Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід
Показував на сонце – і йому відповідали "іру". На руки – говорили "ай". Ніс означало "нефай", губи – "тумфай" і так далі. Вирішив і він, Анукін, навчити розмовляти по-нашому мальдівців… Всього, звичайно, вони не запам’ятали, а от вітання "Добрий" день, Дев’яткіна!" зосталося.
Так на атолі Аду лишилося жити ім’я камбузниці Антоніни Дев’яткіної, яка, подейкували, чимось завинила Анукіну…
Їх тух шестеро, на цьому, здавалося, безлюдному острові. І я забрів саме в поселення – якщо так можна назвати кілька хиж, – загублене серед тропічної гущавини.
Велика, схожа на сарай хата, певне, слугувала схованкою копри. Зазирнувши, я побачив на широких, зроблених з лози, нішах скидану в кучу, мов висохлі половинки гарбуза, копру. В обличчя війнуло теплом і нудотливо солодкуватим запахом, схожим на запах м’якуша кокосового, горіха.
Хотілося пити. Але як це розтлумачиш? Щоб мене зрозуміли, закинув голову назад, а до розкритого рота підніс кулак.
– Гайжа, гайжа! – здогадавшись, закричали мальдівці..
Один з них метнувся до гайка кокосових пальм. Дерева росли приземкуваті, трохи вищі від людини – таких карликових пальм я ще но бачив. Угорі, під віялом листя, звисали грона важких, завбільшки з футбольний, м’яч, горіхів. Мальдівець рубонув тесаком, і кілька "м’ячів", покотилося додолу.
– Ге, ге! – показуючи на хижку, що причаїлася: в гущавині, гукнув він.
Ті, що стояли поруч, жестами веліли йти за ними.
Хижа – мов у казці, – без вікон, без дверей, тільки що не на курячих лапках. Замість стін негусто повтикані лозини: легенький, протяг між щілин, певне, рятував остров’ян від задухи. Вкрито хижу лапатим банановим листям. Як і солома на наших хатах, те листя, спресувавшись, не пропускає води. А всередині висіла довга, з вичовганими боками дерев’яна колиска-ліжко.
Ми всілися на циновці – господарі заходилися мене частувати кокосовим молоком. Вони надрубували горіхи, один подали мені.
– Гайжа!
Кожен, піднісши горіх до рота, починав пити. Я приклався теж. Питво не погане – і прохолодне, і смачне. Але хотілося води… Вже тоді, коли вийшли на подвір’я, під папайєю я помітив невеличку нору. Заглянув. Так то ж криниця! В землю вмуровано велетенський, з гладенькими, може, навіть полив’яними стінами, глек, до половини наповнений водою. Показав, що хочу напитися. Кружкою, власне, половинкою кокосового горіха, мальдівець зачерпнув водиці і подав мені. Звісно, не те… А що вдієш? Мальдівці завжди п’ють воду, зібрану під час дощу. Іншої прісної на кораловому суходолі немає.
Ми сиділи під тінистим деревом – шестеро мальдівців і я. Спокійні, з якоюсь невимовною тугою очі, здавалося, дивились прямо в душу. І цих людей англійці називають ледарями! Але ж руки їхні, натруджені від важких кам’яних товкачів, свідчили про нелегку, виснажливу працю.
– От де ідилія – на Мальдівах! – розповідали нам в Коломбо.
Та ідилії я не побачив… Оця кора, яку з дня в день б’ють остров’яни, аби виготовити собі примітивний одяг; боніто – риба, що сушиться он на низці під пальмами, яку потім забирають на Хітаду, а звідти вивозять на Цейлон та в Індію; копра, так ретельно обчищена й просушена; вода, яку по краплинці збирають у дощові дні; плодові дерева, догляд за якими потребує стільки сил і терпіння, – хіба все це не свідчить про повсякденну боротьбу людини за хліб насущний?
Як же дізнатися їхні імена, цих гостинних остров’ян? – ламаю голову. З горем-бідою довідався, вдавшись до жестів і міміки.
