Ментальність орди - Гуцало Євген

І він мислить та узагальнює майже так само, як мислять та узагальнюють усі інші учасники цього "поступового руху", в тому числі й його національно-філософське забезпечення в особах О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та інших патріотів, котрі сповіда­ли колись чи і тепер сповідують якусь особливу месіанську роль російського народу і якусь подвижницьку роль Росії у світовій історії. Щоправда, не вповні це усвідомлюючи, щоправда, з поси­ланням на якусь метафізичну рокованість зіграти ці ролі, бо їх конче треба зіграти, такий Божий промисел. Бо коли не росій­ський народ і не Росія, то хто ж?! Як бачимо, навіть В. Налівкін, якого начебто й не зарахуєш до національно-філософського за­безпечення, насправді є таким стихійним індивідуальним забез­печенням, ген як він пише — "отпечаток чего-то стихийного, рокового", "неизведанная историческая судьба". Філософський інструментарій таки з неї, рідної "безодні" (Ф. Достоєвський), ко­ли рушієм історичного процесу не просто бездумно береться до керування, а обґрунтовується "неведомая сила", себто — бісів­щина народної ментальності. Хаос? Так, хаос, але це той хаос російського духу, котрий увесь час перебуває в стані вибуху, це його перманентний стан, і він прагне поширення — від свого московського протоядра, все далі й далі, підкорюючи все нові території і чужі народи, коли ці території і народи сприймаються не як якісь суверенні чи самостійні, а лише як матеріал для екс­пансії та асиміляції, що неминуче мають бути спожиті й пере­травлені російським духом — ось лише раніше це не сталось, та з фатальною невідворотністю вже відбувається, таки станеться, і цей процес нескінченний і будь-які перешкоди в здійсненні цього процесу — якесь непорозуміння, що має бути переборене.

На Хіву! На Фергану! На Сирдар'ю! На Чимкент і Ташкент! І т. д. (А відбувалося все це саме тоді ж, коли перед своїм відхо­дом у потойбічну безодню Ф. Достоєвський в одному з листів писав, що "вся Россия стоит на какой-то окончательной точке, колеблясь над бездной").

А з чим, а які були тоді, більше століття тому, коли замандюрилося на Хіву?! Таж, звичайно, понесли свою славнозвісну "московську заразу", про яку ще в давнину писав уже згадува­ний С. Герберштейн, цей свій єдиний кондовий експортний то­вар, котрий ні в які епохи не підлягав і не підлягає девальвації і котрий завжди з небаченою жорстокою щирістю нав'язувався і силою зброї, і чиновницькою бюрократією, і рисами традицій­них звичок. В. Налівкін й іще де в чому зізнається. (Ми були темні щодо місцевої географії. Так само непростимо темні ми виявилися і щодо культурної Фергани. Наслідком нашої необізна­ності з тим, що являв собою Андижан, був майже безславний відступ нашого загону від цього міста, названий в офіційних до­кументах "зворотним наступом на Наманган"... наш великий за­гальний військовий успіх у Середній Азії і страх, нагнаний на місцеве населення нашою зброєю... чутки про те, що росіяни не схожі на звичайних людей, що вони надзвичайно люті, крово­жерні і вживають у їжу людське м'ясо. Всі довгий час іще саха­лися й уникали нас, ставлячись до нас не стільки з недовірою, а скільки з огидою... багато жителів великих поселень і міст при нашому наближенні тікали... епізоди, як от побиття в Гуртюбе беззбройних жителів, жінок і дітей, були явищем не особливо частим... російські солдати так нещадно стріляли й кололи багне­тами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги... слово "руський" вселяло той "рятівний" страх, який потім тривалий час забезпе­чував нам відносний спокій усередині краю і на його кордонах. Справедливість вимагає сказати, що з почуттям цього "рятівно­го" страху тубільне населення ставилось не до самої тільки нашої військової сили, а й до нашої адміністративної влади. Ми, внаслі­док нашої звичайної інертності і малої культурності, тривалий час не хотіли поставитись до тубільного світу як до цікавого об'єкту вивчення. Ми не знали тубільної мови і не хотіли її вив­чати. Ми так само індиферентно ставились і до вивчення довко­лишнього тубільного життя. До нашого приходу сюди сарти не знали ні пияцтва, ні проституції. І чим далі, тим все більше заплу­тувалися в хаосі, який виник на ґрунті наших власних — темря­ви, малої культурності й зарозумілості... зовсім не цікавилися нами і не тільки не думали про зближення із завойовниками, але, навпаки, вперто сторонилися нас... гордилися тим, що їхні ноги не ступали на територію російських міст, а язики не оскверняли­ся вимовою слів мови невірних. Протягом перших десяти років після завоювання Ташкента ми встигли своїми руками створити численну кліку так званих "впливових" чи "почесних" тубільців, кліку бюрократії (серед туземної адміністрації) і фінансової... но— воспеченої аристократії, недавньої потолочі, включно до дрібних лавочників, арбакешів (звощиків) і конюхів, одягнених у почесні халати і обвішаних медалями. Ми своїми руками невсипно потов­щували цю живу стіну, що вже стояла між нами і народним жит­тям; ми штучно плодили кліку шахраїв, яка нахабно обкрадала народ і так само нахабно обманювала нашу підсліпувату, глуху, німу й не зовсім чисту на руку адміністрацію... серед тієї тубіль­ної мразі, яка горнулася до нас, поміж цих подонків тубільного суспільства чим далі знаходилося все більше та більше число не­гідників, у яких багато хто з нас був у боргу. Найменше вражен­ня, очевидно, справив на тубільців лад нашого адміністратив­но-поліцейського (або, як раніше називали, воєнно-народного) управління. Чоловіки юрмами йшли в питейні заклади, які ми відкривали. Жінки й дівчата охоче йшли на утримання до росіян. Дружини йшли від чоловіків, а дочки від батьків, і вступали в будинки терпимості. Мечеті стали безлюдніти... вони кляли нас за те, що ми начеб ведемо народ шляхом зневіри й аморальності: за те, що ми начеб прищеплюємо народу пороки, яких він раніше не знав... щедро нагороджуємо халатами і медалями негідників, які грабують народ... розмови про хабарництво і продажність російських службових чинів і навіть цілих закладів... обкладав необтяжливою даниною тубільних проституток. Народ бачив і знав ці темні сторони російського службового життя... азіати у багатьох відношеннях незмірно культурніші за наш народ, за наш натовп).

