Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

Але невідомо, чого, наприклад, палають бактерії, гриби, водорості.

Людина повинна розгадати щонайменшу таємницю природи, бо ці розгадки не можуть не принести їй користі.

І захоплено розповів про мікроорганізми, які він, Юрій Рудяков, вивчає.

Навіть не думалося, що ці мікросвіти, про які оповідав учений, такі розмаїті. Та й практичне значення од їх вивчення неабияке… Я довідався, як у Японії під час другої світової війни з ракоподібних, що світяться, виготовляли порошок, який брали в дорогу солдати. Щоб у темряві розгледіти карту або написати щось, не треба ліхтаря: варто взяти крихітку порошка, розтерти його на долоні, як він засяє, і при тому світлі можна роздивитися все потрібне.

– Явище світіння мікроорганізмів японці використовують для своєї підводної оборони, – додав Юрій. – Бо в морях, багатих на світні організми, ніяк не пройде непоміченим підводний човен – він палатиме, як смолоскип, і, отже, його легко запеленгувати.

І вечір був мрійливо синій, і мрійливо синьою була ніч (може, тому, що з берега багатьом надійшли радіограми, я теж одержав, від матері). Рясними зорями палахкотіла ніч, сяяло небо, палало море.

Андаманська острівна дуга лишилася позаду. Кокосовою протокою, яка розмежовує острови Лендфол і Літл-Коко, "Витязь" вийшов у Бенгальську затоку.

Під нами розкинувся Яванський жолоб. Тут, у північній частіші затоки, на думку вчених, рельєф дна майже не визначений. Невідомо й те, яка товща осадків його вкриває.

І ось перші наслідки досліджень. Аналіз матеріалу сейсмоакустиків показав: Яванський жолоб, що розлігся на захід від Кокосової протоки, засипаний трикілометровими осадками, які поступово зменшуються і становлять лише до 1,5 кілометра товщини в його західній частині.

А ще слід дізнатися, чи продовжується на північ, за 18° паралель, Східно-Індійський підводний хребет, витягнутий уздовж 90° меридіана.

Станції, станції, станції… Вони схожі одна на одну. І нам, матросам, одноманітність їх набридає. Справді-бо: йдемо, зупиняємось, спускаємо буї, піднімаєм їх. Вибухи. Затишшя. Знову повний вперед – і знову станція. Та дослідникам кожна станція відкриває нові й нові сторінки нерозгаданого світу, в який і нам, матросам, часом вдається зазирнути.

… З листопада в Бенгальській затоці починається західний дрейф, який залежить від північно-східного вітру. Тоді ж у цих водах змінюються мусони. Побоювання капітана справдилося: ми на собі відчули зміну вітрів.

О третій ночі якось несподівано припустився дощ. Він усе густішав, аж поки не перейшов у зливу. В ходовій рубці хлюпотіла вода. Судно, яке й без того зносило дрейфом на захід, почало тепер гойдатися, ніби натрапило на високі пагорби та глибокі канави.

Настав світанок. А злива не вщухала. Батометри, що їх вночі опустили на глибину, не повернулися; порвався й трос з трубкою для взяття проб грунту.

На судні спохватилися:

– Все кріпити по-штормовому! Задраїти ілюмінатори, двері. Без дозволу капітана на палубу не виходити.

Давня пісня! Таке вже було біля Філіппін.

Перша ознака урагану: високо в небі з’являються неквапливі перисті хмари. Це вони, вісники шторму, линули вчора каравелами Магеллана!

Але то був тільки початок. Враз блакитне небо зблідло, потім потемніло, а повітря стало сухе – нічим дихнути. Тиша, аж у вухах дзвенить.

Та ось на обрії з’явилася чорна цятка. З кожною хвилиною вона більшала. І вже, мов блискавка, розпанахала небо навпіл. Високий, багатометровий стовп води, з кучерявою шапкою вгорі – химера морська, що виповзла з глибин! – наблизившись, затанцював навколо "Витязя". Судно ніби провалюється в прірву. Ще раз – і на палубу обрушуються горн води. Мов гарматні вибухи, гримкоче за бортом, б’є в перебірки. Крен за 40 градусів.

– Торнадо, або інакше, смерч, – каже Ковтанюк. – Прямо по курсу, – пояснив синоптик, – стрілося дві протилежні повітряні течії. Вони й збурили море. Ми на їхньому стику.

Як могли лавірували, аби уникнути зустрічі з ураганом. Та шляхи наші таки зійшлися!

… Коли випогодилось і судно було вже на підступах до Цейлону, учасники експедиції зібралися з’ясувати, що ж зроблено на першому етапі плавання.

Незважаючи на складні метеорологічні умови, науковцям все-таки вдалося виконати намічену програму.

Після сейсмічних досліджень на 18-му градусі повернули на схід, щоб пересікти раніше відкритий підводний хребет, продовження якого передбачалося тут. Здавалося, хребет витягнувся в меридіальному напрямку і йде паралельно іншим молодим складчастим гірським кряжам північної частини Зондської острівної дуги, а отже, належить до її геоантиклинальної системи. Проте дослідники не виявили північного продовження підводного хребта. Там, де пересікли його очікуване продовження, глибини сягали 3000 метрів. Виходить, хребет цей скоріше серединний масив улоговини Андаманського моря (схожий на підводне підвищення центральної частини нашого Охотського моря), а глибока улоговина андаманських вод обмежується лише тамтешнім жолобом, витягнутим уздовж островів…

Далі ми спустилися вниз по схилу Яванського жолоба. Слід зазначити, що в цій частині Зоидської острівної дуги глибоководний жолоб майже не виражений у рельєфі, проте чимало геологів і геофізиків схильні думати, що він продовжується на північ і з’єднується з передгімалайським прогином. Вважали, що передгімалайський передгірний прогин безпосередньо пролягає в Яванському жолобі. Вчені хотіли простежити розгалуження жолоба, гадаючи, що він засипаний у північній частині товщею донних осадків. Сейсмічний розріз показав, що біля підніжжя схилів андаманського острівного хребта справді є заповнений осадками прогин і товщі осадків сягають тут майже трьох кілометрів. Жолоб цей, без сумніву, тягнеться на північ, хоч і не виражений у рельєфі дна.