Відповідають мені по черзі: Сандіді, Алідіді, Абдул, Тута, Хамід, Ісмайдіді.
Прийшов Касянович, Пастернак і з ними Абдуладіді – літній остров’янин, котрий учора привозив вождя; він розуміє й по-англійськи.
Скоро повечоріє, а ми гостюємо в мальдівців…
– Що вони тут зроблять, ці шестеро? – питаю Абдуладіді.
Той розповів… На; всіх острівцях атолу є родючі клапті коралового намулу, хоч і не всі суходоли заселені. Кокосова пальма – годувальниця остров’ян: вона й харчує, й одягає людину. Кожне дерево – на обліку. То лише верхоглядам здається, що горіхи самі з неба падають. Ні, пальму треба старанно вирощувати. Вона – справжнє багатство. А ці шестеро мальдівців живуть тут, доглядаючи кокосову плантацію, та ще ловлять рибу – смугастий. тунець славиться за межами архіпелагу.
Стрункий, вродливий юнак – Ісмайдіді – один з шести, з якими я стрівся на острові; Хамід – його молодший брат, підліток. Вони й запросили мене до затоки, де стояв їхній човен. Вдосвіта хлопці повернулися з океану; на лов вирушать тільки під вечір.
Показували острів, пірнали в лагуні, щоб дістати корали й черепашки… Потім Хамід узяв довгасту мандоліну, заграв.
Його брат пустився в танок. Він то рвучко викидав руки вперед, то, як птах крила, опускав їх. Він співає, і пісня така гарна, що хочеться її записати. Але на чому?
Тоді я беру довгасте воскоподібне листя деревця герафа; тонкою перламутровою скалкою з черепашки кукула записую пісню. На судні з допомогою Абдуладді переклав слова. Пісня – про море, про сонце, що незгасно сяє над островами. Мальдівець співав про те, як тихо зітхає голуба вода, шепоче пальмове віття і як цю тишу щодня стривожує гуркіт англійських реактивних літаків.
З "Витязя" повідомили: всім повертатися на судно.
Увечері ми залишили атол.
ТАМ, ДЕ ПЛАВАВ СІНДБАД-МОРЕХОДЕЦЬ
Ми простували на південь. Неподалік Мальдівських островів лежав архіпелаг Чагос – група низинних коралових атолів.
Океан хвилювався. На заході небо запнули хмари. Припустився рясний дощ. Скоро він перейшов у зливу.
Я завітав до каюти. Мій талісман – гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, гойдався, тикаючись носом у скло ілюмінатора. Я теж ледве стояв на ногах: від хитавиці та й від утоми, бо цілий день працював, миючи зібрані корали. Глянув на кумедного "морячка" – усміхнувся. Згадав арабську казку про багдадського Сіндбада, його третю подорож… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель, а на двадцять перший день знялась буря і почалася злива. Хвиля залила палубу і змила всіх матросів – урятувався тільки Сіндбад.
Ця картина нагадала мені наше плавання. Правда, штормом нікого не змило, та й не стрілися ми, як Сіндбад, із велетенським птахом Рухх. А ще в тій казці, пам’ятаю, розповідалося про змія, що ковтав людей і навіть острови.
Увечері, коли "Витязь" наближався до атола Дієго-Гарсія, одна з іноземних радіостанцій передала новину: Англія, яка вже втратила більшість своїх колоніальних володінь, тепер, щоб утриматися на островах Індійського океану, збирається купити у приватної акціонерної компанії архіпелаг Чагос. Разом із американцями англійці готують побудувати там військову базу.
Ось тобі й подорож Сіндбада, і змій, що ковтає острови!
На Чагос так і не висадилися: поблизу нього, в Центральній улоговині, почали промацувати дно, намагаючись проникнути до потаємних глибин підокеанських земель, до так званої мантії… Потім знову повернули на захід – геологи збиралися вивчати Аравійсько-Індійський підводний хребет.
