Ментальність орди - Гуцало Євген

Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачи­мо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, "одной из величайших государственных задач России", а наші деякі українські "тубільці", в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а із щирого свого холуйства й продаж­ництва допомагають у здійсненні "одной из величайших госу­дарственных задач России").

Цікаво буде й нині довідатися, що генерал Розенбах, призна­чений на посаду туркестанського генерал-губернатора, влітку 1884 року в Ташкенті скликав секретну (!) комісію, яку зобов'язав обміркувати, що слід зробити в інтелектуальному житті тубіль­ців. Комісія визнала за бажане й корисне, зокрема, поширення російської мови серед населення і викладання загальноосвітніх предметів у надії, що це може служити поступовому інтелекту­альному зближенню тубільців з росіянами і вести до ліквідації ставлення до них як до завойовників та іновірців. Було задумано організувати особливі російсько-тубільні школи з двома вчителя­ми, російським і тубільним. Першу російсько-тубільну школу від­крито 19 грудня 1884 року в Ташкенті. Залучення дітей до школи покладено на міську поліцію. Цих дітей поліція знайшла поміж купецтва, яке боялося не догодити поліції. Відкриття школи пода­валось як турбота російської влади про потреби населення. Восе­ни наступного року відкрито вже дві школи в Ташкентському повіті. Частину дітей силоміць забрали з різної дрібноти, а части­ну найняли (!) у бідняків, пообіцявши кожному хлопчикові екіпіровку, а батькам виплачувати 20 — 30 крб. на рік. Гроші, пот­рібні для найму учнів, місцеве начальство дерло таки ж із насе­лення, причім у значно більших сумах, причім не всім батькам було й заплачено. Власники медалей і халатів, побачивши в цьо­му ще один канал для здирництва і збагачення, силоміць намага­лися відкривати такі школи, а в Петербург летіли переможні ре­ляції, що школи тріщать від місцевого населення. Насправді ж тубільців грабували, їхні діти розбігалися з таких шкіл, а росій­ська адміністрація вдавала, що не ознайомлена зі справжнім ста­ном справ.

І не тільки, звичайно, русифікація силою зброї чи русифіка­ція силоміць нав'язуваної російської мови, чи русифікація ад­міністративно-бюрократичними заходами, традиційними грабіж­ництвом і хабарництвом, а й русифікація тотальним страхом усіляких каральних акцій та експедицій. Договорилися і дописа­лися до необхідності періодично проходити через край "з вогнем і мечем" (!), щоб справляти на напівдиких азіатів належне вра­ження і тримати їх безперервно в клітці того рятівного панічного страху, який вони пережили раніше, в дні переможного вступу російських військ у поступово окуповані тубільні міста.

Ось у якому ряду — в ряду з вогнем і мечем, у ряду з постій­ним панічним страхом — самою російською адміністрацією, а не тубільцями, розглядалися роль і значення російської мови. Справ­ді, як тут слідом за класиком не вигукнути: "О, великий и могу­чий русский язык!"

Такою самою великою та могутньою російська мова була не тільки колись, а й тепер, і не лише в Туркестан!, айв Україні. Зброєю — в одному ряду з вогнем і мечем. І коли у вересні 1994 року на засіданні Верховної Ради України оприлюднено де­путатський запит 152 нардепів — хай нарешті президент А. Куч­ма здійснить свою передвиборну обіцянку надати російській мові статус нарівні з державною мовою українською, себто запрова­дити в Україні дві державні мови, — то чітко бачиш цю моторо­шну картину, як ці 152 "у халатах і медалях" в ординському шалі й ординському захваті підносять цей смертельний меч на укра­їнську мову, і на суверенність України, і на нас із вами.

VII. Знаменитий історик С. Соловйов (1820— 1879) зажив сла­ви, створивши "Историю России с древнейших времен" у двад­цяти дев'яти томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Росії, ні в знанні ментальності російського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, "однак я не можу не сприймати маститого історика як апологета російського месіанства, отих його, месіанства, євразійських ню­ансів, які тепер посилено реанімуються вже на ґрунті так зва­ного СНД — власне, інших ідей і не міг, і не може сповідувати патріот як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії.

Для С. Соловйова рух народних мас на схід — визначений долею, продиктований історією; взагалі, обґрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обґрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як "предопределение", але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що туманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причо­му мовить про рух так, як про жорстоку заданість, фатальну не­обхідність, від якої ніяк не можна ухилитися — як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх ін­дивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який — цей смисл — просто не здатні, приречено не здат­ні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше — оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок "камаринского мужика".

Природно-географічні фактори продиктували рух на схід!.. Чи не лукавить С. Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начеб­то концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, три­валий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих "природно-географічних" умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближ­чих державностей — хай то Литва. Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фа­тальний рух на свої терени, навпаки — запропонували свій зуст­річний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь (!) теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він — такий неми­нучий! — і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: "предопределения" — долі, та ще й... і таке знаходимо в філо­софських постулатах великодержавного історика... поставило росіян — народ і європейський, і християнський — порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й не­зрівнянно гірше. А чому? А тому!.. І тут дуже цікава логічно— смислова псевдоісторична казуїстика, пов'язана з обґрунтуван­ням цього невмолимого руху, — нехай мені С. Соловйов дарує не вельми поштивий тон.

Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір'ю, то Схід­на Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою ма­чухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби москови­там вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, — й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати!

Але!.. Але ж — історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але!.. Але ж — "древня росій­ська історія є історія країни, яка колонізується".

Якби-то закінчилася колонізація — та й закінчився період древньої історії. Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Росія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель пе­ріодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Росія всіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу — в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів.

Що ж, в історії, як стверджує С. Соловйов, "виражається народна самосвідомість", і це справді так для історії — як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним ре­зультатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що супере­чило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліпленого патріота.

С. Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обґрунтовував відсутність осілості в народі — і наявність великої рухомості: "народ начеб перебував у "жидком состоя­нии". Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш — і марне це намагання як учора, так і сьогодні.

Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисто на­мальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начеб­то вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу? — запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише істо­рик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже Ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю "жидкую массу", яка куди не кинеться, то скрізь для неї "приро­да-мачуха" й "історія-мачуха"? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконві­ку свої імена — єрзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти і т.