Ментальність орди - Гуцало Євген

д, але "жидкая масса" всього цього і не помічає, і не усвідом­лює, вона "освоює" і чужі землі, і чужі народи, звершуючи ти­танічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, "а одно ос­воение Сибири чего стоит", як написав академік Д. Лихачов.

Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там "диких" остяків чи гиляків, оце "жидкое" народонаселення рухається й рухається — палають ліси, готується вдобрений ґрунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Таж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступ­ного, — С. Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча — вони знову зриваються в дорогу, бо — всюди простір, усюди готові прийняти його! Готові прийня­ти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попе­реду — там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не зґвалтовано, вони ще готові "прийняти", й тут "земельна власність не має ціни". "На­селить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, — удержать население, возвратить, за­ставить других не принимать его — вот важные вопросы колонизи­рующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории".

Ось така веремія. Чомусь за такої логіки не хочеться й диву­ватись: щойно зайнято "пустые места" — і зразу ж треба пере­селятися в "более мирный, спокойный край", бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки "нельзя уйти от самих себя...", як справедливо зазначив академік Д. Лихачов. (Хоч би як і хоч би ким декларувалося це бажання!).

А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати — російський) є "кочевник-земледелец". Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник — це безсумнівно. А що землероб? А що землероб — то лише яко­юсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною част­кою є таки — кочівник, саме від кочівницької вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас наро­ду, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначенні "кочевник-земледелец" поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покли­ком невиправної і непоправної природи — таки кочівник, і тіль­ки кочівник, а землероб — то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому "двойственном союзе" кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво — ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас, і, на жаль, немає тут ніякої ради.

І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються підстави — як у патріота! — кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого по­водження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони — без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим — це так нам знайомо, це так традиційно!

Зауважуючи цю споконвічну "удалость-разудалость", С. Со­ловйов не без гіркоти змушений моралізувати: "От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобс­тве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день".

Важко не згодитися. Звичайно, постійне прагнення постійно­го руху передбачало й передбачає оце "отсутствие привязанности к одному месту", й ніяк не винувате тут "одно место", себто при­рода, ніяка вона не мачуха сама собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувате тут таки "отсутствие", вдача етносу й окремих його представників, і ніяке реальне "отсутствие" не створить ілюзію "присутствия", навіть — уявімо собі! — якби любе-миле величезне "народонаселение" посунуло таки в Західну Європу, в так звані "изначально выгодные условия", бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по— друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної менталь­ності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься.

У В. Короленка є твір "Государевы ямщики", ось із монологу ямщика Микеші: "На белом свете хорошо. За горами хорошо... А мы тут... зачем живем? Пеструю столбу караулим... Пеструю столбу, да серый камень, да темную лесу..." Це — в Сибіру, на річці Лені.

І як тут принагідно не згадати О. Блока, його поему "Скі­фи", цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, зверне­ний, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:

Мильоны — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы.

Попробуйте, сразитесь с нами!

Да, скифы — мы!

Да, азиаты — мы,

С раскосыми и жадными очами!

Для вас — века, для нас — единый час.

Мы, как послушные холопы,

Держали щит меж двух враждебных рас Монголов и Европы!

Россия — Сфинкс. Ликуя, и скорбя,

И обливаясь черной кровью,

Она глядит, глядит, глядит в тебя

И с ненавистью, и с любовью!..

Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,

И душный, спертый плоти запах...

Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет

В тяжелых, нежных наших лапах?

Написано в 1918 році, коли криваву оргію справляла револю­ція, яка за задумом її вождів Леніна — Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла — уявімо собі й таке! — то "народонаселение" таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав С. Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб "виправлення" історичного процесу, його "коригу­вання":

...Свирепый гунн

В карманах трупов будет шарить,

Жечь города, и в церковь гнать табун,

И мясо белых братьев жарить!..

А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визна­ються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості.

Да, так любить, как любит наша кровь, Никто из вас давно не любит!

Справді, хіба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Різностатевою, так би мовити? Ні, тільки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов'ю при повній відсутності партнерів, при одному партнері, і, як відомо, при такій любові ніколи не народжуються діти, потомство і не­можливе, і протипоказане...

То як вам отак-то творений "євразійський простір"?! Так зва­ний "євразійський простір", у який тепер хочуть затягнути й Украї­ну, переконуючи, що оцей "євразійський простір" їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаме­нутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на "от­сутствие привязанности к одному месту", ніякої філософії усього "євразійського простору", ця філософія з'явилась пізніше, коли "жидкость" розтеклася; тримається філософія і тепер, бо "жид­кость" хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку "жидкости" фан­тастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства?

Не так давно в одному з московських видань довелося позна­йомитися ось із такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднішній ситуації — не позбавленими цікавості й актуаль­ності. Мовляв, нічого аж такого страшного для Росії у татаро-монгольській неволі не було, ген в Англії, по суті, норманське іго триває й понині, а фатальна роль татарів у тому, що вони програ­ли війну Івану Грозному-Лютому, віддали йому Казань, пустили росіян за Волгу, за Урал, відтак для старшого брата й тепер ніяк не закінчиться період екстенсивної економіки. А якби в XVI ст. Литва й Татарія з обох боків разом стримали Росію, то волею-неволею довелося б їй працювати на своїй землі, не заглядаючи за обрій, і жили б сьогодні росіяни не гірше за інші народи, тож тепер, при розпаді імперії, у Росії є унікальна можливість здійс­нити необдумано відкинутий сценарій політичного та економіч­ного розвитку.

Як то мовиться, ілюзії "в сослагательном наклонении", які, очевидно, й перебудуть в такому стані, бо ж, стверджує академік Д. Лихачов, "нельзя уйти от самих себя", і навряд чи Росія нині захоче скористатися такою унікальною можливістю самопорятунку, водночас надавши шанс воскреснути й самоврятуватися іншим.

Ще 1839 року М. Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: "Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи". Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.

І. Завалишин у своїй книзі "Описание Западной Сибири", видання 1862 року, писав, що Єрмак трудився мечем і розумом, завойовуючи Сибір. Трудівник! І що, мовляв, цьому великому чоловікові скрізь на площах сибірських слід поставити пам'ятники, а не відбуватися якимось там уже спорудженим жалюгідним обеліском, бо тінь Єрмака вже заждалася на достойне пошану­вання. На мить уявімо собі всі ці сибірські площі в суцільних пам'ятниках недоброї пам'яті кривавому російському конкістадо­рові, але ж не тільки в Сибіру, а й на Волзі, а й у Казахстані. І пам'ятники не тільки Єрмакові, а й тіням інших трудівників меча, які не стомлювалися стинати голови всіляким дикунам в ім'я єдиної і неділимої! Та це вже був би не просто якийсь там "географічний факт" (П.