Артем Гармаш - Головко Андрій

Біля ґанку дві служниці на снігу чистили віниками величезний барвистий, як весняна клумба, килим.

— Обідати,— кинув Галаган, проходячи повз них.

"А що, я не казав!"— не в силі був стримати Діденко посмішку.

У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в таке ж, як і сам він, масивне сап'янове крісло і жестом запросив Діденка сісти поряд.

— Так в чому справа?

Діденко сів. І лише тепер помітив біля вікна в гойдалці лисого генерала з газетою в руках. Повів на нього очима.

— Чужих нема,— сказав Галаган. Діденко з кишені вийняв листа.

— Оцей абзац.

— Листів, адресованих не мені, не читаю,— одмахнувсь

рукою Галаган.— Перекажіть своїми словами. •

Павло спалахнув.

— Навряд чи зумію. Тут він пише таким спеціальним жаргоном,— навіть хотів був додати: будучи певен, очевидно, що ви зрозумієте його, але втримавсь.— Тим-то дозволю собі зачитати.

— Прошу.

У передпокої дзенькнув дзвоник, і Павло мимоволі затримавсь. Чути — побіг хтось відчиняти.

— Хто б це міг бути?— уголос подумав Галаган і з цікавістю прислухався. Діденко почекав.

Через кілька секунд до кабінету вбігла покоївка.

— Іван Семенович.

— Ну, ясно ж, нехай заходить. Іване Семеновичу!— гукнув Галаган.— Де ти там є?

Рум'яний з морозу, до кабінету зайшов Компанієць. Діденко добре знгв його — Ґалаґанів управитель з містечка Князівки.

— Сідай, Семеновичу. Я зараз.— І звернувся до Діден-ка:— Так я вас слухаю.

Павло прочитав абзац. Мова йшла про якусь, наскільки можна було зрозуміти сторонній людині, "комбінацію" з сіном. Дорошенко сповіщав,, що є "шанс" на добрий "куш", під маркою інтендантства продавши сіно на чорному ринку, запитував, на скільки вагонів можна розраховувати.

— Ех,— з жалем хитнув головою Галаган.— Де він раніше був. Скормили донці сіно своїми кіньми.

— Чого там, Леоніде Павловичу,— устряв у розмову управитель.— Стогів з десяток можна. Якщо, звичайно, усе в порядку з документами. Щоб комар носа...

— А чим я буду навесні своїх сименталок? Соломою?

— Ой Леоніде Павловичу!— зітхнув Компанієць.— Ви таки ще думаєте... про весну! А я оце з дому та й не певен. Може, завтра вернусь, а там уже... Донці ж виїжджають.

— Виїжджають?— занепокоївся Галаган.— Куди?

— До себе, на Дон. Уже й вагони подали під погрузку. А мужики тільки й ждуть цього.

— Без паніки, Семеновичу,— сказав Галаган.— Немає ще підстав.

Генерал, що весь час не подавав ніяких ознак життя раптом опустив газету на коліна і мовив роздратовано:

— Ти, Леоніде,— страус. Од небезпеки ховаєш голову в пісок. "Немає підстав", а цього тобі мало?— Він схопив газету.— Це ж не будь-хто, а міністр ваш промовляє з парламентської трибуни. Ось, прошу,— і став читати:—"Слідую-

чий бере слово Порш. Доходять чутки,— говорить він,— що "анархія у прифронтовій смузі продовжується. Поділля, Волинь руйнуються. Цукрові та винокурні заводи, великі маєтки, культурні господарства знищуються селянами та солдатами. Як ставка юзфронту, так і Генеральний секретаріат вживають заходів проти анархії. Петлюра з цією метою виїхав у ставку юзфронту". Це тобі що? Не підстава?— Він кинув газету, схопився з гойдалки і схвильовано пройшовсь по кімнаті.— Думав, хоч тут, на Україні, спочину душею. А тепер бачу... Ні, не вірю я у ваших міністрів. Де ж їхні заходи? Хотів би я бачити!— І спинивсь перед Ґалаґаном. Але замість відповідати йому, Галаган повернувся лицем до Ді-денка. Мовби це генералове запитання стосувалося саме його. Діденко так і зрозумів. І навіть зрадів нагоді блиснути своїм красномовством та обізнаністю.

