Артем Гармаш - Головко Андрій

Та стиха спитала щось. "Авжеж, про мене". Людмила без слів, самими віями відповіла їй: "Потім!" І бліде обличчя її злегенька почервоніло.

"О, зупинися, мить, ти — чарівна!"51 — мимоволі, як це часто буває з Павлом у хвилини великого збудження, спливла у пам'яті готова фраза, що так точно відбивала зараз його душевний стан.

— Наталко, заміни прибори,— нарешті порушила трохи затяжну паузу господиня. І знову зав'язалася розмова за столом, в якій уже брали участь тепер і дами.

Діденко був сьогодні особливо в ударі. Говорив небагато — багатомовність, звичайно, зараз не личила йому,— але зате кожна фраза його була наче карбована, кожен дотеп найвищого гатунку. За обідом майже всіх полонив. За винятком, щоправда, Галагана, який весь час гомонів собі з управителем і мало що чув з Павлової мови. Та Галаганихи. Але це стара історія. Неприязнь її до Павла давня, перенесена з дядька його Дорошенка. (Це ж саме він порекомендував їм тоді на літні канікули у репетиторки до Людмили ївгу Мокроус). "Але при чому ж тут бідний небіж?"— посміхнувся про себе Діденко, поглядаючи на господиню. Сп'янілий від успіху (та й калганівка давалася взнаки), він зараз цю неприхильність Людмилиної матері сприймав як факт не такий вже істотний. А особливо коли зважити на те, що сама Людмила була сьогодні до нього, як ніколи, уважна і прихильна. Зразу ж після десерту Галаган звівся з-за столу.

— Леоніде Павловичу, я хотів вас попросити,— підійшов до нього Діденко.— Ніде в книгозбірні не знайду. Може, у вас є? Книжку одну з дипломатії.

— Не знаю, не знаю,— замахав господар руками.— Звертайтесь он до Людмили.

Павло повернувсь до дівчини, вклонився.

— Гаразд,— хитнула головою дівчина.

— Люсю, ти мені зараз потрібна,— сказала кузина.

— Зайдіть до бібліотеки,— запросила Людмила.— Осю-ди, я зараз.— І разом з кузиною вийшла з їдальні.

Діденко зайшов до бібліотеки. Сів у крісло біля вікна, одкинувсь головою на високу спинку крісла і заплющив очі. Майже двогодинне напруження давалося взнаки. Піднесений настрій раптом спав, і десь в глибині свідомості досадно муляло трохи усвідомлення, що його поведінка в чомусь споріднювала його з Хлестаковим.52

"Хоч, власне... Не виссав же я з пальця. Так, чекаю на виклик. І саме — на роботу в дипломатичний корпус. А решта все, аж до Парижа включно, це ж генералова, а не моя фантазія. Та й взагалі не час для рефлексій. Куй залізо, поки гаряче!"

А кувати Павлові, далебі, було заради чого. Адже це стало вже частиною його життя, оці нав'язливі мрії про Людмилу. Скільки разів у довгі безсонні ночі, натягнувши ковдру на голову, Павло день по дню проживав у тому своєму вимріяному світі.

