Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Треба пристосовуватись. У цей непростий час слід вижити, а там видно буде.

Дружина відчула зміну в його настрої. Тихо сказала, що сусіди виїжджають до родичів у Харків. Це ніби було запитання. Мовляв, а ми тут залишаємось чи теж поїдемо? Але відповідь повисла в повітрі. Володя нічого не сказав. Мовчки доїв, подякував і пішов дивитися телевізор. Діти затаїлися в своїй кімнаті. Дружина мила посуд. На душі у Володі було препаскудно.

36

Сьогодні Решат не був подібний сам на себе. Здавалося, все йшло добре. Має роботу, батьки здорові, він кохає дружину, а вона – його, трійко дітей ростуть. Але коли почув по телевізору новину про оголошення в Україні часткової мобілізації, зрозумів, що настав його час. Крим має бути українським, а не російським, – в цьому був твердо переконаний.

Ще донедавна він міг сперечатися з друзями, що Україна майже нічого не робить для кримських татарів, а ті дивилися на нього, як на важко хвору людину. Хто ж тобою серйозно займеться, якщо ти не маєш власної державності?

Тепер усі ці суперечки не мали жодного значення. Навіть неозброєним оком було видно, що відбувається в Криму. Це лише наївні й необізнані люди могли думати, що в ігрищах Росії на півострові нема нічого серйозного. Але Решат завжди до всього доходив своїм розумом. Його поважали, бо знали, що він не схибить, і якщо вже зробив якийсь висновок, то Решат правий на всі сто відсотків.

Ще звечора його дружина відчувала, що чоловік хоче їй щось сказати, але не сміла сама розпитувати. Розуміла, що це, мабуть, дуже важлива новина, бо ще ніколи не бачила Решата в такому стані. Дивовижним чином на його обличчі поєдналися рішучість і вагання, ніби він не міг передбачити, чим усе закінчиться. Спочатку вона подумала, що це пов'язано з роботою, що Решат надумав піти звідти. Але чому? Казав же, що нарешті натрапив на нормального начальника, який не йшов у жодні порівняння з попередніми. Знаючи імпульсивний характер Решата, вона всього могла очікувати від нього. Невже знову не знайшов спільної мови з новим начальником через якусь дрібничку, яка для чоловіка була принциповою?

Перед тим як лягати спати, Решат усе-таки сказав дружині, що його тривожить. Найменше вона сподівалася почути від чоловіка, що завтра той іде до військкомату. Якщо не він, то хто захистить Крим від росіян? Так сказав Решат. Чомусь відразу не відчула небезпеки в його словах. Він захищатиме Крим від росіян? Усміхнулась. Добре, що було темно, і Решат не бачив її усмішки, а то би точно образився. Який все-таки наївний у неї чоловік. Що він зробить самотужки?

Але вже вночі, коли чоловік, посопуючи, мирно спав, невідома досі тривога почала оповивати її тіло. Дружина розуміла, що ніякої біди не сталося. Та й що може трапитися з її Решатом? А тривога наростала собі й наростала, і не було жодної змоги зупинити її.

Дружина Решата заснула аж на світанку. Наснилося, що шукає чоловіка в землі, розкидаючи її руками. Земля м'яка, мов перина. Сльози душать її, бо сказали, що Решат у землі, а вона ніяк не може його знайти. І раптом відчуває, що хтось дивиться їй у потилицю. Озирається – а це Решат. Які ж ті люди злі! Він живий, її чоловік, якого вона безмежно кохає. На її обличчі з'являється усмішка, хоча сльози на обличчі ще не висохли. Вона йде до чоловіка. Той стоїть на місці, але все ж ніби відпливає від неї. І чим швидше вона йде до нього, тим більше він віддаляється. Вона вже біжить до свого Решата, але той зникає. Дружина безпомічно озирається, аж поки не бачить його обличчя на хмаринці, що пропливає над нею.

З цим і прокинулася, не знаючи, що має робити. Якби Решат зараз не спав, розказала би йому про свій сон. А коли він прокидається, не наважується цього зробити. Навіщо даремно турбувати чоловіка своїми бабськими дурощами? Вона ще має надію, що Решат не піде до військкомату.

37

Людмила Іванівна не впізнавала свого Донецька, в якому народилася, виросла і прожила ось уже сорок чотири роки. Якщо вони, корінні мешканці міста, проковтнули те, що відбувалося за Януковича, то тепер, коли закрутилося-завертілося навколо Криму, їх би не мало дивувати лайно, яке з'явилося на поверхні.

За якийсь час перед цим у місті побільшало росіян. Вона впізнавала їх за характерною вимовою, коли різке "ґ" виділялося на тлі лагідного українського "г", яким послуговувалися мешканці Донбасу. В їхньому багатоквартирному будинку вони теж поселилися, зустрічала їх у магазинах, у громадському транспорті. Особливої уваги на це, здається, ніхто не звернув. Це вже потім стало зрозуміло, чому стільки росіян, власне, із Росії наводнило Донецьк.

Зміну ставлення до неї Людмила Іванівна найперше відчула в школі, в якій викладала українську мову та літературу. Завжди спілкувалася з колегами українською, і вони це належно сприймали, а тут ніби відсторонилися від неї. Вона зрозуміла, що вони замовкають, коли бачать її в учительській або в коридорі, якщо хоче долучитися до розмови в групці вчителів. Потім бесіда відновлювалась, але всі робили вигляд, ніби Людмили Іванівни нема поруч.

