Артем Гармаш - Головко Андрій

Та Федір Іванович помітив. Він підійшов до неї, обняв за плечі,

— А плакати чого?

Катря звела до нього мокре від сліз лице:

— Ну як же не плакати, Федю! Коли тільки згадаю... Іще в холодній коли сиділа, як здумала, що й він, Юхим мій, небіжчик, перед тим, як погнали у город в тюрму, ніч лежав у ній — поранений, неперев'язаний. Як запеклося серце! І відтоді вже з думки не йде. І так на душі гірко! Ну скажи, Федю, за що він муку прийняв отаку, голову свою поклав? Та хіба тільки він! А ти — десять років Сибіру! За революцію, кажеш. За оцю? Щоб знову глитаї. Та він, коли б знав отаке, в труні перевернувся б!

— Не журись, сестро. Все буде гаразд. Бо таки недарма кращі люди голови клали. І твій Юхим. Царя ж уже нема — скинули. А тепер і до буржуїв черга підійшла. До поміщиків та фабрикантів. А там і за глитаїв візьмемось. Недовго вже їм панувати. У Петрограді — чула? — наша влада вже, робітничо-бідняцька. А незабаром і в нас те буде. Не треба плакати. Ходім краще вечеряти.

Але Катря од вечері одмовилась: не одігрілась іще. Вони повечеряють потім з Марусею. Та, може ж таки, Артем надійде. Сиділа під грубою, трохи розважена братовим бадьорим словом, і прислухалась до розмови чоловіків за столом.

Заговорив Мусій Скоряк. Таки про своє, наболіле:

— Або політику їхню з тяглом узяти. Коней в економії, правда, обмаль, в армію забрали, але волів пар тридцять. І що б же по черзі, чи як там, давати тим же солдаткам, бідноті безтяглій, хоч би там деревину яку з лісу привіз, хату б підпер, щоб не валилась. Так ні. "Нема такого розпорядку". А в кого є чим, понавозили дерева, двори позавалювали. Твій батько, Грицьку, теж на цілу хату вже навозив. Чи думає, оженивши, зразу й одрізнити тебе?

— Не знаю,— посміхнувсь Саранчук.— Може, там уже без мене і оженили мене?

— Ні, ще. А молода є,— сказав Мусій, хитрувато мружачи око.— Славна молода. А що стрижена, дарма. І під очіпком коси одростуть.

— І таке ти, Мусію, плетеш,— невдоволено сказала Катря.— А ще й чарки не пив. Та що вона в мене — стара дівка? Іще в косі дівочій походить.

Тиміш Невкипілий спохмурнів ураз і перевів мову на інше:

— Ви, Федоре Івановичу, кажете, скинути їх, переобрати комітет. Трудна це справа. Горлохватів за них багато.

— Не легка,— згодився господар.— А іншого виходу нема. Доки вони правуватимуть у вас, ладу не буде.

— Якби хоч війна швидше кінчилась. Повернуться хлопці з фронтів — наведемо лад.

— Різанини буде,— хитнув головою Мусій.— Як тільки до землі діло дійде.

— А що, нам землі на всіх не вистачить? — знизав плечима Саранчук.

— Землі-то вистачило б. Та, бач, не в усіх однаковий апетит. І земля різна. Це ж тобі не сувій полотна баба вийняла з скрині. Інша десятина двох варта.

— А це все врахувати треба.

— Авжеж. Та на все це час потрібен. А не тоді, як у борозну виїдемо. Уже б зараз оце починати. Чи доки ми, Федю,— ти ж таки в городі тут, та й усе життя політичеський,— доки вони з нами у піжмурки гратимуть: і народна земля, і — не займай!

— А ви не слухайте тих, що кажуть "не займай!".

— Нічого,— обізвавсь Саранчук,— зробимо!

— Ой, трудне це діло! — зітхнув Мусій.— Та й потім, земля — це ще не все. Звичайно, це велике діло, дуже велике діло: земля — народу! Але ж землі їсти не будеш, це ще не хліб. А щоб хліб на тій землі вродив, голими руками нічого не зробиш. Ось у чому штука, Грицьку.

