Золота галера - Кулаковський Віталій
Я охорону якусь виділив би. Секбани ж без роботи.
— Та коли б же,— згодився Ібрагім.— Ви, найясніший ага, допоможіть хоч зараз. Ті кляті кяфіри далеко не втекли. Спорядіть пару галеасів або ж хоча б один галі он . На них же багато веслярів! Встигнуть догнати. Кляті кяфіри до лиману донського попрямували, люди бачили, куди вони повернули. Я нічого не пожалію. Подумайте тільки, славний ага, сто чоловік невільників... Остання галера... Я нічого не пожалію... Я віддячу й цього разу...
Санджакбей не зводив очей з розцяцькованих рук Ібра-гіма. Купець помітив жадібний блиск його очей, затремтів. "Аллах всемогутній,— прошепотів про себе,— який же нелюд цей санджакбей. Я й так голодранцем залишився, а він заздриться на останній перстень. Чого доброго — ще й про віллу згадає. О аллах! Не допусти!"
— Звісно,— обізвався санджакбей,— галеаси могли б їх догнати. Але ж скільки часу минуло... А поки виберуться...
Ібрагім відчув, як у нього по спині повзуть мурашки, як сіпається нижня губа, як опускається нижче й нижче серце.
40 Секбани — одна із трьох основних частин, на які ділився
яничарський корпус. Секбани несли також прикордонну службу. ,
— А, опріч того, секбани зараз зажадають окремої плати. Вони ж знають, що галера ваша... Скажуть: такий багатий купець, а нам ризикуй задарма...
— Та я, я... найясніший ага... Коли треба... Я навіть ось цього персня з діамантом не пожалію. Він коштує понад тисячу курушів ,— мало не плачучи, пролепетав Ібрагім,стягуючи перстень з пальця й простягуючи санджакбею.
— Та що ви, ефенді... Навіщо це, милий друже. Ви й так...
— Беріть, беріть, найясніший ага,— шепотів Ібрагім, втрачаючи голос,— тільки допоможіть...
— Ну що ж... Хай буде по-вашому,— згодився санджак-бей.— Зараз я віддам наказ. Зараз. Ждіть, шановний ефенді. Сподівайтеся. Я накажу, щоб не барилися, щоб поспішали.
Отоманка — широкий м'який диван з подушками замість спинки і валиками на краях.
Галеас — трищогловий корабель на 52 веслах, де розміщувалось до 300 солдат.
Г а л і о н — найбільший парусний корабель.
К у р у ш — загальна назва різних європейських срібних монет, що ходили в Османській імперії.
Камчи — нагайка.
40 Секбани — одна із трьох основних частин, на які ділився
яничарський корпус. Секбани несли також прикордонну службу
Повернувшись на віллу, Ібрагім почав допитувати слуг але нічого добитися не зміг. Найдовше лякав Міріам. Та на неї не впливали ні слова, ні камчи — жінка мов затялась, повторюючи одне й те:
— Я спала біля господині, я нічого не знаю. Ібрагім покликав дітей, але й вони запевняли, що не
бачили, як утекли невільники. Османчик навіть почав сухого дуба везти :
— їх шайтан випустив. Я бачив, як він сидів учора на огорожі. Чорний-чорний, мов у сажі валявся. А очі вогнем горять.
— То кіт Мустафи,— сказав Степанко.— Він же малий. Замок більший за нього.
Розгнівавшись, Ібрагім прогнав дітей, пригрозивши почастувати їх нагайкою, якщо вони не дізнаються від слуг, хто допоміг веслярам утекти.
На другий день до опочивальні Ібрагіма влетів Урхан.
— Що з тобою? — відсахнувся Ібрагім, вхопився за руків'я кинджала, якого завжди носив за поясом.— Чому прешся без дозволу?
— Дізнався, мій повелителю, дізнався,— впав на коліна Урхан.
— Про що дізнався? — підскочив Ібрагім, кинувся до слуги, ухопив його за плече.— Кажи, не тягни.
— Тільки треба заплатить. Я пообіцяв аж два куруші. Треба заплатить, мій повелителю.