— Прошу пробачити, пане генерал,— не кваплячись, але з підкресленою чемністю звівся на ноги, і вже цим одразу прихиливши генерала до себе.— Але, якщо дозволено буде мені... Насамперед відносно міністрів. Чи уявляєте ви, пане генерал, що було б зараз, якби нецентральна рада з її справді мудрою політикою? Де їхні за'ходи, питаєте. Адже одним актом третього універсалу, проголошенням "Української Народної Республіки", вона одразу локалізувала петроградську авантюру більшовиків як справу виключно місцеву — великоруську. А то б іще місяць тому у Києві, а відтак і по всій Україні при владі були б Совєти. Не думаю, що тоді б ви почували себе краще у нашому Славгороді. Що ж до конкретного випадку, тут я цілком погоджуюсь з Леонідом Павловичем: не вдавайтесь, Іване Семеновичу, в паніку.

— Ох, Павле Макаровичу. Хоч ви й есер, а погано ви мужика знаєте. Та більша половина з них більшовики. Он учора у Журбівці солдати геть-чисто куракінські амбари розгромили.

Зайшла покоївка.

— Пані вже в їдальні. Просять пожалувати до столу.

— Гаразд,— одмахнувсь Галаган.— Так!— Задумано мовив по паузі:— Морока!— І важко звівся на ноги. До Ді-денка:— Отак і напишіть Саві Петровичу, не до того, мовляв, зараз Ґалаґанові. Не до жиру, бути б живу. Отак, юначе.— І виразно глянув на нього, явно даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Павло од несподіванки розгубився. Наче ж усе йшло на гаразд. І на тобі! Адже ясно було, що побачення з Людмилою зривалось. Од хвилювання він навіть зблід, і одна нога дрібно затремтіла в нервовому дрожу. Секунд кілька не знав, що робити: вклонитись і йти чи, може... І раптом вирішив:4"

— Ні, писати я не буду. Швидше особисто побачусь з дядьком Савою. З хвилини на хвилину чекаю телеграми-вик-лику з Генерального секретаріату на роботу.

— На яку?— неуважно, просто з чемності спитав Галаган. А Павлові тільки цього й треба було. Як нещасливий ігрок останнього козиря кинув, ледве тамуючи в собі хвилювання:

— В дипломатичний корпус.

— Що, що, що?

Ефект перевершив найсміливіші сподівання. Щирий подив метнувсь і застиг на Галагановім обличчі. Кілька секунд він мовчки дививсь на Діденка — ковзнув очима по всій його постаті од голови до ніг і потім мовив тоном, в якому змішались подив, іронія і повага:

— Он як! У дипломати, значить. У Талейрани!48 Генерал, здивований не менше за господаря, запитав:

— А в який же відділ? Чи як це там у вас? На яку країну?

— На Францію. Я досконало володію французькою мовою.

— О, це чудово!

— Чепуха! Ніяких перспектив!— заперечив Галаган.—. Не заздрю я вам...— хотів сказати "юначе", але язик якось сам вимовив:— Пробачте, Павло, Павло... Макарович, здається?

— Чому ніяких перспектив?— уже оговтавсь Діденко.— Визнання нас французами — питання днів.

— А що нам з того визнання? Яка користь?

— Як це?— навіть посміхнувся Павло.— Та вже сам факт виходу на міжнародну арену. Потім — очевидно, позика. А в разі потреби...

— Потреба вже є. Але що вони можуть? З весни їм німці покажуть себе. Розв'язавши собі руки на сході. Тільки пір'я з них полетить. Чепуха! Єдиний наш порятунок — в орієнтації на Німеччину.

Генерала так і пересмикнуло всього.

— Ну знаєш, Леоніде!

На порозі з'явилась покоївка:

— Леоніде Павловичу, пані вже сердяться.