— Це вірно,— згодився Саранчук.— Тим-то рівності, звичайно, зразу не буде. Один, у кого в сім'ї працездатних чимало та тягло справне, може і двадцять десятин підняти. А другий — хоч би спромігся стільки десятин обробити, щоб сім'ю прохарчити.

— Прохарчити! Ой, боюсь, Грицьку... Не так це...

— Просто не пізнаю вас, дядьку Мусію! Що це ви,— Грицько посміхнувся,— такий полохливий раптом стали! Треба сміливіш дивитися тепер на життя.

— Тобі що! У твого батька е пара коней. А треба буде, піднатужитесь трошки і третього коня прикупите. Грошенята, не скажу — копитали, все-таки водяться. У банк за землю тепер не платить. А ось як нам бути? Бідноті, злидням? Чим, як землю обробляти будемо?

— А поміщик чимсь обробляв же.

— Ти наче не знаєш, як він обробляв! Більшу половину землі в оренду здавав. Гмирі, Пожитьки... ну, і дрібніші ко-торі хазяї, обробляли його землю. Правда, десятин до тисячі батраками та своїм тяглом обробляв. Десятків зо два коней завжди держав, пар тридцять волів.

— Ну от і поділимо! — весело сказав Саранчук.

— А ділити якраз і не обов'язково,— сказав Кузнецов.— Скільки у вас в селі безтяглих?

— Та дворів сотні півтори набереться, мабуть. Не менше! — відповів Мусій.

— Ну от! Скільки ж припаде на двір! Ділити нема ніякого смислу. Ось мені родичі з села пишуть...

— А ти, браток, сам звідки будеш? — спитав Мусій.

— Та сам я — п^іловець. Із Петрограда. Завод там є такий — Путіловський . Машинобудівний. Махина!

— Зрозуміло.

— Ще батько мій — я сам і не пам'ятаю, зовсім малим іще був, років два-три — перекочував із села в Пітер, поступив на цей завод; так і пішло потім — колесом: чотирнадцяти років я вже працював на заводі, а зараз і синаша мій... п'ятнадцять років, а вже слюсар! — з гордістю додав він.

— А ще діти є? — поцікавилась Катря.

— Дві дочки. Одна вже школярка — Машутка. Грамотійка! А меншу, Василинкою звати, і не бачив іще. Без мене вже народилась. Третій рік пішов.

— Славна дівчина! — сказав Федір Іванович.

— А ти звідки знаєш?— спитав Мусій.

— ^ув у жовтні в Петрограді. Делегатом на Другому з'їзді Рад .

— Он як!— зацікавився Невкипілий.— Так ви, Федоре Івановичу, виходить, і товариша Леніна бачили?

— А то ж як! І коли з трибуни говорив він. І потім — в залі, серед народу. Зблизька. Отак, як тебе зара бач

— Скажи ти!— зітхнув Мусій.— І випаде ж щастя таке! Хоч розкажи, який же він із себе. Я його ще і на портреті не бачив.

— Та як розповісти! Не так це просто. Сліз таких нема. Глянеш — мовби звичайна людина. Невисокий на зріст, дуже рухливий, борідка, підстрижені вуса. Очі трошки розкосі, гострі, чіпкі. Високий лоб. Побачив би на вулиці і, не знаючи, хто він, примітив би, звичайно, але так — наче нічого особливого. А ось коли придивишся, та ще особливо коли він говорить з трибуни,— зразу розумієш, який він зовсім незвичайний. Така сила в ньому. Наче магніт якийсь душевний в ньому,— дивишся, і не можеш очей одірвати, і не можеш думати інакше, як він. Одним словом, вождь народний.

