Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Звичайно, поруч були студенти й викладачі, але ж міг хоч натякнути, що, мовляв, усе в порядку, я тримаю ситуацію під контролем, тобі нічого боятися. Чи його все-таки кинули напризволяще? До ректорського кабінету він не йшов. Не робив цього й раніше. Ходив лише тоді, коли кликали.

На одній зі своїх лекцій він побачив того злощасного студентика. Намагався на нього не дивитись, але з цього нічого не виходило, бо погляд все одно втуплювався в нього. Той вів себе спокійно, ніби не спровокував дачу хабара, через що у доцента розпочалися неприємності. Та які там неприємності, коли можна реально загриміти до в'язничної камери!

Доцент розумів, що довго так продовжуватися не може. Особливо гнітила невизначеність. Навіть з коханкою, студенткою п'ятого курсу, перестав зустрічатися, бо йому здавалося, що есбеушники стежать за ним, намагаючись ще на чомусь упіймати, аби припаяти більший термін.

40

Перший заступник міського голови Дрогослава ходив на роботу, як на каторгу. Особливо в ці останні дні. Все йому набридло. Здавалося, навіть саме життя.

Сидів клято цілими днями в своєму кабінеті. Майже нічого не робив. Бавився в карти на комп'ютері. Єдина розвага – коли брав участь в нарадах чи розмовляв по телефону.

Міський голова не давав йому більше жодних доручень. Віталися на людях, ручкались. Нормальні стосунки зникли, як роса на сонці. Перший заступник міського голови вважав себе зайвим у цій компанії, а колишній компаньйон і мало не друг вдавав, що не помічає його. Було би логічно, якби запитав, що, мовляв, ти тут ще робиш, іди собі додому.

Він розумів, що так довго це все тривати не може. Як манни небесної, очікував сесію. Виникало дурне запитання: а якщо депутати не звільнять його із займаної посади? Усміхався сам до себе: бути цього не може. Казав: тоді я просто не буду ходити на роботу, нехай звільняють за прогули. А може, зробити це вже зараз, не очікуючи сесії?

Для себе вже твердо вирішив, що продовжуватиме займатися підприємництвом. Звісно, без міського голови і його людей. Раніше йому вдавалося багато що зробити. Було великою помилкою піти на роботу до міської ради. Нічого, ще трохи потерпить, а там життя налагодиться. Забуде міського голову, як жахливий сон.

41

Після повернення із Криму Ліля поселилась у діда. Вдома стало неможливо перебувати. Тато й мама постійно кричали, звинувачуючи її в тому, що вона без їхнього дозволу поїхала в Крим. Насправді вона поставила їх перед фактом, що їде туди за завданням редакції, – і тоді не відчула особливого спротиву з їхнього боку. Тепер виходило, що вони не стільки переживали, що з нею там трапилось чи могло трапитись, скільки за те, що вона внесла дискомфорт у їхнє розмірене і спокійне життя.

Ще в Криму Ліля прийняла рішення розірвати будь-які зв'язки з редакцією і зробити все можливе й неможливе, аби ніколи в своєму житті не бачити головного редактора. Але в Києві її зустрів завідувач відділу, в якому вона працювала, повідомив, що шеф не зміг приїхати, бо бере інтерв'ю в якогось міністра, передав їй мало не тримісячну зарплату як компенсацію за те, що вона пережила в Криму, і сказав, що Ліля може тиждень не виходити на роботу. Кримський шок ще залишався, але вона вже не була так рішуче налаштована, аби різко порвати з редактором і редакцією. Вирішила, що цих семи днів їй вистачить, аби прийняти остаточне рішення.

До діда переїхала з двох причин. Найперше знала, що тут їй буде спокійніше. Генералові інфаркту можна було розказати якщо не все, то принаймні більшість з того, що вона пережила. Ліля й розповідала йому це, викидаючи, правда, подробиці, бо розуміла, що в нього хворе серце.

Але основною причиною переїзду до діда були слова отого страшидла в зеленій формі без розпізнавальних знаків. Той, хто приїхав її визволяти, називав його дядею Вовою. Дядя Вова сказав їй, що відпускає лише тому, бо дід до виходу на пенсію добряче прислужився Росії. Генерал інфаркту працював на нашого нинішнього ворога? Не могла в це повірити, але й боялась прямо запитати в діда. Сподівалася, що все-таки розкриє цю таємницю, чого би це їй не коштувало.

42

Коли до нього зателефонував Андрій Чернюк, Орест Бориславський був уже добряче напідпитку. Редактор "Дрогославщини" запропонував колишньому головному архітекторові міста дати інтерв'ю з приводу громадських слухань і встановлення постаменту без пам'ятника Тарасові Шевченку. Звісно, він був здивований такою пропозицією, бо журналісти вже давно не звертали на нього жодної уваги – як, зрештою, і влада. Для них Бориславський був відпрацьованим матеріалом, а тому навіть саме спілкування з ним не могло викликати жодних позитивних емоцій.

Чернюк з'явився в його квартирі рівно через годину, як і домовлялись. Ліфт не працював, довелося на дев'ятий поверх пертися пішки, з незвички Андрій задихався і тепер, сидячи на дивані, оглядав квартиру. Бориславський, що називається, насолоджувався моментом. Алкоголь вивітрився з його організму за цей час, і лише вдумливий спостерігач міг би помітити його залишки на обличчі клієнта. Квартира, здавалося, була не призначена для життя, бо весь її простір заповнили книги. Чернюку здалося, що він потрапив до бібліотеки. Книги в шафах і стелажах тягнулись аж до самої стелі. Двері до спальні були ледь відхилені, але можна було побачити, що й там багато книг.