Вона не мала що відповісти, коли десятикласник Едік Скворцов випалив на уроці, що скоро українська мова їм не знадобиться. Сказано це було виклично, щоб образити її. Юнак нахабно дивився їй в очі. В неї виступили сльози, а клас дружньо зареготав. Куди поділись учні, якими вона ще вчора пишалась?

В сім'ї теж відбулися зміни. Її чоловік був корінним росіянином, із Орловщини. Служив у Донецьку, а вона, тоді ще вісімнадцятирічна дівчина, закохалася в нього. Потім він поїхав додому, вони рік листувались, аж поки її Іван не повернувся до Донецька. Вони одружились. Коли вона навчалася на четвертому курсі, в них народилася донечка. Чоловік працював на заводі. Тепер його ніби підмінили. Оте російське нутро, яке в ньому дрімало, вилізло на поверхню, аби руйнувати все навколо.

Якби хтось уважно придивився до подій у Донецьку, та й в інших містах і містечках Донбасу, то помітив би, що карусель закрутили, власне, оті російські приїжджі. Відтак вони зіграли на шовіністичних почуттях місцевого російськомовного населення, а робили все руками лайна, яке стало гарматним м'ясом у брудній геополітичній грі Путіна.

Після того як Губарєв став "народним губернатором", четвертого березня донецькі українці провели ходу під синьо-жовтими прапорами, скандуючи "Донбас – це Україна!". Людмила Іванівна ніколи не любила парадів, гучних гасел. Її патріотизм тихесенько сидів усередині неї. Але, здається, вперше в житті вона пошкодувала, що не взяла участі в цьому заході, хоча й знала про нього. Почувалася винною й не знаходила собі місця.

А вже наступного дня Донецьк облетіла звістка, що після проведення мітингу за єдність України на українських активістів скоїли напади, їх побили, десятки людей важко травмували. І знову все відбувалося без Людмили Іванівни, але вона воліла бути серед тих побитих, аби мати чисту совість насамперед перед собою. Це ще не був страх, а лише передчуття його, яке зароджувалося в ній і не дозволяло вдихнути повітря на повні груди.

Події в Донецьку розгорталися блискавично. Вночі шостого березня був затриманий Губарєв, а з ним – ще близько сімдесяти осіб, які захоплювали облдержадміністрацію. Міліціонери і люди в цивільному взяли під контроль саму будівлю і знову вивісили на ній український прапор. Від російських триколорів очистили і головну площу Донецька.

Тієї ж ночі саме заїжджі росіяни, яких потім у повідомленнях різних засобів масової інформації назвали "мешканцями Донецька", намагалися захопити приміщення телеканалу "Донбас", але спроба була невдалою.

Людмила Іванівна, звісно, серцем і душею була з Україною, але відчувала, що тепер є зайвою в цьому житті. Вона розуміла, що звичайне боягузтво не дозволяє їй противитися тим, хто відбирає у неї українське минуле і хоче запровадити російське майбутнє.

38

Спецоперація "Сафарі" плавно перейшла до свого завершального етапу. Про це доповіли Путіну, і він з нетерпінням очікував, чим усе закінчиться.

Було визначено сімнадцять осіб, які могли ховатися за псевдо "Дональд". Всім їм всучили одну й ту ж інформацію. Вона була правдивою, але кожному, кого вважали потенційним агентом США, додали по одному різному реченню, яке не заперечувало основної інформації, проте завдяки цій відмінності могло розкрити Дональда.

Потягнулися важкі дні чекання. Джерело у Вашингтоні повідомляло, що з Москви нічого не надходило. Можна було викреслювати зі списку цих сімнадцять підозрюваних і ставити крапку, визнаючи своє безсилля знайти Дональда.

Проте наступного дня прийшла шифровка, що Дональд прислав повідомлення, яке підготували для сімнадцяти обраних. Можна було збожеволіти, бо ключового речення, яке би вирізняло один текст від інших, не знайшли.

Або Дональд був хитрішим за самого лиса і відчув небезпеку, викресливши злощасне речення. Або він належав до вузького кола тих, хто розробляв операцію чи шифрував повідомлення, – і до сьогоднішнього дня вважали, що це святі люди, перевіряти яких ніхто й не думав, бо це все одно що перевіряти Путіна на вірність Росії. Або Дональд одночасно працював на дві розвідки – російську й американську. Остання версія спочатку виявилася цікавою, а потім стала основною.

39

Доцент Дрогославського державного педагогічного університету, який погорів на хабарі, замучив себе думкою, що тепер доведеться до кінця своїх днів сидіти у в'язниці. Проте час ішов, але нічого поганого для нього не вимальовувалося.

Після розмови в СБУ його відпустили і більше не рухали. Вдома ситуація теж була спокійною. Щоправда, спочатку дружина накричала на нього, обізвавши дурнем, коли він розповів їй, що спокусився пропозицією студентика, але потім вгомонилась, бо зрозуміла, що без грошей чоловіка не зможе вільно жити, як це було до сьогодні. На роботі, звісно, знали про його пригоду, але вдавали, ніби нічого не сталося. Більше того, він читав співчуття у поглядах колег: мовляв, усе нормально, не переживай, з ким не буває, ми теж могли стати жертвами подібних студентиків.

Він очікував на розмову з ректором, але той вдавав, що нічого серйозного не відбувається. Двічі за ці дні вони зустрічались у коридорі, одного разу навіть поручкались, але той не сказав ні слова.