— Ідемо.— І широким жестом гостинного господаря запросив присутніх:— Прошу, панове!

IX

Дами були вже за столом. Крім господині та Людмили, було ще дві жінки. Через стіл навпроти Галаганихи сиділа дуже схожа на неї, але старіша, зовсім сива, рідна сестра її. Поряд з Людмилою — гарненька брюнетка.

Все це Діденко охопив очима іще з порога. Галантно вклонившись дамам, він сів на вказане господарем місце між сивою жінкою та Іваном Семеновичем, навпроти генерала. Поправив манжети і застиг ніби навмисне, щоб дати себе дамам вільно оглянути.

Галаган вигідно вмостився у своєму кріслі і звернувся до управителя:

— Сьогодні ти, Семеновичу, моя права рука. Наливай чарки.

— Але мені не треба,— сказав генерал.— В домі такої страшної людини їсти ще так-сяк, а пити... Звідки я знаю, що ти в калганівку отрути не підсипав.

— Ах-ах-ах!— засміявся Галаган.— Та я ж її сам питиму.

— Ой, папа комік!— засміялась брюнетка. А сива жінка здивовано глянула:

— Що за розмови, Олександре?!

— Від безпринципності в політиці до цього — один крок. Ти, Марі, не знаєш, у кого ми живемо. Та він же без п'яти хвилин більшовик. Ладен хоч завтра у Брест на мирні переговори з Гофманом49.— І, міняючи тон на поважний:— Жарти жартами, Леоніде, але, крім шкурних мотивів, повинні бути й моральні зобов'язання перед союзниками. Ви що, молодий чоловіче, наче не згодні зі мною?

— Ні, чому? Навпаки,— заперечив Павло.— Правда, моральний момент у політиці не основне. Але, коли взяти основу, на якій будуються взаємини держав,— матеріальну заінтересованість, а конкретніш — суму капіталовкладень у нашій вугільній, сталеливарній промисловості,— цифри аж ніяк не промовляють на користь Німеччини.

— Ну, а то будуть промовляти,— сказав Галаган.— Чи думаєте, що німцям менше, аніж французам та англійцям, смакує наш вугіль та сталь, хліб та сало?

— Чом не так!

— А хто ж буде задаром? Зате — реальна справа. Та одкрийте їм сьогодні фронт, і ви за місяць не пізнаєте України. Німці б лад навели. І навчили б, як у світі жити. Слава богу, знаю трохи Німеччину. Не лише в Карлсбадах бувати довелось,— скосив очі на Павла.— Всю Європу об'їздив. Був я і в Рурі50, і в Східній Пруссії. Є чому у німців повчитися. І промисловцям нашим, і хліборобам.

— Одним словом...

— Панове!— озвалась господиня.— Чи не могли б ви перенести свою дискусію на післяобід?

— Резон,— сказав Галаган і взяв чарку.— Прошу, панове, здоров'я дам!

— Одним словом,— після паузи, випивши чарку і закусивши грибком, звернувся генерал до Діденка,— не слухайте нікого, без вагань їдьте в Париж.

— Ви їдете в Париж?— вражено повернулась генеральша до Діденка.

— Пардон,— не дав Галаган відповісти Павлові,— я й забув представити мосьє Діденка в новому його амплуа як молодого дипломата.

— Ну, Леоніде Павловичу,— кокетуючи, ніби зніяковів Діденко і навіть опустив голову, але так, що Людмила не випала з поля зору.— Яке це має значення!

Проте в душі Павло торжествував. Ще б пак! Чи ж він не бачить,— завжди стримана, як леді (до речі, так її прозивали іще в гімназії), Людмила од несподіванки навіть здригнулась і од подиву розтулила уста. А очі — темно-сині, трохи завжди примружені від короткозорості, майже прикрили довгі, пухнасті вії. Дівчина мовби прислухалась до чогось. Не очутилась навіть, коли кузина пошепки позвала її. І раптом здригнулась різко (мабуть, од доторку черевичком під столом), повернула лице до кузини.