Оговтавшись від несподіванки, редактор "Дрогославщини" увімкнув диктофон і приступив до роботи, бо мав ще купу справ. Спочатку Бориславський весь час дивився на машинку, що записувала його слова, намагався ретельно їх підбирати, аби не осоромитись, а потім забув і про диктофон, і про все на світі. Чернюку навіть не треба було ставити запитання, бо колишній головний архітектор міста ніби читав його думки й говорив саме про те, що той хотів почути.

Виходило, що влада в Дрогославі бездарна і непрофесійна. Бориславський розгорнув на столі великий аркуш паперу, на якому схематично і в кольорах було показано, де мав би стояти пам'ятник Тарасові Шевченку в їхньому місті. Над прив'язкою до місцевості працювали провідні архітектори з обласного центру. Місце для пам'ятника визначили перед входом до міського парку культури і відпочинку. Чернюк погодився, що саме тут Шевченко гармонійно вписався б у навколишнє середовище. Але влада, мабуть, не позбулася свого совкового мислення, яке їй дісталось у спадок від Радянського Союзу, хоча керували Дрогославом відносно молоді люди, які би не мали бути заражені вірусом минулого. Монумент під пам'ятник Тарасові Шевченку хоч і не поставили на те місце, де колись красувався Ленін, але логіка розташування була комуністичною. Біля ратуші спеціально розбили невеличкий сквер і саме там, вночі, ніби злодії, щоби ніхто не заважав, поставили той монумент. Зранку люди не зрозуміли, що за чорний постамент виріс у сквері. Звістка про це швидко рознеслася містом. Одні дивувались, інші все сприйняли спокійно, абсолютна ж більшість мешканців була до цього байдужою. Мабуть, на цю останню категорію людей найбільше сподівається будь-яка влада. Можливо, в цивілізованій країні ця дурість і не зійшла би з рук керівництву міста, але дрогославці мали такого міського голову, якого хотіли – "за образом своїм і подобієм", філософствував Бориславський.

Господар квартири часто відлучався на кухню, і Чернюк не відразу зрозумів чому. А коли побачив, що Бориславський вже добряче напомпований алкоголем, зупиняти його було пізно.

– Мало того, що вони знехтували думкою науковців і професіоналів-архітекторів, – мало не кричав п'яний Бориславський, – вони ще й Дрогослав хочуть виставити на посміховисько перед усім світом! Ви десь бачили, щоби хтось відкривав постамент і казав, що пам'ятник на ньому буде пізніше?!

Зрештою, думка колишнього архітектора міста була зрозумілою, і Чернюк уже давно вимкнув диктофон, але Бориславський усе не вгавав, знаходячи нові й нові слова на адресу дрогославської влади.

Андрій піднявся з дивану і став розглядати книги. Чого тут тільки не було – українська й зарубіжна література у всій своїй красі й розмаїтті. Він не відразу помітив, що Бориславський мовчить, а коли озирнувся, побачив, що той спить, схиливши голову на стіл.

43

Дев'ятого березня демонстрували виступ Оксани Забужко на Майдані. Батько Андрія сидів у задумі перед телевізором. Це був один із небагатьох днів, коли він нікуди не пішов і не вживав алкоголю. Вдома нікого не було, так що не треба показувати перед кимось свої п'яні фокуси.

"Бо Шевченко сам собою – свято, яке з нами вже двісті років, – казала Оксана Забужко. – Свято, яке перетривало на цій землі дві світові війни, найкривавіших тиранів століття, Сталіна і Гітлера, Голодомор і Чорнобиль, – перетривало, кажучи його власними словами, "кров, пожари, // Всі зла на світі, войни, чвари, // Пекельних мук безкраїй ряд… // І повен Рим байстрят!", перетривало – і вийшло з того переможцем. І нині, коли для нашого народу знову настає година великих історичних випробувань, яка вимагає мобілізації всього духовного ресурсу нації, Шевченко робить для нас ту роботу, яку завжди роблять генії для своїх народів, – тримає над нами небеса".

Навряд чи батько Андрія уповні розуміє те, що говорить Оксана Забужко. Але тепер, коли він уважніше придивився до письменниці, то зрозумів, що вона нагадує йому покійну маму. Колись він думав про те, що забув мамин голос. Тепер йому здається, що Оксана Забужко говорить голосом його мами.

"Сто років тому, дев'ятого березня тисячу дев'ятсот чотирнадцятого року, – каже Оксана Забужко, – коли над Європою вже збиралися хмари Першої світової війни, в Києві також був Майдан, тільки тоді його так не називали – називали "найбільшою протестною маніфестацією в Російській імперії". Київ вийшов на вулиці протестувати проти заборони святкування Шевченкового столітнього ювілею. Вийшов із портретами Шевченка і зі співом "Заповіту". Тодішні "тітушки" (тоді їх називали "чорносотенцями") громили вітрини з портретами Шевченка і палили в друкарнях свіжі тиражі "Кобзаря", тодішня поліція хапала протестантів і кидала їх до в'язниць, але ось той інстинктивний, інтуїтивний порив колективного несвідомого, потяг в годину тривоги, в передчутті історичних випробувань, де саме так зване "українське питання" – питання, бути чи не бути Україні, – мало вирішити і долю російської державності, і, ширше, переформатувати мапу всієї Європи на століття наперед аж до сьогодні, – ось це інстинктивне відчуття, що історія озвалася до народу на своїх найглибинніших рівнях, повернуло й потягло тоді українців – до Шевченка.