Ментальність орди - Гуцало Євген

А что собрав, то пропьет". Не думається, що хворобливо підозріливий цар пере­більшує, видаючи поодинокий випадок за повальне явище: ма­буть, незчисленна кількість подібних випадків і творила явище, інакше б самодержець не говорив про це на соборі.

Відомо, що в Олександрівській слободі, яку можна вважати за царську резиденцію, було створено — зі складу опричників — братство монахів, так званий опричницький монастир. За свід­ченням іноземців, тут "каждому подается еда и питье, очень дорогое и состоящее из вина и меда". Братчики-опричники злов­живали всерйоз, до знемоги. У натхненно-екзальтованих зловжи­ваннях Іван IV не пас задніх. Після зловживань — екстаз і ек­зальтація знеможливих богослужінь. За свідченням тих самих іноземців: "Все, что ему приходило в голову, одного убить, друго­го сжечь, приказывает он в церкви". З церкви государ ходив у катівню, з катівні — знову повертався в церкву. "И есть свиде­тельства, что никогда не выглядит он более веселым и не беседу­ет более весело, чем тогда, когда он присутствует при мучениях и пытках до восьми часов".

Під час хмільного застілля цар — о, ця знаменита широчінь російської вдачі, безмежність загадкового російського характеру – міг собі дозволити й ось такий веселий жарт: "у нападі буйних веселощів Іван IV облив якогось опричника вогненними щами і, милосердний, — щоб полегшити страждання бідоласі, який конав від опіків, — заколов його ножем, і тим часом моло­децьке застілля тривало... А ще володар втішався й іншими заба­вами, поміж яких особливо шанував таку: людину, яка підлягала осуду, зашивали в ведмежу шкуру — й цькували собачою зграєю до смерті".

(У своїх відомих "Записках про московитські справи" С. Герберпггейн так писав про його діда, великого князя Івана ПІ: "Во вре­мя обеда он по большей части до такой степени предавался опья­нению, что его одолевал сон, причем все приглашенные были меж тем поражены страхом и молчали... для женщин он был до такой степени грозен, что если какая из них случайно попадалась навстречу, то от взгляда его только что не лишалась жизни").

У січні 1570 року, увійшовши каральним походом у Новго­род, Грозний відбув богослужіння в соборі Софії, потім — уро­чистий обід у палатах архімандрита, де Іван IV разом з оприч­никами добре набив утробу, та добре захмелив мізки, та й ско­мандував своїм головорізам: "Гайда!" — і почалася вікопомна новгородська різня... Ох уже ця загадкова душа, яка, бачте, й не накинеться на іншу, не менш загадкову душу, поки не помолиться та не поб'є поклони в святому храмі, а потім ще ж і нажереться в гостях душа хазяйської дармовинки, а вже далі, на десерт, і подавай її вурдалачому єству ще й гарячої братньої крові з пе­ретятого горла, а потім вона знов, стражденна, проситься до свя­того храму, щоб там ревно молитися й бити земні поклони, о, загадкова душа — що царська, що холопська!

А хіба на схилі свого віку цар-параноїк Іван не каявся у грі­хах? Каявся, бо ж добре усвідомлював, що його життя — це не тільки постійні нічні оргії з непомірними питтям, жертям та вбивствами, а й життя його — це безумна кривава оргія; усвідом­лював, що винен в "обьядении и пьянстве", а також в "убивстве", "душею осквернен", "разумом растлен и скотен умом", "Каинового убийство прошед", відзначився "граблением несытного бо­гатства". Та, мабуть, не всі гріхи можна було відпустити цареві, то сказано йому було ходити до храму Божого, і збудували йому на Кремлівській стіні навпроти входу до храму Василя Блаженно­го невеличку "башенку", сидячи в якій, і слухав порфироносний прихожанин богослужіння. На схилі ж свого віку він навіть хотів не те що втекти, а виїхати — як політичний емігрант — до Англії, мав з цього приводу таємні перемови з англійською королевою Єлизаветою. Та чи можна втекти від скоєного, від Росії? Він би скоєне і Росію носив би з собою і в Англії. Не можна емігрувати від самого себе.

Життя Івана IV — таки як нічна безумна й п'яна оргія. Помер він — як на теперішні мірки — доволі молодим: лише 54 роки. Жив — як пив, і пив — як жив. При ньому царство-государство було як велика п'яна обитель, а не якісь там окремі п'яні обителі, а не якийсь там один Звенигородський Савво-Сторожевський монастир, який він красномовно бичував: "А на Сторожех до чего допили! Тово и затворити монастиря некому, по трапезе трава растет". Хіба ж не без знання реальної дійсності, хіба ж не без щирого таланту сказано: "по трапезе трава растет!" І це батькував він, п'яний маньяк — настоятель великої п'яної обителі-Русі, котрий, як уже згадувалося, хворобливо каючись перед безоднею небуття і все ж таки по-християнському сподіва­ючись на порятунок душі, і сам себе бичував, будучи винним в "обьядении и пьянстве"... Помер, а від усієї історії Росії таке враження — наче то впродовж століть тривало й тривало теро­ристичне правління Грозного-Лютого, що то історія з одного, здавалося б, неправдоподібного моноліту, ото хіба що невідомо, з якої причини мінялися імена правителів-самодержавців, які ка­муфлювалися то перуками, то кринолінами, то клинцюватими бо­рідками, то френчами.

