Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

От, якщо хочеш, наріжний камінь незаперечної мудрості, яку я пізнав, стрівшись віч-на-віч з океаном.

Після Мальдівських островів, де так допікала задуха, у відкритому океані ми знову відчули полегкість. Тут нероздільно владарює мусон, і прохолода, що несуть його крила, не поглинається розпеченими суходолами.

До трьох тисяч кінських сил – потужності головного двигуна "Витязя" – мусон приєднує свої зусилля. Мов пара баских коней в одній упряжці, мчать вони наш білобокий корабель. Тільки спінена вода, навпіл розсічена форштевнем, сичить унизу; порипують щогли, та, як зграя казкових птахів, лопотять вгорі дахи брезентових наметів… І тремтливий серпанок краєвидів, і незбагненна голубінь океану – все зливається воєдино.

Ми з Анукіним стояли на палубі, коли до нас підійшов штурман.

Наш штурман старий морський вовк. Ось він, засмаглий, дужий, ніби прикипів до палуби, зрісся з нею, і його не владна повалити ніяка буря – такі, як віл, певне, були першовідкривачами, з каравелами Магеллана чи Крузенштерна вирушали на пошуки невідомих земель. Я спостерігав, як Степанович тримався, коли лютував тайфун і більшість моряків лежала крижем. Степанович і тоді не здався. Ще й інших підбадьорював.

– То як – обморячилися, звикли?

– Потроху звикаємо, – мовив Анукін.

Натякнув: мовляв, заїла щоденна одноманітність – вода й вода! Степанович вислухав, по хвилині мовчання обізвався:

– Набридає значить? – І, насунувши хлопцеві на очі кашкета, повчально мовив – Не те кажеш! В єдиноборстві з морем людина вивіряє свої сили. Зізнаюсь: ненавиджу тих, що хникають. Такі ще є і на землі й на морі, – обпік поглядом Анукіна. – Що про них скажеш? Слабаки, яких, мов тріску, носить дріб’язковість буденщини. Нудьга, скорбота… Ну, й артисти! Удають із себе чальдгарольдів. А я б їх, сучих синів, примусив, як ми, бувало, на траулері, день і ніч тягати сіті – куди й поділася б нудьга.

– Щось ти, старче, розбурчався! – озвавсь Анукін. – Так ото вже й багато тих чальдгарольдів?

– Не багато, але є.

Ми згодні із Степановичем. Справді, нічого нарікати на долю, пустопорожність ховати за личиною романтичної скорботи! Ми згодні з ним. Тільки чого раптом він заговорив на цю тему? Натяк? Якщо натяк, то невиправданий. Хто-хто, а ми таки не скиглимо і трудимося, слово честі, неабияк.

Анукін сказав йому про це. Той усміхнувся. Та, видно, задерикуватість наша йому сподобалась:

– Не про вас сказано!..

Минув ще один день… Досліджуємо океан. Він таки поволі розкриває свої таємниці.

Сьогодні востаннє промацували Сомалійську, улоговину. Залишаємо ці місця, лягаємо курсом на захід.

На палубі – гомін.

– Хто не хоче проспати берега, лаштуйте фотоапарати, чистіть черевики – завтра заходимо на Занзібар…

Вночі, коли над головою квітнуть зорі та чути одноманітне порипування снастей, я, вахтовий, іду в обхід. Судно – велике, і мені треба зазирнути в кожну щілину: що там і як? Такі мої обов’язки.

Кожного разу в каюті начальника експедиції я бачу світло. Коли ж він спить, цей невтомний трудар.

Якось Гліб Борисович Удінцев запросив мене до себе. Корабельний тесля уже відпочивав, і в каюті треба було полагодити перебірку, аби вода не просочувалася на стіл.