— На, недолюдку,— кинув монети в простягнуті руки.— Кажи, кажи швидше, бо я...
— Юсупів чабан саме прокинувся, мій повелителю, вийшов з хліва до вітру, аж бачить: на загорожі сидить Мустафа й арканом щось тягне до себе. Чабан пригнувся, придивився, аж з-за огорожі виповзає голова наглядача, синя така, язик...
— Далі, далі,— струсонув слугу Ібрагім.
— Чабан перелякався, назад у овчарню заховався.
— Значить, Мустафа,— підвівся Ібрагім.— Гаразд. А... а, — повернувся до Урхана, — якщо Мустафа не признаватиметься?
— Я знайшов, мій повелителю. Я винюхав, хай простить аллах мені, недостойному. Біля пристані, в кущах, лежить тіло наглядача. У нього вся шия обшморгана. А аркан у Мус-тафи в хліві висить.
— Гаразд,— потер руки Ібрагім,— гаразд. На,— швиргонув кілька акче Урхану.— Йди.
— Хай продовжить вам життя аллах, мій щедрий повелителю,— порачкував назад Урхан.
Даруга , вислухавши Ібрагіма, злютів:
— О ці кляті татари! Завжди вони капості всякі чинять, їх давно треба вигнати з міста. Давно! Ну, гаразд, гаразд! Я провчу того злодюгу так, що на все життя запам'ятає!
Мустафу схопили того ж дня. Він довго не зізнавався.
— Не знаю, нічого не знаю! — вигукував, затявшись. Стане мусульманин допомагати якимось там кяфірам! Де це бачено? О аллах! Захисти мене від наклепу!
— Брешеш, собако,— шаленів даруга.— Брешеш, негіднику!
— О, ефенді! Повір мені, недостойному. Я всю ніч спав, як убитий.
Тоді Мустафу підвели до трупа, показали басамани на шиї наглядача, кинули під ноги аркан.
— А це що? — гримнув даруга.
Татарин зблід, затрусився, упав на землю, зняв руки до неба:
— О аллах! Захисти мене, недостойного. Відверни від мене напасть.
Даруга штовхнув його чоботом під бік:
— Вставай, собако! Розмову закінчено.
— Це не я,— залепетав Мустафа.— Аллахом клянусь. Не я... Не я, чуєте? Не я...
Та на його белькотіння ніхто не зважив. Через тиждень Мустафу відправили на галери пайзеном.
Галеаси, послані санджакбеєм, повернулися через три дні.
Секбани запевняли, що вони дійшли до самого Азова, але ніде нікого не виявили.
— А я дурень,— знову рвав волосся на голові Ібрагім,— найдорожчого персня віддав санджакбеєві. Аллах, аллах,як же ти жорстоко покарав мене... Що ж робити далі? Як жити? Осталося тільки дві вілли... та ще... та ще... Аллах святий, що ж іще?
Через тиждень Ібрагім продав віллу в Кафі й, забравши Меджіне і слуг, помандрував до Галати. Меджіне спочатку не згоджувалася, просила чоловіка почекати з продажею вілли рік-два, поки підніметься Осман, та чоловік і слухати нічого не хотів:
— Не можу я більше утримувати два двори й стільки слуг. Мені гроші потрібні. А Осману нічого по вулицях ганяти, час і в мектеб ходити.
Марія, почувши про намір господаря, залилася слізьми.
— Що трапилося, мамо? — занепокоївся Степанко.
— Не побачимо ми більше свого татка. Він обіцяв приїхати, викупити нас. А тепер... як же він знатиме, де ми? Як знайде нас?
— А коли татко обіцяв? — не зрозумів Степанко.
— Коли тікав, синку,— зізналася Марія.
— Він був тут, у хліві? — загорівся син.
— Був, синку, був. Отой високий чорнявий чоловік, який тобі так сподобався, і є твій татко...
— Боже мій, боже мій,— підскочив Степанко,— я бачив татка і не знав, що це він! Як же це...
— Цить,— обхопила синову голівку мати, притиснула до себе.— Почує Ібрагім, лиха не оберемося.
