Артем Гармаш - Головко Андрій

А потім у подушку що вже наплачеться.

А на четвертий день виїздили новобранці з села на станцію. Біля греблі, саме проти Гармашишиних воріт, спинилась валка, стали прощатися, Грицько поцілував як рідну Гар-машиху, потім дядька Мусія. Мовчки подав Орині руку. Дядько Мусій і скажи тоді: "Та ти хоч на прощання, парубче, поцілуй свою дівчину". Орина і подих затаїла. А коли Грицько обняв її, поривно подалась до нього всією постаттю і, як стогін, вирвалось у неї шепотом: "Ой любий мій!"

Довго Грицько згадував прощання з Орисею, і як цей спогад зогрівав його серце! Але потім, у пеклі війни, чим далі, тим більше черствіло серце, і спогад цей блякнути став, і його заступали вже інші спогади — про останні вечори з нею біля перелазу,— викликали тільки обиду на Орину та роздратування: "Теж мені любов! Якби любила по-справжньому, то не була б отоді — може, й на смерть ішов! — отака розсудлива". Так їй про це і в листах писав, не підозріваючи навіть, скільки сліз проллє дівчина над оцими його рядками.

Потім і вона одпише йому. Але, замість того щоб поговорити про своє почуття та пояснити причину своєї стриманості отоді, вона й собі в тон йому стане його дорікати: "А ти? Може, й на смерть, пишеш, ішов. Авжеж. Але всі оті дні перед розлукою чи ти хоч слово до мене сказав не п'яне? Чи хоч один вечір побув ти зо мною тверезий?!"— і обривала на цьому, щоб, не дай бо, не догадався, що, власне, оце й було тоді єдиною перепоною до їхнього зближення. Не знала дівчина, що, криючись од нього з оцим, сама собі шкодила. Од невіри в її почуття Грицько за ці роки війни і сам поволі охолонув до неї, менше став думати про одруження з нею ("Та й що про це думати зараз, поки війна! Може, й додому не вернусь!"). І тільки оце увечері, при зустрічі з Гармашихою, після її розповіді про Орину, Грицько раптом зовсім інакше відчув її, таку близьку і рідну.

Як жива, виникла вона в його уяві, змарніла і безпомічна після хвороби. Але від цього ще миліша. Велика ніжність до неї виповнює серце парубкові. І мимохіть губи ворухнулись в усмішці: згадався знову дядько Мусій. Таки надумав старий, як пожартувати з нього: "І під очіпком коси одростуть". Авжеж, натяк на його тодішню нетерплячку із сватанням. Дарма, дядьку Мусію, смійся, смійся. А ген туди к масниці го-туйся-таки у старости. І зразу ж перейшов думкою на інше: на дерево у батьківському дворі. Може, справді надумав батько, оженивши, одразу й одрізнити? Ну що ж, до цього йшлося. Та воно й краще. Чим робити на мачушиних дітей, звичайно, краще на себе, на своїх дітей. Так тому й бути! За зиму дерево приготує на хату, щоб з весни й будувати почати. На батьківській садибі ніде другу хату ставити, доведеться в Рокит-ному. Незвично, мабуть, буде після села на хуторі жити. Ну та не сам же. З Орисею! А недарма і в пі^ні співається: "Хоч у полі під вербою, аби, серце, із тобою!" Виросли, мабуть, за ці роки верби та тополі біля криниці. А вишні, мабуть, уже родять. Та й потім не таке там і безлюддя — хат з десяток уже є. Буде з ким увечері з цигаркою посидіти, про життя поговорити. Та й в село — не така вже далечінь, дві версти. А в хутір Чумаки і версти нема. А головне — під боком вся земля твоя. І таке роздолля! Куди не глянь — як море, хлюпаються хліба...

Грицько так замріявся, що й забув, де він є. І раптом кинувся — хтось ляпнув його по плечі.

— Грицько? Ти що, не поїхав, виходить?

