ніяк, не хотілось. Відбуде солдатчину — та тоді. Якщо, звичайно, згодиться ждати. До цього, власне, щоб заручитися її згодою ждати його, і зводилися всі зусилля парубка. Але часу до осені було ще немало, то навіть не дуже й поспішав. І раптом — війна.

Уже першого дня мобілізації кілька десятків чоловік пішло з села. А через місяць-два — другий набір. Довелось і Грицькові на цей раз. Сьогодні розклеїли наказ, а через чотири дні вже мав з'явитися на збірний пункт у Славгород. Наче обухом ударила ця звістка Грицька. Цілий день слоняв-ся по подвір'ю як неприкаяний. Не дочекавшися вечора, пішов до Мусія Скоряка. Той на току молотив ціпом. Приходові Грицька здивувався. За старою звичкою, пожартував: "Чого ти такий виряджений? Можна подумати, що в старости кликати прийшов?" — "Атож, дядьку Мусію". І видно, що не жартує хлопець. Скоряк похмурився: "Та ти, хлопче, при розумі? Тобі ж у солдати через кілька днів. А там і на війну".— "Ну що ж то й воно. Кидайте ціп мерщій". Дядько Мусій і руками одмахнувся: "Дурниця це! Та яка розумна мати в цей час віддасть дочку за тебе! Добре, як вернешся з війни. А не дай бог..." Отак нічого й не вийшло з Грицько-вого наміру. Сам побачив тепер, яке це безглуздя. З горя удвох з дядьком Мусієм випили півкварти, яку приніс із собою. І з цього вечора уже і не вихмелявся Грицько всі оці дні дома. Щовечора бачився з Орисею, але що то за зустрічі були! Дівчина і поривалась до нього, і сторонилась його, п'яного. Після вулиці, коли залишались удвох, ні на крок нікуди з ним од перелазу.