"Слово про Хміль" Кирила, філософа словенського, існує в давньоруській літературі давно, поміж інших "слів" ("Слово про рахманів", "Слово про погибель Руської землі", "Слово про князів" і т. д.). Можна сказати, що це монолог непоборного Хме­лю — до всіх і завжди, хоч, звичайно, це "слово" проголошувало­ся в конкретний час до конкретних людей. У своєму монолозі Хміль звертається до священиків, до князів, до бояр, до слуг, до купців, до багатих, до бідних, жінкам також радить — не водити­ся з ним, бо він сильніший від усіх плодів на землі, бо він від племені великого і багаторідного, мати ж його — Богом створена. Хміль застерігає — п'янство князям та боярам землю спустошує, а людей достойних і вільних та майстрів у рабство повертає, а якщо хто п'яний помре, то сам собі ворог і вбивця, і причастя його ненависне Богу.

Звучав та звучить вічний і справедливий монолог Хмеля, і цей монолог виголошують не тільки непитущі, а й питущі, при­чім, цілком можливо, питущі проголошують ще з більшим пафо­сом та знанням справи, бо ж садомазохістська хіть трохи посамобичуватися, щоб потім — еге ж, очищеному! — знову впасти у блуд п'янства, а далі — знову в блуд самобичування, і т. д., а все те — загадкова душа, що ніяк її не впросиш і не вблагаєш, не навернеш на путь істини ні заклинаннями, ні молитвами, ні такими от химерно своєрідними очищеннями.

Як то мовиться, говори хоч до гори!.. Оце по-нашому "говори хоч до гори" цікаво потрактовано як акт самоусвідомлення в "Братах Карамазових" Ф. Достоєвського. А саме — у обвину­вальній промові прокурора Іполита Кириловича на судовому процесі. Зокрема: "Платить мы ужасно не любим, зато получать очень любим, и это во всем. О, дайте, дайте нам всевозможные блага жизни (именно всевозможные, дешевле не помиримся) и особенно не препятствуйте нашему нраву ни в чем, и тогда и мы докажем, что можем быть хороши и прекрасны. Мы не подлы, нет, но, однако же, подавайте нам денег, больше, больше, как можно больше денег, и вы увидите, как великодушно, с каким презрени­ем к презренному металлу мы разбросаем их в одну ночь в безу­держном кутеже... мы натуры широкие, карамазовские — я ведь к тому и веду, — способные вмещать всевозможные противопо­ложности, и разом созерцать обе бездны, бездну над нами, без­дну высших идеалов, и бездну под нами, бездну самого низшего и зловонного падения. Вспомните блестящую мысль, высказан­ную давеча молодым наблюдателем, глубоко и близко созерцав­шим всю семью Карамазовых, господином Ракитиным: "Ощуще­ние низости падения так же необходимо этим разнузданным, безудержным натурам, как и ощущение высшего благород­ства", — и это правда: именно им нужна эта неестественая смесь постоянно и беспрерывно. Две бездны, две бездны, господа, в один и тот же момент — без этого мы несчастны и неудовлетворены, существование наше неполно. Мы широки, широки, как вся наша матушка Россия, мы все вместим и со всем уживемся!"

Одкровення Іполита Кириловича близькі до істини, вони близькі до одкровень самого Ф. Достоєвського — і в тому, що стосується "безодні". Волею невситимої долі ми маємо давню й невдячну можливість судити про цю російську "безодню" не збо­ку, послуговуючись умовиводами сторонніх спостерігачів, а таки з "безодні", яку нам даровано з ласки старшого брата — русифі­катора, хоч ми туди начебто не просилися, а тепер не просимося тим паче. І як то ведеться в цій самій "безодні", ми добре знаємо, і, звичайно ж, не хотіли б знати, нам і своїх проваль у своєму менталітеті вистачає, самі собі ради не дамо, а тут іще оці чужі постійно діючі вакууми у стосунках між етносами, а тут іще торрічелеві пустоти в міждержавних зв'язках, а тут іще чужі косміч­ні чорні діри, що зі смертельною невідворотністю затягують спо­конвічно витворений лад нашої душі!.. Як то впливає на нас, як то позначається на нас московсько-російська "бездна высших идеалов" — судити вкрай важко, бо їх, здавалося б, нами не по­мічалося, й, очевидно, ця "бездна высших идеалов" нам як не загрожувала, так і не загрожує, отож нам, ясна річ, так і не вдас­ться звідати вкрай запаморочливих і таких необхідних для само­ствердження російського менталітету польотів поміж "бездна­ми", а нам, з усього видно, судилося звідати лиш одну москов­сько-російську "бездну самого низшего и зловонного падения", але ж такі обставини прирікають і нас — помимо нашої волі та бажань — на співіснування з речами страхітливими, на прищеп­лення нам дії чужого наркотичного зілля, на необхідність існу­вання в убивчих міазмах: "ощущение низости падения так же необходимо... нужна эта неестественная смесь постоянно и бес­прерывно".

Гаразд хай так, вам це потрібно — це ваша проблема. Але на­віщо всі ці "бездны" здалися нам чи будь-яким іншим народам те­перішнього так званого СНД? Хай Господь порятує нас, хай Гос­подь порятує всіх, хай Господь порятує і вас, хоч і інтелігент-патріот з усією академічною гіркою (?) обізнаністю й заявив, що "нельзя уйти от самих себя...". Не можна — й водночас, здається, не тре­ба, що ж діяти, як порятуватись?

Іполит Кирилович знав, що казав: "Платить мы ужасно не любим, и это во всем".