Ментальність орди - Гуцало Євген

Достоєвський, який мав рідкісний дар поєднувати живе життя з понадісторичною перспективою й так само понадісторичну перспективу поєднувати з живим життям, писав 1877 року в "Дневнике писателя": "Что правда для человека как лица, то пусть остается правдой и для всей нации".

Тут мимоволі згадується ще й спостереження російського істо­рика М. Погодіна, котрий у 1842 році писав про свою любов до малоросійських поселень, до принадливих білих осель у тіні зеле­них пишних дерев на схилах гори, коли видно з першого погляду, що їхній мешканець приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху, не кидає його без потреби, й зовсім не так у Великоросії, де часто й рослинки не побачиш коло "ізби" й рідко коли сидить удома клопітливий господар, він поспішає з промислу на промисел, у нього хата лише для переспання... Отже, ставлення до природи не як до матері, а як до мачухи (С. Соловйов); це став­лення не сина, а пасинка, й коли все-таки сина, то такого, в якого атрофовано синівські почуття; й коли поняття дому підноситься до символу батьківщини, до символу Росії, то, безумовно, це також синівське до неї ставлення, хоча ж, звичайно, синівське, це таки ставлення патріота дивовижної ірраціональної саморуйнівної при­роди... Бродяча Русь!.,.

І тут уже вкотре не можна не згадати знаменитий вислів О. Солженіцина — "как нам обустроить Россию?" Письменник не просто ставить запитання, він і дає відповідь, очевидно, не сумніваючись, що це цілком можливо: вже коли він підпрягся до національних порадників, то народ просто зобов'язаний прислу­хатися, бо всякі бували порадники, ось тільки, здається, ще тако­го не було. Але!.. Але чи на історичну повірку оце запитання — "как обустроить Россию?" — в контексті народної ментальності не вивищується для росіян (так само, на жаль, як для всіх інших народів-сусідів і не тільки сусідів) до рівня вічного запитання і до рівня вічної проблеми, які тому-то й вічні, що, незважаючи на будь-які зусилля, так і зостаються приналежними до категорії вічних запитань і вічних проблем. Бо переконуємося, що все її облаштування — це завжди й скрізь один і той самий хворобли­вий процес, процес-хаос, процес-розклад, бо ж, як правило, заду­мане національними проводирями й пророками облаштування Росії неодмінно передбачає й процес її облаштування ще й на чужих територіях, як це почалося понад сто років тому, скажімо, в Туркестані, — правдиво розказано В. Налівкіним, почалося — й триває тепер.

IV. Американський письменник Георг Кеннан 1885 року по­бував у Росії, об'їздив Сибір, поставивши собі за мету познайо­митися з системою тюрем та з життям каторжників і політичних засланців. У Санкт-Петербурзі й Москві завбачливий америка­нець застрахувався рекомендаційними листами до всіляких си­бірських сановників-чиновників, зокрема й особливо важливим листом від міністра внутрішніх справ, інакше б йому не бачити реалізації задуманої справи як власних вух. ("Якщо нас ареш­тували ще по сю сторону уральського хребта, й то лише тому, що ми обдивилися зовні тюрму, то що чекало нас при серйозно­му виконанні нашого плану!"). Коли знайомишся з написаною ним після вкрай важкої подорожі книгою "Сибір!", то насамперед згадується "Архіпелаг ГУЛ АГ" О. Солженіцина, ці дві книги одна­ково вражаючі, і вже потім народжується — підтверджується! — логічний висновок про те, що гулагівська система не є якоюсь ленінсько-сталінською макабричною фантазією комуністичного режиму, а начебто й цілком традиційна для російської держави, незважаючи на позірну полярність ідеологій, бо причина тут зовсім в іншому... Але — не про це!

А про те, що літня природа Сибіру викликає неймовірне за­хоплення в американця, який по світі і наїздився, і набачився всього. Він малює одну за одною картини мало не земного раю, бо такі прекрасні пейзажі постають перед його очима, і, здавало­ся б, зовсім не будучи ліриком за натурою, він буквально фонта­нує вибухами рожевих почуттів. Це — з одного боку. А з другого боку — ні, навіть не тюрми, остроги, замки, а просто поселення на чудовому лоні природи. Поселення за поселенням — на всьо­му неоглядному просторі, вкрай одноманітні, понурі, що різко контрастують зі світом природи і пробуджують тоскно-похмурий настрій безвиході й приреченості. Інша особливість Західного Сибіру — бідність і запустіння поселень, що перебуває у прямій протилежності до обробітку і родючості ґрунту... загалом кожне селянське житло являє собою блокгауз найпримітивнішого ви­гляду, і багато з них старі, захирлявіли й занепали. Широка вули­ця — без тротуарів і являє собою переважно море бруду. В усьо­му селі не видно жодного деревця чи кущика. Щетинисті, брудні свині валяються в багні чи розгулюють, шукаючи собі корму; все село справляє гнітюче враження безпорадності, злиднів і бруду... Суспільність і підприємливість — якості тут невідомі. Поки є хоч найменша можливість переносити яку-небудь незручність, ніко­му й на думку не спаде позбутися зла... "Вигляд усіх цих сіл був украй одноманітний і печальний: ветхі ізби, вкриті морем бруду вулиці, без тротуарів і водостоків, без деревця й кущика, все брудно, сіро, непривітно..." "Кладовища східносибірських сіл були достойніші уваги, ніж вони самі". Чи ще потрібні картини-діагнози, картини-присуди з книги "Сибір!"? Вони однотипні, й, звичайно, американець бачить те, що є, і мимоволі побачене ви­ростає до узагальнення, хоч він начебто й не прагне узагальнення.