— Як бачиш,— знизав плечима Саранчук, невдоволений на Павла, що так нагло розвіяв його мрії.

— Та бачу,— Діденко примружив око.— А ти ж на вокзал тоді так поспішав.

— Довго розповідати.

— І не треба. Знаю.— Діденко понизив голос до шепоту:— Ой ловелас же ти, Грицьку! Навіть заздрю тобі.

— Ти це про що?

— Все знаю. З першоджерела.— Він узяв Саранчука під руку, повів по коридору.— Оце щойно бачився з нею. Та що ти прикидаєшся? Наче й досі не догадуєшся. З Івгою Мокроус. Завідувачка книгарні.

Грицько спинився.

— А що вона, дуже гнівається?

Збитий з пантелику цим запитанням, Діденко здивовано дивився на Грицька. І зразу ж згадав нервове збудження Івги Семенівни під час їх розмови.

— А чого б це мала вона на тебе гніватись?— Павло промовив.— Щось не помітно. Навпаки, дуже прихильно згадувала тебе. Привіт просила передати. Ох, і Грицько жі Ну, а сюди як ти потрапив?

— З Бондаренком.

Он як!— зразу спохмурнів Діденко. Усмішка скривила йому губи.— Все-таки збираєшся породичатися з ним!— Кілька кроків він ішов мовчки, з тою ж кривою усмішкою, застиглою на губах. І раптом знову:— Так, значить, родичаєшся? Незважаючи навіть і на те...

— На що?— насторожився Саранчук.

— А може, це просто звичайні бабські плітки. Про Ори-ну плещуть дурниці всякі. Не хочу уподоблятися...— І, щоб не дати Грицькові оговтатись та щоб уникнути його розпитів, зразу ж заспішив.

— Та куди ж ти? Зажди!

— На фракцію треба. І так запізнивсь. Після зборів поговоримо докладніше.— І зник у натовпі.

XII

Ще з годину, мабуть, минуло, поки нарешті задзвенів дзвоник і народ повалив з коридора в зал. І всю цю годину Саранчук, як неприкаяний, блукав по коридору, пригнічений і лютий. Найбільше лютував сам на себе: отакий йолоп! Не міг затримати та допитатися одразу. А тепер від думок голова як не репне! Весь час нетерпляче ждав початку. І зараз, коли народ линув у залу, рушив і собі. Спинився на дверях і шукав очима Діденка. І побачив нарешті. Стояв він в одному з передніх рядів лицем сюди і на мигах кликав його до себе. Грицько пройшов туди, сів поряд на вільне місце. І, щоб приховати од Павла свій неспокій, спитав удавано байдуже:

— Це ж, мабуть, за північ затягнуться збори?

— Ні, не затягнуться,— весело відповів Діденко.— Ми теж не ликом шиті.— Потім, нахилившись до вуха його, додав таємниче:— Ось тут у мене такий фітіль для них! Самі не раді будуть, що заварили цю кашу.

"А що це?"— не зрозумівши самого значення слова "фітіль", хотів був спитати Саранчук, але саме в цю мить од стола тоненько дзенькнуло олівцем об графин, і Грицько облишив. Глянув туди.

Біля стола, накритого червоним полотнищем, стояв Бондаренко і стиха стукотів олівцем об скло, закликаючи до тиші. Поряд нього за столом в центрі сидів військовий у френчі, з погонами прапорщика.

— А то другий хто?— спитав стиха у Діденка.

— Гудзій,— коротко кинув той. І вже після паузи, зміркувавши, що Саранчукові це ім'я, мабуть, нічого не говорить, додав:— Голова Ради вояцьких депутатів.

— Чекай, чекай, Гудзій? Це не з тих, бува, Гудзіїв, що хутір під Глибокою Долиною?

— Не знаю. Працював агрономом у земстві. Наш, український есер.

— Тс!— озирнувся на них з переднього ряду рудий солдат. І забігав очима по залу. Потім звівся і гукнув на весь голос:— Товариство! Тиша!