Кілька хвилин усі мовчали. Федір Іванович перший заговорив:

— Так про щг^ пак я? Ага! Вирвав часинку, забіг на Виборзьку сторону0 . Увечері якось. Якраз удало — вся сім'я в зборі. Ну, познайомились, роздав усім гостинці. Але головний гостинець, звичайно,— головній хазяйці. "Це тобі від тата,— кажу.— Знаєш тата? Де він?" Усміхнулась. Руки гостинцями зайняті, головою хитнула на стіну, на фотографію. Але дід Іван незадоволений лишився такою відповіддю. "Ва-силинко, та то ж татова карточка. А де він — живий?"— "Там!"— І раптом оченята стали такі сумненькі. Навіть про гостинці свої на хвилинку забула.

Кузнецов відчув, як у нього защипало в очах і горло здавили сльози. Він глибоко затягся цигаркою і сказав, за усмішкою ховаючи своє хвилювання:

— Тямуще дівчисько! Жінка пише в листі...— І обірвав себе:— Ну, та це ми трошки вбік звернули...

— Так, виходить, живий і батько ще?— перебив його Мусій.

За Кузнецова відповів Бондаренко:

— Мало сказати. Червоногвардієць! Царський палац штурмував!

— Так, старик у нас бойовий. Та не такий і старий він іще, шістдесят з чимось...— І замовк. Потім сказав:— Ну, та не про це мова зараз. А родом ми із Рязанської губернії. І тепер іще родичі живуть там,— двоюрідні, десятиюрідні,— півсела. Теж отакі саме, як кажете,— зливні, біднота, а то й просто батраки в поміщика. Терпигорево — село називається. Про нього і мова.

— Ну й назва!

— Підходяща. Так от послухали мої земляки, терпигорів-ці оці самі, більшовиків і добре зробили. Ще восени вигнали поміщика з маєтку. Землю забрали. Вчасно обсіялись. У кого своє тягло — ті самі по собі, а батраки та біднота безтягла — гуртом, поміщицьким тяглом та реманентом. А урожаєм уже потім поділяться.

— Гуртом, кажеш,— обізвався Мусій.— Ну, це у вас там, у рязанців, легше, може: більше звикли гуртом. А у нас, на Полтавщині, та і в інших губерніях — подворники, а то і хуторами живуть. Ми на те, щоб гуртом,— не дуже. Недарма у нас і приказка така є: "Гуртове — чортове". Гуртове — це значить спільне,— пояснив він Кузнецову.

— А мені перекладати з української не треба,— усміхнувся Кузнецов.— Без малого рік, як на Україні. Розумію. "Гуртове — чортове"? Ні, цю приказку треба забувати.

— Та як же її забудеш!

— Мусію Степановичу,— сказав Бондаренко,— але ж у нас про гурт і інші приказки є.

— Та є,— згодився Мусій.— Хоч би така, наприклад: "Гуртом добре і батька бити". Ти про цю, Федоре?— Всі засміялись.— Ну та жарти жартами,— продовжував Мусій.— А то справді — подумає чоловік... Ні, іноді, коли це дуже потрібно, ми уміємо й гуртом працювати. Недарма у нас кажуть: "Де людей купа, не болить біля пупа!" Ось, скажімо, хату доводиться ставити. Робимо це звичайно толокою, тобто всі сусіди разом. Дуже навіть весела робота буває: з чаркою, з піснями. На молотьбі в супрязі теж, але це — коли-не-коли. А щоб день у день, як батрак в економії... Е, ні! Коли ж усе життя мужик, і навіть щонайбідиіший,— тільки й думав про те, як би на своє, хоч мотузяне хазяйство стягтися... І щоб іменно тепер...

— Мусію Степановичу,— перебив його Кузнецов,— та вам же ніхто цього не нав'язує. Будете хазяйнувати, як самі захочете, як вирішите на місці. А вже потім на власному досвіді переконаєтесь, що це для бідноти не вихід, що хазяйнувати по-старому в дрібних господарствах не можна. Саме про це і говорив Володимир Ілліч Ленін на з'їзді якраз селянських депутатів: якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоч і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель, бо розруха насувається з кожним днем, з кожною годиною... Але перш за все, Мусію Степановичу, відібрати землю у поміщиків. Без цього нема чого і город городити. Треба всіх отих, як їх там у вас,— гмир, пожитьків у три шиї гнати від влади. Треба тісніше об'єднатися бідноті з батраками економій.