V. Як відомо, царський уряд своїх політичних опонентів, неблагонадійних усякого спектру (дисидентів!..) засилав до Сибі­ру. Скажімо, до Якутії, в краї суворі й нецивілізовані, до "дикого" народу. Так, "диким" народом вважав якутів не тільки уряд, а й численні засланці, котрі б, здавалося, повинні мати серце до якутів, також гнаних і переслідуваних, а якути повинні б мати серце до них. Але нема цього взаємного розуміння, ворожнеча.

У книзі М. Кротова "Якутская ссылка 70-80-х годов" (істо­ричний нарис за невиданими архівними матеріалами, 1925 рік) надибуємо свідчення самих засланців. Приналежний до соціал-революційної партії Світич В. С.. засуджений на вісім років ка­торжних робіт, після Новобілгородської каторжної тюрми опи­няється на поселенні поміж якутів — і згодом пише таке. Потрапляючи в якутський улус, "ми наражаємося зразу на воро­жий настрій до нас якутів, які не бажають відводити нам належ­ний за законом земельний наділ". "Таким чином уже саме при­буття в улус державного засланця зразу ж створює йому умови, за яких він повинен бути пильний з довколишнім населенням, готовим завдати йому всякої шкоди". "Завдяки нерозвинутості й напівдикості населення, шкода, яку завдає населення, може ви­ражатися не тільки в замахах на майно засланця, у вигляді пот­рави хліба, сіна, крадіжці речей і худоби, айв особистому нападі на нього". Студента, сина священика Сирякова О. І., засуджено до шести років каторжних робіт — він поширював серед народу книжки "Сказка о четырех братьях", "Емелька Пугачев" і листок "Чтой-то, братцы". Писав про якутів так: "...Відчування себе у повній владі вороже настроєних напівдикунів, нічим не гарантовано ні безпеку твоєї особи, ні майна, родова влада своїх покриває".

Інший засланець, проживши в улусі шість років, стверджу­вав, що не розуміє якутів, як і вони не розуміють його, що вони ніколи не зрозуміють одне одного. Ще інший писав: "Не ма­теріальний нестаток був найтяжчою перепоною, яку довелося мені переборювати в прагненні завести хазяйство, головним була спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який се­лився на їхній землі... Та чи можлива легальна боротьба з дику­нами, об'єднаними спільною до нас ненавистю, позбавленими усяких понять про моральність і совість?"

Ось так. І не інакше. З боку соціал-революціонерів чи інших "політично-свідомих" (бомбістів, борців із ладом і дійсністю!) жодного намагання зрозуміти якутів. Дикі — і все. Вороже став­лення до росіян — і все. Та чи не відповідь, якої засланці-росіяни й не шукають, ось у цьому спостереженні "спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі". Вічне провалля між засланими інтелігентами, засланими освіче­ними людьми, засланими дворянами, котрі, опинившись, здава­лося б, у безвихідному, катастрофічному становищі, однак не мо­жуть позбутися своєї шовіністичної "руськості", нітрохи не замислюються над своєю шовіністичною "руськістю", — і між якутами, чия свідомість заглиблена в тисячолітні традиції і зви­чаї, в епоху доісторичну. Та за всім цим російські соціал-революціонери бачать лише "дикість", жодному з них і на думку не спадає побачити прояви національної свідомості якута, проблис­ки його патріотизму, намагання бодай у такий спосіб захистити свою батьківщину від повзучої експансії, від страхітливого нама­гання окупувати їхній рідний край ще й з допомогою висланих тодішніх "дисидентів"!

Але наші сподівання — марні, мікроб "вищерасовості" — не­знищенний, позаісторичний, епідемія "вищерасовості" — це не окремі епізодичні спалахи, вона — це постійний, завжди трива­ючий спалах на всіх рівнях, у тому числі й побутовому.

VI. В. Налівкін у своєму нарисі "Туземцы раньше и теперь" пише не тільки про військову окупацію Туркестану, а й про не­обхідність усвідомлення мовної агресії — про мовну русифіка­цію, яка була обов'язковим другим етапом — після етапу зброй­ного. З середовища місцевого населення почали з'являтися не так русофіли, як ті захланні особистості, які намагалися мати вигоду з присутності росіян — і не тільки у вигляді медалей та халатів. Усе збільшувалася кількість російського населення. У повному блиску розцвітали хабарництво й продажність росій­ських чиновників і цілих закладів, що зоставалися безкарними. Місцеві жителі почали частіше їздити у внутрішню Росію — й переконувалися, що там беруть хабарі так само, як і в Туркестані, що нема ніяких причин особливо захоплюватися російським жит­тям чи російськими порядками. Почалася насильницька організа­ція російських селянських поселень у краї, примусове відторг­нення землі у місцевого населення. А в цей час російські інтелігенти зі щирою вірою в благотворність русифікації повто­рювали слова колишнього міністра народної освіти графа Толсто­го: "Одной из величайших государственных задач России являет­ся распространение знаний государственного языка среди насе­ления инородных окраин".

(Як бачимо, й сьогодні в Україні це ж самісіньке залишається "одной из величайших государственных задач России".