У затоці, біля 90 градуса східної довготи, – дно надто складного рельєфу. Це можна пояснити існуванням тут зони розлому земної кори… У північній частині Бенгальської затоки "Витязь" провів гравіметричні дослідження і повернув на південь.

Ми були вже майже біля 10-ї паралелі і раптом зупинилися. Після штильових днів погода зіпсувалася. Нас очікувала, висловлюючись мовою синоптиків, конвергенція, тобто шквальний вітер, густа тропічна злива, дев’ятибальний шторм. Все це заважало працювати, хоч буї й поставили, провівши глибинне сейсмічне зондування. Зробили також геофізичну зйомку. Виявилося: під нами в цьому районі Бенгальської затоки рівнинний рельєф дна. Правда, не скрізь рівнинний. Так, між першим і другим виявили вузьку, але глибоку долину, прорізану суспензійними потоками. Це потоки каламутної води, що струмують по дну і не тільки виносять далеко в океан масу осадочного матеріалу, а й проривають на дні борозни, наче ото річкові долини. Характерно, що по краях таких долин намулено високі вали, схожі на прируслові вали в заплавах рік, що виникають під час повені.

Ось коротко про те, що зроблено. Попереду – океан.

НА КОРАЛОВИХ РИФАХ

Берег враз подаленів. Не встигло судно лягти на головний курс, як зелень кокосових гаїв, білопінний вінець прибою, що обрамляв атол, буруни в проходах між кораловими рифами злилися в одну розпливчасту пляму. Та й вона скоро щезла з виднокола, ніби розтанула в мареві жаркого дня.

Ми простували на південь, далі й далі у відкритий океан. Це були вічно теплі води Південної півкулі, безмовний океан, що розкинувся по той бік екватора. Сюди, в приекваторіальну зону, рідко долітають вітри. Безгоміння, штиль – смуга незайманої тиші, яку лиш інколи стривожують тропічні урагани.

Все нижчала Полярна зірка – та, що в нашому краю палає в самій високості, – аж поки не зникла за обрієм. Востаннє бачили її над Бенгальською затокою. Спостерігаючи, як вона згасає, Наталя мовила:

– Прощальний вогник рідного краю…

І тоді небо всіялося незнаними зорями й сузір’ями. Високо над щоглами, розташувавшись невеликим ромбиком, палахкотіли чотири повновиді і одна ледь помітна зірка славетного сузір’я Південного Хреста.

А океан лежав мовчазний, тихий. Тільки там, біля берега, поміж скелями, відчувається, що він недремний; бачиш, як народжуються й помирають хвилі, буруниться водокруть, гримкочуть припливи й відпливи. Тут же ані шелесне – на сотні, тисячі миль тиша.

На південь від Індії, майже на п’ятсот миль в океан витягнулася низка коралових суходолів. Лежать вони з боку морських второваних шляхів, звідусюди оточені підступними рифами й мілинами. Тому їх рідко відвідують мореплавці, хоча з суден, що йдуть із Європи до країн Сходу, прямуючи протокою Восьмого градуса, крізь імлистий серпанок видно цятки землі; пасатні вітри доносять її пряні пахощі. Це – Мальдівський архіпелаг, власне, дві тисячі більших і зовсім малих острівців. Північне закінчення їх, атол Іхавандіфулу, на який ми висаджувались, розташований на 7-му градусі у Північній півкулі землі; атол Аду – південне крило архіпелагу – розкинувся за екватором.

Залящало з усіх гучномовців. Розбудило й мене, змореного вахтою.

– Увага! Увага! Всім – на палубу! – оголошував штурман.

– Пожежна тривога чи, може, тонемо? – спросоння вигукнув хтось із машиністів, намет яких височів поруч з моїм.

– Не знаю, – відказав я, заплутавшись у брезентовому лахмітті куреня, силкуючись вибратися з нього.

– Дивіться уважно! – волав штурман. – Прямо по курсу, де чорні плями на воді, лежить лінія. То екватор. Підготуватися до зустрічі з Нептуном.

Ось воно що! Цікаво глянути.

Під розкотисте виття корабельного гудка, яким вітали морського царя, виповзаю з намету… У-ух, яка задуха. А сонце в зеніті, прямовисне. Високі щогли, і люди на палубі – без тіней. Океан, небо – все залито сонячною повінню. Плями на воді? Чи я сонний, чи, може, штурман фантазує, бо ніяких плям не бачу. Вода як вода, синя-синя. Від краю до краю захлюпано нею виднокола. Але судно таки зупинилося – стих гуркіт машин; течія розвернула нас на 180 градусів: екватор лежав тепер десь за кормою.

З численних розваг, які знають і знали з давніх-давен моряки, аби скрасити своє одноманітне плавання, свято Нептуна чи не найкраще. На "Витязі" до нього готувалися вже кілька днів: "русалки" – хлопці з машинної команди, шили барвисте вбрання; "чорти" – синоптики, гідрологи та матрос Петраченко – з паклі плели короткі натільні спіднички, фарбуючи їх у чорне.