Усе це написано не якимось ворогом російської державності, російської експансії, а їхнім захисником, який намагається поди­витися на стан справ більш-менш об'єктивно, і не його вина, що картина виходить не така вже й приваблива, й так зване "рус­ское дело" постає тут у своєму істинному світлі. Зовсім не в фор­мі помпезних — і фальшивих! — реляцій у Санкт-Петербург.

Як усе підмічене В. Налівкіним перегукується з сьогоднішнім і вчорашнім днем: наче буття наше творилося не комуністичними бонзами, а царськими служаками. Ось бодай така розповідь — аж дух захоплює! Кожна поїздка генерал-губернатора по краю оберталася тортурами для народу, але ніхто не хотів знати цього. Одних тисячами гнали рівняти й поливати всю дорогу, по якій їхало начальство. Інших примушували одягатися в нові халати, запасатися провізією та фуражем на кілька днів і гнали на різні пункти по шляху слідування, де ці люди, які не встигли вчасно полити чи зібрати врожай на своїх полях, повинні були зобража­ти мальовничі групи населення, котре з захопленням зустрічає обожнюване ним начальство. А з усіх взагалі збирали гроші, в 10 — 20 разів більше, ніж справді було потрібно для вшанування, урочистих зустрічей з арками, з ілюмінаціями, феєрверками і піднесенням хліба-солі на коштовних тацях.

Ну чим не картина, адекватна нашій дійсності? Здавалося, ще наче вчора, як пише В. Налівкін, "російські солдати так не­щадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо після того, як їх озброїли вогнепальними гвинтівками, не було змоги", а сьогодні вже на догоду твоїй вдачі місцеві холуї організовують тобі "всенародное ликование" з хлібом-сіллю, з арками, з феєрверками, з халатами — або ж із вишитими со­рочками та гопаком. Так і постає перед очима приїзд Леоніда Іллі­ча Брежнєва десь там на безмежні туркестанські простори. Так і стоїть перед очима металева арка — металевий ланець із метале­вого ланцюга віковічної неволі — у Києві над Дніпром...

За російським військом, за російською зброєю неминуче мала прийти російська колонізація (бо ж "московська зараза" — поетапна, розрахована на перспективу, а коли так, то, скажімо, спробуй сьогодні носитися з кордонами, це — не в природі, це — поза перспективою!). Так от, розповідає той самий В. Налівкін, у половині вісімдесятих років у Сирдар'їнській області адмініст­рація посилено взялася до російської колонізації, до влаштування російських селянських поселень — з метою "мирного етногра­фічного завоювання". Еге ж, "російські солдати так нещадно стріляли і кололи багнетами"; а тепер — ще й "мирне завоюван­ня"! Але ж вільних земель, які б зрошувалися, звісна річ, не було, а було "нестримне бажання, непереборна рішучість, хоч би чого це було варто, хоч би якою ціною добитися влаштування бодай кількох поселень". З допомогою місцевих холуїв землі силоміць відбиралися в місцевого населення — всупереч статтям законів. А кому ж віддавалися? І тут, очевидно, слід уважно придивити­ся — кому віддавалася силоміць відібрана в місцевого населення земля, бо відповідь на це запитання пояснює багато що як з ми­нулого народу і його держави, так і з сьогодення, так і з майбут­нього, вповні виражаючи його таку незбагненну й водночас таку збагненну! — ментальність.

А облаштовувалася на цих землях "бродяча Русь", яка давно уже відірвалася від своєї землі, яка вже побувала на Дону, в Новоросії, в Сибіру і в Семиріччі, давно звикла до блукань, яка ніде не могла міцно осісти і прикріпитися до нової землі, бо в нескін­ченних пошуках казкових палестин з молочними ріками весь цей люд звик з великою легкістю кидати малонасиджені місця при першій чутці про можливість одержати нові земельні наділи і нову грошову допомогу. Одержавши тут великі земельні наділи (понад 10 десятин зрошуваного лесу), ця бродяча Русь, виявив­шись у землеробському відношенні на незмірно нижчому щаблі культурності, ніж осілий тубілець, частково знову стала розбредатися, а частково стала здавати свої землі в оренду тим самим тубільцям, у котрих були відняті ці землі, віддаючи перевагу перед землеробською працею іншим, легшим і прибутковішим заробіткам.

Ф.