Камчи — нагайка.
Сухого дуба везти — говорити нісенітниці.
Даруга— правитель міста з поліцейськими функціями.
Мектеб — початкова мусульманська школа для хлопчиків у країнах Близького— і Середнього Сходу.
* * *
Вілла в Галаті теж знаходилася на околиці, теж поблизу моря. Тільки тут було рівно-рівнісінько і шумно-шумнісінь-ко. Гамір то дужчав, то стихав, але тривав від сходу до заходу сонця, а дуже часто не вгавав навіть і після того, як смеркало — аж до самої півночі. На пристані було повно-повнісінько людей, а біля причалів — фрегатів, бригантин, галіотів, галер, галеасів, баштардів, каравел — з усіх кінців відомого на той час світу.
— Нічого, мамо,— втішав Марію син.— Тут не гірше, ніж там. А татко знайде нас. Правда ж?
— Правда, синку. Він у нас такий: якщо сказав, то слова додержить.
— Будемо чекати,— говорив Степанко.
— Будемо чекати,— повторювала за ним мати. Османчикові теж не до смаку нова оселя.
— Тут таки гірше,— казав він Степанкові.— Усі біжать, спішать, галасують, а чого? Там було тихіше, спокійніше. Та й золоту галеру не побачимо.
— Ми її бачили вже,— вихопилось у Степанка.
— Як бачили? — здивувався Османчик.— Коли? Тоді, як прибув мій татко?..
— Атож,— радісно заблищали карі оченята Степанка.
— Так там,— зам'явся Османчик,— там же не було витязів... Не було й твого татка...
— Було... Все було! — запально заговорив Степанко.— І витязі були, і татко був.
— А я... Я ж і не бачив. Одні невільники...
— Я теж не все бачив... І про татка тоді не знав. Та й невільників витязями не вважав. А коли вони самі, без нас, двері в хліві розламали, галеру захопили й непоміченими пробралися, подумав: ні, це були не прості невільники, це справжні витязі. А потім... потім... я взнав, що той високий чоловік, який ішов попереду,— мій татко...
— І він... він покинув тебе? — зневірено запитав Османчик.
— Ні, Османчику. Він не кинув,— накостричився Степанко.— Він не міг узяти мене з собою. Розумієш, не міг...
— А мене? — скривився Османчик.— Я ж теж хочу з вами...
— І тебе,— охолов Степанко.— Бач, коли б він надумався нас будити, а ніч же тоді була темна, тиха, всі почули б... Моя мама спала біля твоєї...
— Міріам і моя нене,— ображено протягнув Османчик.
— Тоді б усі підхопилися на ноги... Татко твій, слуги, сусіди... Тоді б усе пропало... Зразу піймали б...
— А тепер же як?
— Як же? Татко мій на волі! Він знає, що ми живі,— ну й... дістане грошей... приїде... і викупить нас...
— Але ж ми були в Кафі, а тепер у Галаті.
— Нічого. Мій татко такий, що й під землею знайде.
— І він знову прибуде на золотій галері?
— Цього не знаю,— знітився Степанко, задумався, та по хвилі стрепенувся, глянув у темні, як літня ніч, очі Ос-манчика й палко заговорив: — Дарма, який не буде їхній корабель, як він не зватиметься,— галера, бригантина чи й чайка,— дарма, однак він буде для нас із мамою...
— І для мене? — затремтіли вії Османчика.
— І для тебе... Для нас усіх він буде золотим. На ньому все сяятиме. І ніс, і корма, і щогли, і прапори, і вітрила. Навіть весла і ті блищатимуть. І стоятимуть на кораблі обвітрені, загорілі, закуті в панцири витязі. По них стрілятимуть, та ніщо не братиме їх — ні стріли, ні списи, ні кулі. Вони підійдуть до причалу, зійдуть на берег і підуть до вашої вілли. Попереду йтиме татко. Високий, ставний, дужий. Він візьме мене на руки...
— А мене?
— І тебе, Османчику. Покличе маму...
— Маму... нене Міріам...