– Будь ласка, заходьте. – По-юнацьки худорлявий, стрункий, схожий на спортсмена, що постійно гартує тіло, не дозволяючи запливти жиром. Його вимогливість – в усьому: в суворому режимі відпочинку, роботі, на яку припадає щонайменше шістнадцять годин на добу. Здається, він всюдисущий. У лабораторіях, де науковці працюють, схилившись над пробами грунту, біля глибоководних драг, у штурманській над маршрутною картою – скрізь можна побачити Гліба Борисовича. Про таких кажуть: "Душа колективу". До того він ще й морська душа: почуває себе в океані, як у давно звичному середовищі, бо з сорока п’яти років свого життя понад сто місяців – майже десять років! – провів в експедиціях.

Я зачарований ним!

Відгомін перший

Людина прагнула до мети, як ріка до моря. Вона йшла неухильно – крізь терни і завали. Повчальний приклад тим, хто зневірився в мрії, знесилився в путі!

Кожен з нас іде своїм шляхом. І у кожного є земля, де той шлях починався. Його благословляли Уральські гори, ліси. Вони змалку вчили Гліба мужності.

Ще хлопчиком бігав він на стрімкі, кедрами порослі узгір’я. Все чарувало душу: хащі, де за кожним пеньком причаїлися лісові чудовиська; кам’яне безладдя гір, серед яких десь виблискують казкові самоцвіти. Внук відомого письменника Маміна-Сибіряка, Гліб, як і його дід, був закоханий у гори, в ліси, в сувору уральську землю.

Удінцеви з діда-прадіда золотошукачі. І далі Уралу не бували. Хто ж посіяв у його душі прагнення до незнаного?

Якось я запитав його про це. Гліб Борисович замислився, поринув думкою в далеке. Потім відповів:

– Знаєте, прочитана книга здатна інколи повернути долю в інше русло. В дитинстві прочитав я повість – не знаю навіть якого автора – "Солоний вітер", і та книга утвердила рішення побрататися з морем, присвятити йому своє життя.

Романтичні, наївні мрії, яким судилося здійснитись.

Звивистий, довгий путь ріки до моря і – нелегкий, бо не всі ж ріки добігають туди… Минуле виринає, мов із небуття; він знову й знову повертається до того, свого першоджерельного початку, коли збагнув щастя пошуку.

Перед війною Гліб вирушив в експедицію. І куди? На Сіверський Донець – до місця битви князя Ігоря з половцями!

– Читали "Слово о полку Ігоревім"?

– Читав.

– Скільки чарівності в ньому! – І продекламував – "То быо вь ты ратии вь ты пльчкы, а сицей ратии не слышано! Сь зараниа до вечера, сь вечера до свьия летять стрьлы каленыя, гримлють сабли о шеломьт… Чрьна земля под копыты костьми была посьяна, а кровию польяна: тугою взыдоша по Руской земли".

Перша експедиція, перша поїздка запалила у хлопця непереборне бажання вивчати рідний край, його історію.

Земля – захоплююча книга, її будь-що треба прочитати – тільки тоді можна збагнути і землю й себе. Потім, через десятиріччя, цим своїм думкам він знайде потвердження в Екзюпері, котрий сказав, що "земля помагає нам зрозуміти самих себе, як не поможуть ніякі книги. Бо земля опирається нам".

Та почалася війна.

Відгомін другий

Цей Вагнер, нестримний політ валькірій! Його музика душу потрясає. Вона й зараз лунає в каюті Гліба Борисовича.

– Любите?

– Дуже! Із ним, Вагнером, у мене пов’язаний один випадок.

Давно це було…

Йшов останній рік війни. Одного березневого дня вони летіли над Данцігською бухтою. Служив Гліб Борисович у нічній авіації. Та цього разу навіть для них, сміливців, завдання було не з легких. Наказ: удень прорватися крізь вогонь фашистських зеніток і скинути бомби на порт Хелл… ІЛ-4 летів за хмарами. Але й там не уник зустрічі з "мессершміттом". Його переслідували три ворожі літаки. Зав’язався нерівний бій.