...Зразу ж після весілля і виїхали б з Людмилою у Київ до її старезної бабуні по материній лінії, що дуже любила свою онуку і вважала її спадкоємицею величезної кам'яниці на цілий квартал у чудовому місці — по Володимирській вулиці, неподалеку від Золотих воріт53. Тут і живуть. Ніде не працює,— яка в цьому потреба! Звичайно, дядькова звістка вже вносила певні корективи, проте схема лишалась та сама: навіть дипломатичну роботу вважав за тимчасову, бо занадто клопітна. Отож скоро і залишив її. Щоб могти цілковито віддатись літературній роботі. Що може бути краще за це! Уже перша збірка "Лірики", видана ще тоді в Славгороді, наробила шуму, принесла йому і славу, й гроші. Але не цурався і прози. Щороку — та й повість чи навіть роман із сільського життя. Іменно із сільського життя. Бо кому з сучасних українських письменників, як не йому, в чиїх жилах тече (хоч і розведена наполовину) кров кріпака, хто знає село як облуплене,— писати про нього. Щоправда, останнім часом, поки, працюючи в дипломатичному корпусі, тинявся по закордонах, одірвався од села трохи. Та навіть і зараз, осівши вже в Києві, за повсякденною столичною суєтою ніяк і не вибереться на село. Зате вже влітку... Тільки-но одцвітуть каштани на київських вулицях, зразу збирається у мандри по Україні. Людмилу, яка (ніде правду діти) за зиму досить^ таки надокучила йому, одвозить до її батьків у Славгород (потім трохи згодом приїдуть цілою родиною на дачу в Князівку, у свій маєточок), а сам — торбу за плечі, ціпок у руки, та й — від села до села. І отак цілий місяць. Аж поки набридне. Тоді, переобтяжений враженнями, як бджола пергою, вертається у Князівку до тестя. Тут і живе потім ціле літо. Для творчої роботи кращі умови важко собі й уявити: чудова бібліотека, віковий парк... А до всього — ще й Орина. Для натхнення! Ще першого року, після одруження з Людмилою, купив у Князівці наді Пслом, де дачі славгородських багатіїв, для батьків своїх хатину. Отут вони й доживають свого віку. На пенсії. А при них живе й Орина. В якій ролі — цього він навіть сам собі не любив уточняти. "Ну... взагалі — біля них". Зустрічалися з нею, звичайно, потай од Людмили. І в цьому теж була для нього особлива романтика. Мало не щодня, ще й сонце не сіло, а він з кучером Кузьмою вже лагодяться рибалити, на якусь там відому лише їм сомину яму. І тільки вечоріло, сідали в човен і пливли по Пслу за водою. Біля двох верб (неначе з пісні!) Кузьма приставав до берега і висаджував молодого пана (а світанком буде вертатись з рибальства — забере). Од берега вузенька стежка в'ється вишняком до садиби. Старий тин. Перелаз. (Неодмінно!) І завжди на перелазі Орина вже виглядає його...

— Пробачте,— наче грім з ясного неба ударив над Пав-ловою головою: нечутно по килимі підійшла Людмила.— Я вас заставила ждати.

Павло, очманілий, зірвавсь на ноги.

— Дарма. Не має значення.

— Що саме ви хотіли з дипломатії?— не давши йому оговтатись, одразу перейшла до справи Людмила. Павло назвав автора. Людмила з шухляди дістала картотеку-каталог і стала шукати. Момент видався Павлові досить зручним.

— Людмило Леонідівно, до речі: здається, ще цього року ваша розкішна бібліотека збагатиться ще на один том.

Дівчина, не розуміючи, глянула на нього.

— Сьогодні здав до друку останню коректуру своєї збірки лірики.

— Вітаю!— І саме знайшла потрібну картку, ступила до полиці. Враження було таке, що дівчина дуже кудись поспішає. Павло вирішив не гаяти часу. Але ще не знав, як підступити. Людмила, сама не відаючи того, допомогла. Уже поставила,, була ногу на щабель драбинки, спинилась і, оглянувшись, мо-4 вила:— Але я сподіваюсь, що ви не виконали своєї загрози?

(Якось під час зустрічі Павло похвалився їй, що один сонет у своїй збірці присвячує їй, щоправда, зашифрувавши ім'я її ініціалами).

— Навпаки!— відповів Павло.— Я навіть ту присвяту з сонета переніс на титулку. Більш за те: хочу розшифрувати ваші ініціали у повне ім'я.

— Що ви?!— Дівчина від хвилювання навіть важко стала дихати.— Ви на це не маєте ніякого права.

Павло поривно ступив до неї.