Ліворуч нас – група Сейшельських островів, праворуч – Мальдівські; прямо по курсу – Африка, землі, до яких плавав колись і Сіндбад.
День відпломенів – тропічний буденний день.
Ми прямуємо на захід. Вітер дує весь час у лівий борт – мусон, що несе прохолоду, ми любимо його, цей вітер, він підбадьорює нас, стомлених вахтами, знімає втому, і наші м’язи знову наливаються снагою.
Так вечорами. Але вечір надходить не зразу. В мареві спечного дня кожна хвилина здається вічністю!..
Завершивши неспішний біг по крутому склепінню неба, огнисте сонце краєчком торкається води, мовби спирається на неї, щоб не потонути, ще і ще потриматися на плесі океану. Проте вода тут – всесильна й невблаганна: вона щомиті засмоктує огнисту кулю. Знесилившись у двобої, сонце скоряється стихії, і ось на виднокрузі лишається тільки його окраєць – золота скалка, яка будь-що намагається підпалити це високе бездонне небо. То – останнє зусилля.
Коли сонце вже згасло, золотаві хмаринки піднебесся гострим мечем розпанахав зелений промінь.
У моряків чимало прикмет. Кажуть, ніби зелений промінь – рідкість і той, хто побачить його, неодмінно буде щасливий. Скільки разів спалахував він переді мною! От і сьогодні я бачив його – зелений і справді дуже гарний. Виходить, якщо вірити в прикмети, мені зі щастям діватись нікуди. Що ж, на долю я й справді не нарікаю, хоча й народженим у сорочці себе ніколи не вважав.
І тоді настав вечір – темно-зоряний, тихий, з розсипом зірок і сузір’я. Спохмурнів океан.
Ніч лякає нас своєю таємничістю, і тільки він, тропічний вечір, єднає в собі і пригаслий пломінь дня і незворушність нічної тиші, коли потемнілому океану міріади зірок сповна віддають своє синювате сяйво, а легкокрилий вітер з побожністю обціловує зморене денною спекою тіло.
Я його завжди очікую, цього вечора, ніби збираюся на перше побачення або, як було давно, стрічаю, прокинувшись зворушений, сонячний світанок – з надією, що на мене чекає прекрасне.
Неповторна світанковість, і цей, що так хвилює дитинно, вечір! Він настає відразу – без пастельних барв і напівтонів, з яких у наших краях гаптується надвечір’я… Коли згас останній промінь, довкола розлилася густа темрява. Але ми йдемо у пітьмі, Тільки тоді, коли ехолот засікає потрібний геологам хребет чи улоговину, "Витязь" зупиняється.
Я звик до цієї невпинної плинності, зжився з нею.
Вічний рух… Скільки ж я в дорозі? Завжди. Відтоді, як себе пам’ятаю, прагнув до незвіданого, що лежить за видноколом… Широкі, як море, з козацькими могилами степи, спасибі вам за бентежжя, яким напоїли мою душу.
І океан, і небо, і дорога в незнане проходить крізь серце. І – роєм думи про тебе, земле! Думи обсідають мене, як чайки щоглу; напливають на мене звідусюди, сперечаються між собою.
– Про що ти думаєш? – питаю Петраченка, що працює поруч.
– Про все, – відповідає він. – Про те, як ходив, бувало, вранці в поле, як гарно, коли, прокинувшись, побачиш раптом перший сніг; про тих, кого люблю.
– Отак і я.
– А ще картаю себе, – каже товариш, – за байдужість. Ну, як би точніше висловитися: за те, що не завжди був жадібний до життя, і часом дні сповнювала порожнеча буденщини. Знаєш, тільки тут, в океані, де ми, як пилинки, я збагнув усю відповідальність за кожну прожиту мить.
Геть розніжену млявість! Хтось сказав – певне, він був воістину розумний, – що жити треба з такою жадобою, мовби до смерті лишилося п’ять хвилин.