– Одного "мессера" ми збили відразу, – розповідав Гліб Борисович, – решта продовжувала погоню. То жахлива річ – повітряний бій. Бачили ви, як акули напали на коріфену?

– Аякже. Це було сьогодні на моїй вахті. Кривавий поєдинок в океані!

– Ну, так ото щось таке сталося і зі мною. Тільки – в небі. "Мессери" не відставали… Нас було четверо: пілот, два стрільці і я – штурман. Невдовзі кулеметна черга скосила стрільців. Лишилися ми з пілотом.

Демонічного Вагнера фашисти обожнювали. Який парадокс – злочинці люблять генія! Під його бравурні марші в сорок першому, пам’ятаю, гітлерівці вдерлися на нашу землю. Може, тоді до кінця збагнув я всю глибінь прадавньої журби моєї землі, про яку читав колись у "Слові о полку Ігоревім". І, може, тоді ще сказав собі: прийде час – і той же Вагнер, що супроводжує "хрестовий похід", громитиме вас на вашій же землі! Цей час настав, і настала вирішальна мить для мене: або грудкою впасти в холодні води Балтики, або загнати туди своїх переслідувачів. Та мені ще конче треба було пожити – хоча б для того, щоб відплатити за смерть брата, за смерть сотень і тисяч радянських людей.

У шлемофоні – шум. То – відлуння грози. Я замінив убитого кулеметника. Прикипів до гашетки. Черга, друга, третя. Бачу: смуга чорного диму прокреслила небо. Ще один "мессер" шубовснув у воду. А в шлемофоні – гроза. Не знаю, звідки саме передавали вагнерівське "Кільце Нібелунгів". Отакий збіг: і це грозове небо, і скандінавська сага, що оповідала про те, як крізь хмари й темряву на крилатих конях мчать у загір’я безстрашні валькірії. Під акорди вагнерівської музики ми обрушили вогненну лавину на порт. А коли поверталися, нас підбили. Поранило й мене. Та все ж поєдинок ми виграли!

Війна скінчилась, а море не переставало вабити його. Воно кликало, було уособленням усіх потаємних бажань – стати дослідником океану… Тепер, коли він написав десятки робіт з океанології і в цій галузі став неперевершеним авторитетом, до слів якого прислухаються вчені всього світу, Гліб Борисович впевнено може сказати, що не помилився тоді, обравши нелегкий шлях дослідника.

Усю війну була з ним книга Ф. Нансена "Подорож на "Фрамі". Замість талісмана возив.

– Нансена варто наслідувати. Але не слід забувати, що незвідані острови, шторми, то лише звабливість, бо іноді за зовнішніми ознаками не можна розгледіти того, що таїться в глибині! Справді, кому з нас не затуманювали голову оті романтичні бригантини, голубі моря, осяйні дороги – аж поки на власному досвіді не пересвідчились, що не це головне. Головне – наша праця, цілеспрямованість і віра в те, що робиш в ім’я інших. З часом, як непотрібне лушпиння, облітають з наших мріянь оці романтичні красивості. Та ми не розчаровані, ні!

Я слухав ученого, і слова його викликали шанобу до всіх тих, хто, навіть спаливши в бурю й грози крила, не відцурався юнацької мрії, залишився таким же, як і раніше, закоханим у життя романтиком.

Відгомін третій

У 1947 році молодий дослідник Удінцев із професором-океанологом Зенкевичем вирушив у свою першу морську експедицію. Була вона дещо незвичайна: на шлюпках… у відкрите море. Зухвальці заходилися вивчати Чорне море. А через рік нова дорога – у Північний Льодовитий океан.

Та все ж початок біографії вченого пов’язаний з "Витязем".

– Восени сорок дев’ятого вперше приїхав я на Далекий Схід. "Витязь" лаштувався в Охотське море. Про ті води океанологи знали мало, бо хоч там і працювали експедиції, але послідовного вивчення не проводилось.