У залі поволі стало стихати. І коли стихло зовсім, Бондаренко оголосив об'єднане засідання обох Рад відкритим і для ведення засідання запропонував обрати голову, заступника і секретаря.

— Гудзій!— не давши навіть докінчити Бондаренкові фразу, вигукнув рудий солдат. І кілька голосів озвались в залі луною:— Гудзій! Гудзій!

— Бондаренко!— гукнув хтось густим басом. Потім назвали ще кілька імен. І почалось голосування. Але спершу, щоб підрахувати голоси, від основних фракцій виділено було рахівників — розійшлися поміж рядами парами.

— Тю!— не втерпів Саранчук.— Ото так не вірять один одному?

— А ти що хотів!— озвався Діденко.— Боротьба. Не на життя, а на смерть. Всі засоби годяться. Ще добре, коли до штурханини діло не дійде.

— Невже буває?

— Ого!

Та цього разу процедура голосування пройшла тихо-мирно, хоч між окремими рахівниками виникали суперечки з приводу кількості голосів і по кілька разів доводилось переголо-совувати.

Нарешті закінчили. Найбільше голосів зібрав Гудзій.

За ним — Бондаренко (на заступника голови). І третій — підійшов і виплигнув на поміст кострубатий юнак у студентській куртці. Одразу ж, тільки-но сів до столу, підсунув до себе чорнильницю і папір: як видно, звичний уже секретар.

Гудзій оголосив повістку денну. Стояло одне питання: "Про роззброєння саперного батальйону полуботківцями". Доповідач від Ради робітничих депутатів.

Але, перш як надати слово доповідачеві, Гудзій як голова зборів визнав за потрібне, хоч би коротко, поінформувати шановні збори про всі ті перемови між Радою робітничих та Радою солдатських депутатів, що передували скликанню цього позачергового засідання.

— Одверто кажучи,— явно милуючись своїм м'яким баритоном, говорив Гудзій,— ми не вважали, та й зараз не вважаємо, політичну ситуацію в нашому місті за таку, що викликала б потребу в оцих екстрених зборах. Історія з саперним батальйоном не та подія, що мала б сколихнути уми і розпалити пристрасті. Але, позаяк представники Ради робітничих депутатів занадто вже настирливо домагались за всяку ціну скликання саме об'єднаного засідання, ми визнали за можливе піти й на це, аби тільки зберегти єдність в рядах революційної демократії міста.

— Без демагогії!— крикнув хтось у залі. Гудзій зробив вигляд, що не чув, продовжував:

— Наше завдання — остудити трохи запал деяких авантюристичних елементів. І самим фактом нашої одностайності відбити в них охоту до експериментів за зразкОхМ недалекого нам територіально, але дуже далекого і чужого нам по ідеях північного сусіда. Що ж, нехай іще зайвий раз переконаються, що наша українська земля непридатна...

На цьому слові, навіть не давши промовцеві закінчити фразу, Діденко хапливо заплескав у долоні. Знялися оплески в залі. Хтось свиснув. Затупали ногами. Гудзій почекав кілька секунд, поки гамір трохи вщух, і закінчив:

— Що наша українська земля аж ніяк не придатна для того зілля, яке зараз отак буйно розростається бур'.яном по всій Великороси.

У залі знову знявся гамір. Оплески і пронизливий свист, вигуки обурення. Але скоро і вщухли. Тоді в тиші дзвінкий тенорок:

— Поганий з тебе, Гудзію, агроном!

Гудзій пропустив репліку повз вуха і вже хотів оголосити:

— Слово для доповіді...— але Бондаренко стиха щось сказав йому, Гудзій кілька секунд вагався ніби, потім оголосив невдоволеним голосом:— Для позачергової заяви слово має депутат Бондаренко.

Бондаренко вийшов на трибуну. В залі поволі стихло.

— Я не беруся судити,— почав Бондаренко,— який з Гудзія агроном.