— Людмило Леонідівно, ви мене не так зрозуміли. Я ж не сказав, що роблю це. Я сказав: хочу. І чого ж я оце зараз, порушивши всякий етикет, без запросин, вломився у ваш дім? Вислухайте, прошу, мене! Це абсолютно ні до чого вас не зобов'язує. Ви тільки скажете потім одне слово. На вільний свій розсуд. Одне-єдине слово з двох можливих. І або зробите мене найщасливішою людиною в світі, або...

— Люсю!— од порога почувся Галаганишин голос.— Ти не забула, що вам з Ірен треба на шість годин?

— Ні, не забула, мамо,— глянула на годинничок.— Зараз іще без десяти шість.— Вона піднялась по драбинці на кілька щаблів, оглянулась.— Мамо, ну ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти сама риєшся у книжках.

— Може, й мені дещо не подобається в тобі!— підкреслено мовила мати.

Відшукавши потрібну книгу, Людмила спустилась на підлогу.

— Але умова, Павле Макаровичу,— ви книжки не зачитуєте.

— Ну, певно ж.

— Це я і так порушую дідусів заповіт, щоб жодна книга не виходила поза стіни цієї бібліотеки.

— О, коли так, то як же я можу брати!

— Ні, чому! Я вірю, що ви не забудете занести до вашого від'їзду.

— Я можу навіть завтра.

— Ні, ні. Зрештою, це ж не к спіху. Ви занесете її перед самим вашим від'їздом. А тепер прошу пробачити мені. Я таки справді не хочу запізнитись.— І подала руку.

Павлові нічого більше не лишалось, як потиснути руку дівчини, вклонитись господині й піти.

"Що цей сон означає?"— біля вішалки у передпокої напружено думав розгублений Павло. Що розмова про книгу мала підтекст — в цьому не було ніякого сумніву. Ясно було, що дівчина відтягає відповідь на його освідчення якомога надалі. Але яка та відповідь буде! Дуже імовірно, що вона пов'язує відповідь свою з його від'їздом, бо не хоче після відмови, бодай випадково, зустрічатися з ним. І це вкидало Павла у відчай. Але одразу ж інша бистра думка і, далебі, не менш імовірна, йшла йому на виручку: а може, і не це.

А просто, як дівчина розумна, до того ж обережна, вона не хоче зв'язувати себе згодою на шлюб раніше, як остаточно з'ясується перспектива щодо його дипломатичної кар'єри, тобто до виклику в Київ.

Отак з холоду в жар і кидало Павла весь час, поки він одягавсь, потім коридором ішов до вихідних дверей. Заклопотаний, навіть не помічав, що на крок за ним ішла покоївка. І лише коли перед самими дверима вона вихопилась наперед, щоб одчинити двері, помітив її і згадав раптом:

— Наталочко. Але як же це вийшло тоді, що я дзвонив, дзвонив?

Дівчина посміхнулась.

— А ви яку кнопку натискали?

— Оцю.

— А вона одключена. Оцю треба.— І показала майже непомітну кнопочку під колір дверей.— Тепер уже знаєте?— І раптом у лукавих очах пробігли дві хитрі лисички. Ще й додала інтимним шепотом:— Не цурайтеся ж тепер! Заходьте.

Павлові, не знати від чого, навіть перехопило дух. Лише потім, коли вже дійшло до свідомості це, збагнув чому. І мимоволі зринув у пам'яті афоризм якогось письменника-фран-цуза: "Немає кращого барометра в сердечних ділах пані, як її покоївка". Це вірно! І зараз цей "барометр" так виразно показує йому на "ясно". Факт. А він, дурень, ламає собі голову.

Не чуючи сходів під ногами, він наче на крилах спустився на тротуар. Спинивсь на мить, вийняв пачку цигарок, та, щоб закурити, не міг уже стояти на місці. Тож, чиркаючи на ходу сірник за сірником, швидко йшов, не дивлячись поперед себе, і на розі налетів на двох.

Уже сутеніло. Тільки по ушанці пізнав Бондаренка, а з ним — у шинелі...